В є С С є В А є В С є А 2 страница

В античні риториці послідовно виробилися два риторичні ідеали (РІ). Для носіїв першого (сократівського) ідеалу головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Для носіїв другого (софістичного) ідеалу характерною є формальна переконливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираження і корисливість оратора.

Сучасні ритори вважають, що сьогодні діють три РІ[9].

Перший з них є близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав’язливий, такий, що повсюдно заполонив собою ЗМІ і спрямований на маніпуляцію свідомістю мас.

Другий РІ несе в собі морально-етичні цінності східнослов’янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу - переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа.

Третій РІ сформувався в імперський і радянський часи; його називають тоталітарним, пропагандистським.

Усі ці ідеали у видозміненому вигляді живуть і нині у мово сфері українського суспільства, проте вони не становлять разом єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, яка б відповідала певним моделям життя і поведінки мовців на жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський РІ, чужий нашій слов’янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американський РІ перемагає наші ідеали у сфері масової культури та ЗМІ. Українське суспільство ще не звільнилося й від тоталітарного РІ. Категоричні, безапеляційні промови багатьох політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.

Слов’янський, давньоукраїнський РІ формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етичних цінностях. Характерними ознаками для нього є честь, благородство, смиренність, милосердя, шляхетність, слухняність, побожність, духовність. Ці засади формували РІ любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досягнення гармонії стосунків за допомогою мовних засобів.

Гармонія в риториці – це логічна послідовність міркувань і впорядкованість мовлення, це міра матеріалу і помірність його викладу, певний мовленнєвий лад. Ритори-педагоги завжди вважали, що розум, почуття, волю треба виховувати на засадах добра, краси, гармонії. Риторика любові запобігає конфліктам, пом’якшує їх, гармонізує суспільство. Про це мають пам’ятати не тільки оратори, а й усі мовці, зокрема педагоги, політики, лідери суспільної думки.

Основні вимоги до промовців в аспекті РІ можна згрупувати наступним чином:

1. Сповідування певного РІ, тих принципів, які визначають обраний ідеал, реалізація його у риторичній практиці через дотримання певних рис.

Системі слов’яноукраїнського РІ, що розвинувся на ґрунті античної риторики в епохи українського національного відродження, були притаманні такі риси: системність, чіткість, міра, порядок, рівновага, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість, подвижництво. В такому РІ переважала гармонійна триєдність:

1) ідея, думка, задуми, істинність;

2) моральна спрямованість на добро, етичність, благо, справедливість, гуманність;

3) краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довершеність.

Цей РІ започаткувався на ґрунті візантійсько-слов’янської християнської філософії, потім підтримувався ідеями ренесансної західноєвропейської духовної культури та реформаційними впливами. Можна вважати, що у 16 ст. український РІ визначився у своїх основних рисах у контексті загальних реформаційних змін і слов’янського Відродження, що пов’язане з іменами Лаврентія Зизаніна, Памви Беринди, Герасима та Мелетія Смотрицьких. У 17 ст. (визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького) український РІ набув рис полемічності, значно зміцнився підтримкою українського козацтва, що збройною силою виступало на захист батьківщини. Це доба українського бароко із впливом західноєвропейських ідей гуманізму, раннього Просвітництва у синтезі з українською ментальністю і суспільно-історичними процесами на вже роз’єднаних українських землях. Найбільшого розквіту український РІ досяг у педагогічній, науково-навчальній і суспільно-культурній діяльності видатних риторів, проповідників, педагогів (П.Могила, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, М.Козачинський та ін.). У 17-18 ст. сформувався український бароковий РІ з перевагою кордоцентризму, ліроепічності, естетичності, вільнодумства (його риси помітні в українській літературі з часів Київської Русі, епохи І.Вишенського і Г.Сковороди та аж до кінця 20 ст.). Наступні часи додали до РІ свої риси.

Постійні заборони й утиски української мови, усіх культурних форм суспільного життя гасили національну свідомість багатьох українців, а в інших, навпаки, її пробуджували, стимулювали до опору, дії, гартування волі і винахідливості у сфері художньої творчості. Український РІ стає пристрасним, вольовим, образним, багатожанровим, бо шукає шляхи свого вираження в умовах заборон. Його формує мовна творчість видатних тогочасних діячів української літератури і культури.

Тоталітарна самодержавна і радянська епохи породили „мову влади”, авторитарне, директивне мовлення (за античною риторикою „агональне”). Сучасне українське суспільство прагне позбутися тих тоталітарних нашарувань, оновити свою духовність і культуру, і тому надає перевагу конструктивному діалогу, мовному порозумінню, ідеями гуманістичної риторики.

2. Моральний обов’язок оратора – чесність, справедливість, доброчинність, відкритість.

3. Висока освіченість оратора, що повинен мати ґрунтовні знання не тільки з предмета мовлення, а й з проблем усього курсу цієї дисципліни і споріднених тем із суміжних наук.

4. Обов’язковим для оратора є вільне володіння сучасною українською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.

5. Виразні індивідуальні мова і мислення. Добре, якби кожний оратор мав свій власний ораторський стиль з притаманними йому рисами публічного мовлення, вмів створювати потрібну тональність, колорит спілкування.

6. Промовець має бути національно свідомою особистістю і позитивно впливати на мовну практику.

До індивідуального ораторського стилю можна віднести:

- усвідомлення потреби і виховання оригінальних мови і мислення;

- власну мовотворчу манеру, що виявляється в особливостях композиції промови, побудови фраз, схильності до вживання певних слів і словосполучень, окремих художніх засобів;

- поведінку промовця в аудиторії; вміння відчувати „центр” спілкування, вчасно переключати увагу слухачів;

- кінетику, міміку й характерні жести;

- техніку вимови і дикцію, ритмомелодику.

Отже, той, хто хоче стати майстерним оратором, повинен подбати про:

- освіченість і глибокі знання свого фаху та споріднених з ним галузей знань;

- риторичний ідеал, який би він хотів наслідувати;

- пошук промовців, чиє мовлення відповідає його смаку, в кого хотів би вчитися, знайти свій мовний авторитет;

- власний ораторський стиль

- вміння вести розгорнутий монолог (лекцію) з фахової проблематики;

- вміння вести конструктивну бесіду;

- володіння полемічним красномовством, культурою діалогу і полілогу в дискусіях і диспутах;

- морально-етичний облік освіченої і вихованої людини;

- вміння користуватися скарбницею античної і національної риторики, ораторським досвідом попередників і сучасників (використовувати взірці промов і текстів, прийоми риторичної техніки, стилістичні засоби національної мови).

7.3. Образ оратора