В є С С є В А є В С є А 1 страница

А є В А є В А є С А є В

Закон достатньої підстави (всяке судження, що приймається, має бути належним чином обгрунтоване). Достатньою підставою для оратора можуть бути: фактичний матеріал, цитати, наочність.

Закон протиріччя (ніяке судження не може бути водночас істинним і помилковим). Якщо вислови суперечать один одному, вони не можуть бути істинними.

Закон тотожності (всяка суть збігається сама із собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів.

Логіка та емоції в промові

Система логічних доказів − авторитетних посилань, статистики, різноманітних прикладів і висновків − працює на переконання слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи − індукцію та дедукцію. Індукція − це хід думки від часткового до загального. Дедукція, навпаки, − хід думки від загального до часткового.

Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновком від часткового до часткового. Аналогія − це висновок, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов’язковою умовою при наведенні аналогій є порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими).

Існують закони логіки, які не слід порушувати оратору. Саме слово „логіка” (від грец. побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Цей термін пов’язаний з відомим поняттям „логос” − слово, зміст, основа, наука. Антична та середньовічна наука вивела такі закони логіки:

3. Закон виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що суперечать один одному в один і той самий час у відношенні до одного і того самого предмета (явища, особи) лише один − істинний.

Знання законів логіки і типів логічних помилок допоможе промовцеві уникнути смішного й незграбного положення, коли його докази нікого не переконують, оскільки їх недоведеність чи штучність, або й неконкретність буде легко викрита будь-якою людиною, яка може поставити лекторові запитання.

умовисновок: А є С С є А С є В С є В

Молоді (А) є веселими (В). Студенти (С) є молодими (А). Студенти (С) є веселими (В).

Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди розгортається, його посилання випускаються, і доказ розуміється ніби сам собою.

Такі усічені судження Аристотель називав ентимемами. Вони є характерними для живого, практичного мислення.

На противагу ентимемам в античні риториці користувалися і соритом (гр. soros – купа, куча). Аристотель називав сорит чимали ланцюжком суджень з випущеними посиланнями.

Майстерності аргументації можні досягти за допомогою фундаментальних законів логіки:

1) закон тотожності: будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах визначеного контексту (Будь-яка сутність збігається сама з собою або дорівнює собі). Оратор, оцінюючи позитивно будь-яке явище, в той же час не може оцінювати його негативно;

2) закон суперечності: жодне судження не може одночасно бути істинним і неістинним, інакше виникає суперечність смислів;

3) закон виключення третього – „третього не дано”: або сам істинний, або істинним є його заперечення. Маючи позитивне і негативне судження, мовець погоджується з першим, а друге відкидає, або погоджується з другим, а перше відкидає;

4) закон достатньої підстави жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження – справедливим без достатнього обґрунтування, чому справа стоїть саме так, а не інакше. Будь-яке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване.

Аналогійна аргументація ґрунтується на тих ознаках порівнюваних предметів, що схожі або збігаються. Вона не визначає поняття, а шукає, визначає зв’язок між ними (Який батько, такий син – якщо помітили між ними схожу рису).

Аналогія можу бути пропорційною й атрибутивною. Пропорційна аналогія потребує рівноправності зіставлюванних об’єктів у розуміння наявності в них як спільних, так і відмінних ознак (чоботи і черевики, пальто і куртка (як коротке пальто).

Атрибутивна (лат. attribuo – надаю, наділяю) аналогія виникає на перенесенні ознак одного об’єкта на інший. Атрибут – це виразна, відмінна ознака, що відрізняє цей предмет від інших. За аналогією атрибутивного типу одному об’єкту приписуються властивості або ознаки іншого і далі стають вже його ознаками, а інші ознаки ніби приглушуються. Так виникають аналогії (схожості): струни [ скрипки ] серця, зелена [ трава ] молодь, ведмежа [ погана ] послуга, вишневі [ ягоди ] губи.

Крім прямих аргументів, існують ще й опосередковані – конкретно-ситуативні. Вони не мають узагальненого й обов’язкового характеру, а є можливим у певних конкретних ситуаціях спілкування. Наприклад: аргумент до події; аргумент до місця, обставин, ситуації; аргумент до публіки; аргумент до особи; аргумент до авторитету; аргумент до часу; аргумент до сільнішого, багатого, дійового, вдатного, успішного, щасливого; аргумент до протилежного.

Демонстрація (лат. demonstratio – показування) – процес виведення тез і аргументів. Показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від мовця дотримання правил виведення умовиводів і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає і дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред’явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені зазначеними логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називають логічними помилками – паралогізмами (софізмами). В античній риториці логічні помилки часто навмисне використовувалися для того, щоб заплутати адресата, спонукати його самостійно вибиратися на правильний шлях. В мистецтва переконання ритори-софісти досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням – тропами і фігурами думки, що з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками.

Існує кілька видів логічних помилок, яких може припуститися оратор при підготовці свого виступу.

Homonimia – „однойменний, рівнозначний”. Досить поширеною є помилка, пов’язана із застосуванням слів, що мають багато значень. Наприклад, „ реалізм ” і „матеріалізм” – поняття філософські, але їх дуже часто використовують у різних контекстах. Дієслово „ стояти ” має до двох десятків різних значень. Прикметник „ новий ” може бути використаний у значеннях сучасний, наступний, незнайомий та ін.

Помилки дедукції. Логічні помилки можуть бути відносними до тези. Наприклад, хтось доводить не те, що треба було довести. Хотіли довести, що вчинок несправедливий в моральному значенні, а доводять його несправедливість у юридичному значенні. Або хтось доводить невинність обвинувачуваного тим, що інші скоїли такий же злочин, проте уникли покарання.

Ухиляння від тез може бути ще й тому, що доводять дуже мало або зайве. Якби ми хотіли довести доброчинність людини, говорячи, що про нього не відомо нічого поганого, то довели б цим досить мало. А якби хтось почав доводити, що самогубство неприйнятне через те, що людина не може сама у себе відняти те, чого вона сама собі не давала, то доводив би надто багато – виходило б, що ніхто не може навіть зрізати собі нігту, волосся, не може продати подароване або успадковане майно.

Argumentum ad hominem – „аргумент до людини” Належить до тієї ж групи логічних помилок. Якщо хтось хоче довести хибність наукової теорії якогось ученого, а замість того показує приналежність вченого до нешанованого аудиторією політичного напрямку, він користується саме цим аргументом. Інший випадок – контрабандиста Валяно суд присяжних виправдав, оскільки для перевезення контрабанди він використав турецькі плоскодонні фелюги, яких не було у відповідному переліку в статті закону про контрабанду.

Помилки індукції. Насамперед, це поспішні узагальнення. Наприклад, мандрівники після досить короткого знайомства з певним народом намагаються дати йому відповідну оцінку, говорячи, що „греки брехливі”, „турки жорстокі”. До цього ж виду помилок належать і помилки post hoc ergo propter – „після цього – значить, і з причини цього”. Так, якщо після появи комети у людей відбулися якісь нещастя, зазвичай комету вважали їх причиною і її нової появи чекали вже з острахом. Люди завжди схильні оцінювати події суб’єктивно: помічати те, що їм хочеться помітити.

Помилки аналогії часто виникають внаслідок того, що один ряд подій розглядають за аналогією до іншого. Наприклад, суспільний розвиток народів розглядають подібно до розвитку живого організму, який переживає народження, зрілість, старість і смерть. Іноді, навпаки, дехто твердить, що у мурашиних спільнотах є воїни, раби, домашні тварини.

6. ТЕХНІКА ПРОМОВИ І КУЛЬТУРА ОРАТОРА. ЕЛОКУЦІЯ.

ВИРАЗНІ ЗАСОБИ ТА ПРИЙОМИ РИТОРИКИ

6.1. Основні принципи елокуції

Непрямі тактики мовного впливу базуються на тому, що слухачеві пропонується певна загадка – більшої чи меншої складності. Якщо слухач (читач) розгадає цей ребус, то отримає певну уяву не тільки про зміст повідомлення, а ще й про мотиви того, чому повідомлення побудоване саме так, непрямо. Непряма тактика мовного впливу містить у собі інтригу, вона оволодіває особистісними характеристиками слухача, включає його у повідомлення.

Однак досить часто, застосовуючи цю тактику, сучасний носій мови відчуває занепокоєння, побоюється бути неправильно зрозумілим, лякається ініціативи слухача. А тому поспішає відразу відкрити карти, щоб не виникло непорозуміння.

Очевидна особливість непрямих тактик мовного впливу в тому, що вони забезпечують слухачеві свободу дій як свободу ініціативи та фантазії. Адже „розгадати” – означає проаналізувати, перебрати у своїй свідомості декілька неприйнятних варіантів розгадки, зрозуміти, чому вони неприйнятні, а, можливо, врешті-решт і дійти „правильної відповіді”. Останнє в лапках, бо хто ж може бути впевненим остаточно, чи те, що вам здавалося правильним, мав на увазі ваш співбесідник, коли говорив: „у обіймах Морфея”, „жодна мисляча людина”, „в ногу з часом”. Тому цілком слушними є заяви про фігуральний характер непрямих тактик.

6.3. Високий, середній і низький стилі

Середній (квітчастий) стиль промови покликаний надати слухачам насолоду від почутого. У такій промові слушно використати засоби, які покращують зміст виступу: гіперболи, епітети, метафори, усілякого роди вислови знаних мислителів і поетів, гумористичні засоби, жарти. Адже після такої промови слухачу повинні залишити аудиторію у гарному й веселому настрої.

Низький стиль – це стиль повчання і розповідей. Переважно його вживають у ситуаціях, коли ми інформуємо, повчаємо або проповідуємо людям якісь істини. Тут, як правило (але не обов’язково!) промовці не застосовують риторичних фігур і тропів. Хоча ніхто не забороняє вжити у повчання жарту чи оповідання обов’язково має бути сухим і позбавленим емоцій.

6.4. Стилістичні фігури в риториці

Метафора (гр. - перенесення) – застосування слова або вислову в переносному значенні. В основі метафори лежить порівняння. Вона має велике репрезентативне значення; це троп, який характеризує. Вже Аристотель зазначав, що складати гарні метафори означає вміння підмічати подібності у природі. Наприклад, „ аргументи б’ють мимо волі ”; „ посмішкою ясною природа...”; „ кричущі кольори ”; „ біла тінь суворої скорботи ”.

Катахреза – різновид метафори, у якій поєднують несумісні поняття або некоректне застосування слів. Інколи катахрезу визначають як незвичну метафору, що сприймається як нагромадження слів; інколи як метафору дурного смаку: „ відважний захисник століття, що зупинилось ”; „ запізнілий вияв розуміння ”; „ провісник сумнівного сподівання ”.

Синестезія – троп метафоричного типу, у якому задіяно відразу декілька почуттів у різних комбінаціях: „ подайте мені такий аргумент, щоб я міг його помацати ”; „ чим ти слухаєш? ”; „ людина, що думає шлунком ”; „ блискуча промова ”.

Алегорія – ще один троп метафоричного типу, який демонструє іносказання, визначення абстрактного поняття за допомогою конкретного. Це ще й уподібнення, подробиці якого складаються в систему натяків. Алегорія найбільш послідовно переводить думку в „картину”. У подальшому запропонована картина знову має бути розтлумачена як думка: „ Содом і Гоморра на званій вечірці ”; „ донкіхоти перебудови ”. Для того, щоб усвідомити зміст цих алегорій, слід мати певні знання, певну ерудицію.

Метонімія – троп, заснований на відносинах суміжності між зіставлюваними предметами. Механізм метонімії полягає у заміщенні „імені предмета” його ознакою або назвою іншого предмета, що знаходиться у зв’язку з першим предметом. Метонімія – троп, який ідентифікує: „ погоджуватись з книжкою ”; „ жваве перо ”; „ якби молодість знала, якби старість могла! ”; „ читати Шевченка ”.

Синекдоха – подання цілого як частини цього цілого або, навпаки, подання частини як цілого. Синекдоха як різновид метонімії ґрунтується на зіставленні цілого й частини. Класичний приклад синекдохи – Чеширський кіт, якій міг щезати так, що залишалась лише його посмішка; або гоголівське „ бережи копійку! ”, де йдеться про грошові накопичення, а копійка – лише частка цілого.

Антономазія – троп, який використовує описуюче визначення особи замість того, щоб назвати її ім’я і прізвище. Антономазія несе в собі елемент аналогії, оскільки замість власного імені застосовують інше. Для адекватного сприйняття антономазії слід мати певний рівень фонових знань, певну ерудицію: „ український Сократ ”; „ моя Голгофа ”, „ сумський Остап Бендер ”; „ країна тисячі тюльпанів ”.

Епітет – різновид визначення, який відрізняється значною експресією. Здебільшого тут застосовують прикметники: „ вогняно-рудий тигр ”; „ холодна голова ”; „ струнка теорія ”; „ тверда рука ”; „ солодкі спогади ”.

Оксюморон – стилістичний засіб, який породжує нове поняття, поєднуючи очевидні протилежності. Взятий в цілому оксюморон характеризується тим, що зображальність відносин схожості, реалізованих у головній його частині, підсилюється завдяки відносинам контрастності, реалізованим у допоміжній частині. Для адекватного сприйняття оксюморона потрібна певна широта поглядів, оскільки інакше він сприймається як безглуздість. Утім, завдяки саме таким висловам і робляться найбільш цікаві смислові відкриття: „ відкриття закриття вернісажу ”; „ живий труп ”; „ усім відомі новини ”; „ вбога розкіш вбрання ”.

Антитеза – протиставлення понять, схем, точок споглядання, подій. Антитеза реалізується застосуванням вислову, який включає в себе два слова або дві групи слів, явно пов’язаних між собою відношенням лексичної або контекстуальної протилежності: „ життя коротке – мистецтво вічне ”; „ товар наш – гроші ваші ”; „ краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим ”; „ на чорній землі білий хліб родить ”.

Градація (нанизування) – поступовий перехід від одного стану до іншого при підсилювання або послабленні якості з метою підсилення ефекту мови. Градація складається не менш ніж з трьох словесних компонентів, які мають щось спільне у значенні, і в той же час протиставлені один одному за інтенсивністю прояву цього спільного. Є градація, у якої якість підсилюється, а є – у якої послаблюється: „ переміг, розгромив, знищив ”; „ на жаль, існує така прогресія: цигарка, хвороба, смерть ”; „ сьогодні ти вкрав карбованець, завтра вкрадеш сто, післязавтра – мільйон ”.

Каламбур – гра слів, яка ґрунтується на їх схожому звучанні, що поширює зіставлення на значення слів з метою створення комічного ефекту. Взагалі у каламбуру недобра слава: „ зайнятися не своїм тілом ”; „ Незвичайний заплив. Пловець заплив жиром ”; „ Коло знайомих – це завжди рятувальне коло ”.

Тавтологія – троп, у якому за допомогою синонімів і споріднених за значенням слів відбувається повторення того, що вже було сказано. Тут може бути використання і накопичення синонімів, а може бути невпорядковане варіювання того самого слова. Тавтологія дозволяє яскраво відобразити відсталість і застиглість думки, що нездатна розвиватися: „ темпераментна й гаряча людина ”; „ справжня й істинна свобода ”; „ хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже ”. Тавтологія – різновид плеоназму (гр. - перебільшення) – надмірності слів у фразі або тексті з погляду точної передачі думки.

Емфаза (гр. – виразність) – інтонаційне виділення, підсилене повторення якогось елемента, частіше початкового: „ Осінній день, осінній день, осінній...” (Л.Костенко).

Гіпербола – перебільшення з метою створення більш повного враження. Гіпербола заснована на відносинах схожості, але компоненту, який зіставляють, приписують якості (розміри, масштаб, інтенсивність), значно перевищують дійсні: „ мільйон разів тобі сказано ”; „ горами хвилю підійма ”; „ семигори горя ”; „ безбережне море ”.

Мейозис (гр. – зменшення) – протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність: „ ні гроша, ні копійки ”; „ нікуди не годиться ”; „ нікому не треба ”; „ при не дуже великому розумі він був недорікуватим ”; „ менше, ніж нічого ”.

Літота (гр. – простота) різновид мейози су, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного або часткового її заперечення: „ у цій річці чаплі по коліно ”.

Евфемізм (гр. – гарно, добре говорю) пом’якшувальні назви грубих явищ, уникнення слів із неприємним забарвленням: вигадуєте (замість брешете); „ заглядає у чарку ” (замість п’яниця).

Риторичне запитання належить до того розряду запитань, які не потребують відповіді. За лексико-граматичним вираженням воно не відрізняється від звичайного запитання і співвідноситься з критерієм щирості. У монологічні промові часто воно виглядає як питання, поставлене самому собі, як спроба поглибити своє розуміння ситуації: „ Красти – чи добре це? ”; „ Чи для тебе, вбогого,мода, ресторани? ” Відомі риторичні запитання: „ Камо грядеши? ”; „ Хто винен? ”; „ Що робити? ”; „ Хіба ревуть воли, як ясла повні? ”

Риторичний вигук – прояв певного емоційного стану сратора або співрозмовника. Певним чином це заклик до слухачів приєднатися до емоцій того, хто говорить, але сам їх не поділяє: „ Чудово! Робота стількох людей зведена нанівець! ”; „ Дотепно! Як усі жартують, а з чого? ”

Риторичний оклик виражає захоплення; базується на принципі щирості; закликає приєднатися до мовця: „ Ах, скільки радості у цій події! ”.

Риторичне звертання застосовується скоріше не для того, щоб назвати адресата, який, безумовно, існує, а для того, щоб привернути до нього увагу присутніх. Ситуація безпосереднього звернення тут тільки зображується, бо формальні адресати можуть бути і відсутніми, навіть і померлими людьми. Зміст цього тропу визначається загальною атмосферою взаємовідносин між оратором і слухачами. Частіше предметом звернення буває не конкретна особа, а якість речі, уявлення, поняття: „ О земле рідна, ти моє кохання! ”; „ Верни до мене, пам’яте моя! ” (В.Стус).

Риторичне порівняння передає зображення особи, предмета, явища через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: „Конкурс пройшов організовано, як і в минулому році”; „Все сталося добре, неначе на замовлення”.

Фігури – це незвичайний за синтаксисом зворот мови, який застосовується для підсилення виразності виступу, впливу на почуття слухачів. Фігурами є, наприклад, паралелізм, ізоколон, анафора, епіфора, хіазм, асиндетон, полісиндетон, еналага, апокопа, синкопа, інверсія, парцеляція, ампліфікація, алітерація, асонанс та ін.

Паралелізм – одна з найдавніших фігур, коли проекція сенсу однієї мовної конструкції переноситься на іншу; схоже розташування двох дій, двох сюжетів. Застосування паралелізму вимагає від слухача порівняти сенс двох фрагментів повідомлення: „ Немає людини – немає проблеми ”; „ Солдат любить ясно – дурень любить красно ”; „ Почали во здравіє – скінчили за упокой ”.

Ізоколон – фігура, в якій повторюються врівноважені між собою приблизно рівні частини промови. Ця ораторська фігура часто використовується, навіть позасвідомо, у повсякденних промовах: „ Життя дорожчає, роботи не знайти, гроші закінчуються, діти зовсім малі...”; „ А на естраді одне й те ж саме: я ночей не сплю, ти, моя доле, пішла з іншим, ми тепер вороги - традиційні життєві проблеми ”.

Анафора – це фігура додавання, заснована на повторенні значущого елемента, частіше на повторенні початкових частин суміжних речень: „ Як не любить той край, де вперше ти побачив солодкий дивний світ, що ми звемо життям, де перше став ходить і квіткою неначе в його теплі зростав і усміхавсь квіткам! Як не любить той край, що дав тобі і силу, і гострий зір очей, і розум молодий, і далі, що тобі красу свою відкрили, і моря голубий, розгойданий прибій...” (В.Сосюра).

Епіфора – фігура, протилежна анафорі; повторення одних і тих же елементів у кінці кожного речення. „ Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лахмату височенну хвилю ” (Ю.Яновський). Різновидом епіфори є кільце – повторення слів, словосполучень і речень у кінці фрази: „ Слово наше рідне! Ти сьогодні зазвучало як початок, як начало, як озброєння, всім видне, слово наше рідне! ” (П.Тичина).

Асиндетон (безсполучення) – фігура, що демонструє навмисний пропуск сполучників при однорідних членах речення: „ Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє...” (Т.Шевченко); „ Почнеш, покинеш, опам’ятаєшся, повернешся, пізно, пройшло, проїхало, пропало...”.

Полісиндетон – фігура, протилежна асиндетону, тобто вона передбачає достатньо сполучників, навіть більше, ніж було потрібно за змістом сказаного. Застосування полісиндетона примушує суворіше ставитись до того, щоб елементи речення краще узгоджуватись між собою, оскільки на тлі сполучників їх невідповідність очевидна. Дость ефективне застосування полісиндетона у випадках, коли треба продемонструвати уповільнення або сталий емоційний стан, постійність: „ І роси, і птиці, і трави з зорею вітають мене ” (В.Сосюра); „ І художник, і багаті замовники, і друзі багатих замовників, і друга половина художника – всі задоволені. Щоправда, совість повстає ”.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 95; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!