До семінарського заняття № 1 2 страница

Сподвижником Горгія на ниві красномовства був філософ і ритор Протагор, який був визначною постаттю у сферах різних наук, він читав лекції з філософії, риторики, етики, граматики, законодавства. Саме він увів у риторичну науку свої релятивістські принципи (істина – поняття відносне) і визначив завдання риторики – доведення власної точки зору за будь-яку ціну й будь-якими засобами. В Афінах він навіть був звинувачений в атеїзмі й вигнаний з міста. Ім’ям Протагора названий діалог Платона про софістів. До школи софістів – риторів належав також Алкідамант, учень Горгія, який, ідучи за принципами аргументувати й доводити найбезглуздіші твердження, навіть написав промову „Похвала смерті”.

Софістичне мистецтво оперування поняттями нерідко призводило до логічних парадоксів, до двояких рішень, і тому нерозв’язних проблем. Звернемося до парадокса, що отримав назву „Учитель і учень” і приписується Протагору. Один раз до софіста (Протагора) прийшла молода людина прохати навчити її риториці та діалектиці, риторично-полемічному мистецтву. Вони уклали договір, згідно з яким учень повинний був сплатити гонорар учителеві лише тоді, якщо він виграє свій перший судовий процес. Прослухавши курс, учень не виступив у суді. Учитель заявив учневі, що він подасть на нього в суд, і будь-яке рішення суду буде на його, учителя, користь. І справді: якщо учень виграє процес, то він платить йому відповідно до умов договору; якщо ж учень програє процес, а він, учитель, виграє, то й у цьому випадку він одержить гроші зі свого учня за рішенням суду. Але учень добре засвоїв курс софістичного мистецтва. Він, у свою чергу, стверджував, що в обох випадках нічого не заплатить учителеві. Тому що, якщо учень програє, а учитель виграє процес, то відповідно до умови договору він не платить; якщо ж він, учень, виграє процес, то й у цьому випадку він нічого не платить за рішенням суду. Таке подвійне рішення називається дилемою. Софісти користувалися дилемами з різною метою (полемічною, педагогічною тощо). Нерідко вони застосовували й надумані софізми, парадокси й двозначності, для яких не підходила ні позитивна, ні негативна відповідь. Ставилося, наприклад, запитання: „Чи перестав ти бити свого батька?” Або: „Чи буде неправдою, якщо людина бреше й при цьому зізнається, що бреше?”. Звичайно, діяльність софістів не зводилася до словесних фокусів і забавних хитросплетінь. Багато хто з них був зайнятий серйозними філософськими й науковими проблемами та виявляв себе в різних галузях суспільної діяльності.

Аристотель ретельно досліджував особливості софістичних вивертів і спростовувань. Він зазначав, що число предметів і речей необмежене, а число слів та імен – обмежене. Тому одне й те ж слово і одне ім’я можуть мати багато значень. Досвідчені вводять в оману тих, хто не вміє користуватися словами.

Молодшим сучасником софістів – риторів був визначний оратор Лісій (445 – 380 рр. до н.е), який вважається взірцевим оратором судового красномовства. Йому приписували понад 400 промов, з яких справді Лісію належали близько 200; з них збереглося всього 34 промови. Якщо Горгій є родоначальником риторики як мистецтва, то виділення красномовства в окрему науку з власним об’єктом і системою категорій та законів належить відомому афінському оратору Ісократу (436 – 338 рр. до н.е.). Ісократ навіть відкрив з 391 р. до н.е. в Афінах власну школу, де протягом трьох чи чотирьох років навчалися риториці. Зі школи Ісократа вийшли пізніше уславлені оратори Демосфен, Гіперид, Есхін, Лікург. І софісти, і Ісократ вбачали в риториці засіб впливу на людей, досягнення влади та маніпулювання людською свідомістю. З кінця V ст. до н.е. слово „софіст” починає вживатися в негативному значенні – як „лжемудрец”, „шарлатан” і „фокусник” (це прізвисько своїм поширенням найбільше зобов’язане Платонові).

Сократ і Платон виступали проти твердження софістів про відносність істини (діалоги „Горгій”, „Софіст”, „Федр”). Вони стверджували, що софісти – „уявні мудреці”, а софістика –„уявна мудрість”. Оскільки справжнє красномовство – це те, що ґрунтується на знанні істини, а тому підвладне лише філософові (діалог „Федр”). Для Сократа абсолютна істина божественна, вона вища від людських суджень. Сократ засуджував ораторів-софістів за прагнення до успіху, за їхню готовність силою красномовства переконати публіку в чому завгодно. Він вважав недопустимим брати платню за уроки, як це робили софісти, стверджуючи, що „продаж мудрості рівнозначний продажу краси”. Сократ був першим, хто пізнав культурну, власне „людську” цінність спілкування між людьми, перетворивши бесіду в справжнє мистецтво. У „сократівських” бесідах замість учителя й учнів є ті, хто бесідують, для яких немає нічого важливішого, ніж дійти істини. Визнається один лише суддя – верховенство думки. Сократ, уміло формулюючи запитання своїм учням, підводив їх до того, що вони самі віднаходили істину.

Платон вважав, що риторичні принципи його сучасників-софістів є втіленням аморальності. Він гостро критикував риторику як мистецтво, позбавлене етичних принципів і моральних чеснот, та вважав, що для оратора важливіше знати поняття добра і зла, ніж уміння застосовувати правила красномовства. Справжнє красномовство, засноване на знанні істини, а тому доступне лише філософові. Ця теорія красномовства викладена в діалозі „Федр”, у якому представлена бесіда філософа Сократа з юнаком Федром. У чому ж полягає суть теорії?.

Перш ніж говорити про якийсь предмет, треба чітко визначити цей предмет. „У всякій справі, юначе, – звертається Сократ до Федра, – треба для правильного його обговорення починати з одного й того ж: потрібно знати, що ж саме піддається обговоренню, інакше неминучі суцільні помилки”.

Далі, на думку Сократа, необхідне пізнання істини, тобто сутності предмета: „Насамперед треба пізнати істину щодо будь-якої речі, про яку говориш або пишеш; зуміти визначити все відповідно до цієї істини; справжнього мистецтва мовлення не можна досягти без пізнання істини”; „хто не знає істини, а ганяється за думками, у того мистецтво мовлення буде, вочевидь, смішним і невмілим”.

Чітко говориться в діалозі про побудову промови. На першому місці, на початку промови, повинен бути вступ, на другому місці – виклад, на третьому – докази, на четвертому – правдоподібні висновки. Можливе ще підтвердження й додаткове підтвердження, спростування й додаткове спростування, побічне пояснення й другорядна похвала.

Цінне в теорії красномовства Платона – ідея впливу промови на душу. На його думку, ораторові „необхідно знати, скільки видів має душа”, яка промова та яким чином впливає на цю душу. Оратор повинен співвідносити види промов і види душі та її стану. Знати, яку душу та якими промовами і як неодмінно вдасться переконати, а яку – ні. Завдання оратора – „відшукати таку промову, що відповідає кожному характеру, і в такий спосіб будувати й упорядковувати її; до складної душі треба звертатися зі складними, різноманітними промовами, а до простої душі – з простими”. Отже, на думку Платона, справжнє красномовство засноване на знаннях істини. Пізнавши сутність речей, людина правильно мислить про них, а пізнавши природу людських душ, має можливість вселити свою думку слухачам. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові: 1) здатність звести все до єдиної ідеї; 2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги тощо (аналіз і синтез).

Аристотель (384 – 322 до н.), учень Платона, розвинув його думки. Аристотель провів в Академії вчителя 20 років. Після підпорядкування Греції Пилипові Македонському Аристотель погодився бути вихователем його сина – Олександра Македонського, який став згодом знаменитим полководцем. В останні роки життя Аристотель заснував в Афінах власну школу, що називали Лікей. Уранці там займалися філософією, після обіду – риторикою. Аристотель займав нейтральну позицію в оцінці риторики й розглядав її не як „чисте” мистецтво, мистецтво заради мистецтва, а як уміння захистити себе й допомогти торжеству справедливості. Його трактат „Риторика” у трьох книгах містить наукові основи риторики, формулювання основних завдань, принципів і прийомів мистецтва красномовства.

У І книзі розглядається предмет риторики, що визначається як „здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного предмета... їх три види: один з них є залежним від характеру мовця, інший – від того або іншого настрою слухача, третій – від самої промови”. Далі розглядаються види ораторських промов.

У II книзі „Риторики” спочатку говориться про „причини, що викликають довіру до мовця”. „Це розум, чеснота й прихильність”. Якщо „слухачам здається, що оратор володіє усіма цими якостями, вони неодмінно почувають до нього довіру”. Далі розповідається як переконувати слухачів, викликаючи в них певну пристрасть: гнів, любов, страх, сміливість, сором, жаль, обурення, заздрість тощо. Аристотель розкриває, що повинен враховувати оратор. Мовцеві не слід забувати про вік слухачів, їх походження, суспільне становище тощо. Усе це необхідно для того, щоб промова була переконливою. Однак, на думку Аристотеля, неможливо користуватися лише достовірним знанням. Воно не завжди доступне людині. Бажаючи переконати в чому-небудь людей, ми часто користуємося різними прикладами з життя, приводимо судження ймовірного характеру й робимо з них хоч і не цілком точні, але переконливі висновки. Такі висновки не є абсолютно достовірними, але претендують на правдоподібність, тобто, для більшості вони є щирими й такі, що заслуговують довір’я. Ці висновки говорять про істину так, як вона доступна тому, хто доказує, причому робить це він добросовісно (згадаймо про софістів, які вважали можливим вихваляти будь-яку річ, незалежно від її об’єктивних властивостей.)

У ІІІ третій книзі „Риторики” Аристотель розглядає проблеми ораторського стилю, зокрема питання про його значення, різницю між поетичним та ораторським стилями, уживання синонімів, омонімів, епітетів, метафор, складних слів, незвичних виразів та інших мовних засобів, властивості стилю, складний та періодичний стиль тощо. Риторика Аристотеля торкається не лише галузі ораторського мистецтва, вона присвячена мистецтву переконувати (переконувальної промови) і зупиняється на способах впливу на людину за допомогою промови. Його учень Теофраст (372 – 288 рр. до н.е.) у трактаті „Про стиль” розвиває теоретичні положення Ісократа та Аристотеля в галузі ораторської стилістики.

До нас дійшло понад 60 промов Демосфена, у яких розкривається майстерність політичної промови. Оратор досяг вершин ораторського мистецтва, подолавши серйозні фізичні вади. Усі його промови – результат тривалої праці. У віці семи років Демосфен втратив батька, успадкувавши великий спадок, але опікуни з ним обійшлися нечесно: частину спадщини вони привласнили собі, інше ж залишили зовсім без нагляду, так що навіть учителям його платня сплачувалася не повністю. Ледь досягши повноліття, Демосфен притягнув своїх опікунів до суду, але усілякими хитрощами їм удавалося оскаржити вирок, то він продовжував писав проти них промови одну за іншою доти, поки, загартувавшись серед праць і небезпек, не виграв процес. Демосфенові довелося узятися за красномовство випадково, тільки для того, щоб повернути собі майно. Його перший виступ народ зустрів незадоволеними викриками й глузуваннями над недбало побудованою промовою: її періоди були заплутаними, а доказ занадто штучним. До того ж, додавалася деяка слабкість голосу, неправильна вимова й переривчастість дихання, що створювало паузи між періодами й ускладнювало зміст того, про що йшлося. Він зрозумів, що вправи мало що дають або зовсім нічого, якщо недбало ставитися до вимови й майстерності виконання. Демосфен улаштував під землею особливе приміщення й щодня, ні на що не відволікаючись, спускався туди відпрацьовувати сценічні прийомні й зміцнювати голос, а нерідко проводив там до двох – трьох місяців підряд, наполовину оббривши собі голову, щоб від сорому неможливо було виходити на люди. Мало того – навіть випадкові зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід для того, щоб добре попрацювати. Залишаючись наодинці, він спускався в підземелля і повторював всю розмову від початку до самкінця з усіма доказами. Ті промови, що йому доводилося слухати, він старанно вивчав, по пам’яті відтворював хід суджень і періодів; до слів, що йому хтось говорив, він придумував поправки, або заміняв їх іншими, себто ту ж само думку, але інакшими словами. Звідси виникла думка, що від природи Демосфен був малообдарованим, але набув усе тяжкою працею. Ніколи Демосфен не виступав без підготовки, і навіть, якщо народ викликав його, коли він сидів на Зборах на ім’я, вимагаючи виступити, він не вставав з місця, якщо не обдумав і не підготував промову заздалегідь.

Фізичні вади свої він намагався перебороти вправами, про які розповідав Деметрій Фалерський, запевняючи, що чув про це від Демосфена, уже глибокого старого. Нерозбірливу, шепеляву вимову він виправляв тим, що, набравши в рот камінчиків, старався ясно й чітко читати уривки з поетів; голос зміцнював тим, що розмовляв на бігу або, піднімаючись угору, вимовляв, не переводячи дихання, вірші або які-небудь довгі фрази. Удома в нього було велике дзеркало, стоячи перед яким він вправлявся в декламації. Розповідають, що якось до Демосфена прийшла людина й попросила виступити в суді на його захист, розповівши, як жорстоко його побили. „Але ж ти нітрохи не постраждав від цього!” – сказав йому Демосфен. „Це я-то нітрохи не постраждав?!” – закричала на весь голос та людина. „От тепер, – відповів він, – клянуся Зевсом, я чую голос ображеного й потерпілого”. От стільки переконливості, вважав він, словам надають тон і манера виконання.

Риторична наука розвивалася й у Римі, запозичивши здобутки греків у цій галузі. Разом із системою освіти риторика стала одним з її найважливіших предметів, а вчителями красномовства були передусім греки. У часи Катона Старшого (234 – 149 рр. до н.е.) зростав спротив риториці як іноземній, не римській науці. У 161 р. до н.е. усі грецькі вчителі красномовства навіть були відправлені з Риму. Проте риторика як вагомий інструмент політичної боротьби набула визнання в останньому столітті Республіки.

Процес становлення римської риторики збігається з часом протиборства азіанізму й аттикізму – двох стилів красномовства, що виникли в містах Малої Азії після втрати Грецією незалежності, з часу її підкорення Македонією. Для азіанського стилю красномовства характерна пишномовність, перевантаження ефектами й орнаментацією, незвична патетика, надмірна метафоризація та інші ознаки, які в греків асоціювалися зі Сходом, Азією (звідки й походить його назва). Творцем і теоретиком азіанізму є Гегесій з Магнезії (III ст. до н.е.). Ознаки азіанізму віднаходимо в пристрасних промовах Сціпіона (185-129 рр. до н.е.), Метелла Македонського (помер 115 р. до н.е.). Грецька школа азіанізму мала великий вплив на своїх римських вихованців, таких як: Тіберій Гракх (162 – 133 рр. до н.е.), Гай Гракх (153 – 121 рр. до н.е.). Яскравим представником азіанізму в римській риториці був Квінт Гортензій Гортал (114 – 50 рр. до н.е.). Азіанізму віддав своє й молодий Цицерон (його ранні промови на захист Квінтія та Секста Росція). Власне римське красномовство досягло свого апогею саме у творчості Цицерона, який відомий не лише як оратор, а й як видатний теоретик риторики, якому належить шість праць з питань ораторського мистецтва (найважливіші – це „De oratore” (55 р.) і „Orator ad Brutum” (46 р.). Мова Цицерона вважається зразком класичної латинської прози. Їй притаманні всі позитивні якості азіанізму й аттикізму, їх гармонійне сполучення та повна відсутність перегинів, характерних для апологетів кожного з цих стилів.

З часом зростала опозиція азіанізму, і в II ст. до н.е. настав час торжества аттикізму. Аттикізм (аттічна манера виступу), або аттичний стиль, характеризується простотою, короткістю і ясністю мови. Античне красномовство знає різних аттикістів – Лісія і Фукідіда, Гіперида і Есхіна, Демосфена, Деметрія Фалерського, Харісія і Гегесія. З-поміж римських ораторів відомими представниками аттикізму були Кальв і Брут. Представники класичного аттикізму відрізнялися один від одного ясністю думки, простотою чи пишністю стилю, іншими елементами, вони володіли різними достоїнствами, перебували на різних ступенях досконалості. Наприклад, Цицерон закликає наслідувати Демосфена. Він зазначає, що „красномовним можна вважати того, хто, кажучи і на форумі, і в суді, уміє доводити, зачаровувати й переконувати. Доводити необхідно, зачаровувати приємно, переконувати – правильний шлях до перемоги; саме ця остання властивість найбільш важлива, якщо хочеш виграти справу; скільки завдань стоїть перед оратором, стільки і є видів красномовства: доводити треба тонко, зачаровувати – у міру, переконувати – гаряче; у всьому цьому і є суть оратора”.

Марк Туллій Цицерон написав і виголосив низку промов, серед яких найвідоміші твори „Про оратора”, „Брут, або Про відомих ораторів”. Автор ремствує на те, що красномовство серед всіх наук і мистецтв має найменше представників. І це не випадково. На його думку, справжнє красномовство – щось таке, що дається сутужніше, ніж це здається. Красномовство народжується з багатьох знань і вмінь. „Справді, – пише він, – адже тут необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, необхідно надати красу самій мові, і не тільки вибором слів, але й розташуванням; і всі рухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно вивчити до тонкощів, тому що вся міць і мистецтво красномовства в тім і повинне проявлятися, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів. До всього цього слід додати гумор. Крім того, необхідно знати всю історію, щоб черпати приклади; не можна також упускати знання законів з цивільного права. Чи повинен я ще говорити про саме виконання, що вимагає стежити і за рухом тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками й відтінками голосу?..” Це, властиво, програма підготовки оратора.

Цицерон вважає, що основа ораторського мистецтва насамперед – глибоке знання предмета; якщо ж у промові немає глибокого змісту, засвоєного й пізнаного оратором, то словесне висловлювання – порожня й дитяча балаканина. Так що ж таке риторика на думку Цицерона? Риторика – це наука про ораторське мистецтво. У всіх трьох трактатах Цицерона постійно звучить питання про взаємозв’язок риторики з іншими науками, зокрема з філософією. І щораз він неухильно, але підходить до принципу підпорядкування всіх наук головній ораторській меті. Одне питання розділяло філософів і риторів: чи є риторика наукою? Філософи (згадаємо Сократа й Платона) стверджували, що риторика не є наука. Ритори стверджували зворотнє. Цицерон пропонує компромісне рішення: риторика не є істинна наука, але вона представляє собою практично корисну систематизацію ораторського досвіду. Обов’язки оратора полягають у наступному: 1) знайти, що сказати; 2) знайдене розташувати по порядку; 3) надати йому словесну форму; 4) запам’ятати; 5) вимовити. Цицерон дотримувався сталої в античному світі класичної схеми, відповідно до якої пропонувався розподіл риторичного процесу на п’ять частин. Крім того, у завдання оратора входить прихилити до себе слухачів; викласти сутність справи; усунути спірні питання; підкріпити своє положення; спростувати думку супротивника; насамкінець мають бути блискучі висновки й кінцево „знищити” остаточно положення супротивника. Цицерон продемонстрував глибоке проникнення в сутність ораторського мистецтва, створивши ораторську теорію на основі свого багатого досвіду. Блискучий теоретик, він узагальнив і осмислив погляди теоретиків і практиків красномовства.

Знаменитий римський оратор Марко Фабій Квінтиліан (35 – ок. 100 н.е.) – автор великого твору в дванадцяти книгах „ Риторичні настанови ”. Праця Квінтиліана систематична й строго продумана. Тут урахований весь досвід класичної риторики й узагальнений власний досвід викладача риторики й судового адвоката. Це вершина дослідження ораторського мистецтва: ні до, ні після не було праць, де б з такою ретельністю подано було б теоретичний і практичний аналіз красномовства. Квінтиліан розповідає про виховання майбутнього оратора, заняттях у риторичній школі, міркує про вивчення граматики, філософії, мистецтва, права, аналізує взірцевих ораторів, письменників, поетів, говорить про систему вправ, подає рекомендації для читання художніх творів і блискучих промов.

На думку Квінтиліана, риторичні правила не повинні позбавляти оратора можливості проявляти самостійність. А тому варто навчатися. І Квінтиліан ставить запитання: чи природне обдарування чи навчання сприяє красномовству? Він відповідає: оратором відбутися не можна без того й іншого.

У своєму творі Квінтиліан порушує питання: „Що значить бути красномовним?” – і відповідає: це є не що інше, як висловити словом те, про що ми думаємо, і повідомити це слухачам. І риторика є наука про здатність добре говорити й силу переконання (риторика – творець переконань). Оратора вирізняє вишукана й красива мова. Красу мови, на його думку, творять детальні описи, відтворення живих картин, а не сухе повідомлення.

Якщо для греків головне в риториці – мистецтво переконувати, то римляни більше цінували мистецтво говорити добре. У середньовіччі риторика стає мистецтвом прикраси мови. З того часу вона звернена не лише до усних, але й письмових текстів. У ті часи риторики писалися латиною. Риторики національними мовами з’являються в Європі в XVI – XIX ст.

ЛІТЕРАТУРА

Основна:

1. Вандишев В.М.Риторика: екскурс в історію вчень і понять: навч. посіб. – К.: Кондор, 2003. – 264 с.

2. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: навч. посібн. – К., 2003. – С. 21–54.

3. Молдован В.В. Судова риторика: навч. посібн. – К., 2006. – С. 10–13.

4. Онуфрієнко Г.С. Риторика: навч. посібн. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 45–110.

5. Сагач Г.М. Похвальне красномовство: практ. посібн. для вчителів, студентів серед. та вищ. навч. закл. – К.: ІЗМН, 1996. – 156 с.

6. Тягнирядно Є.В., Яворська Г.Х. Риторичні вміння правників: теорія і практика: монографія // Є.В.Тягнирядно, Г.Х. Яворська – Одеса: ОДУВС, 2009. – 190 с.

7. Тягнирядно Є.В. Практичні завдання з риторики: метод. пос. / Є.В. Тягнирядно. – Одеса: ОДУВС, 2011. – 72 с.

Додаткова:

1. Михальская А.К. Пути развития отечественной риторики: утрата и поиски речевого идеала // Филологические науки. – 1992. – № 3. – С. 55–67.

2. Молдован В.В. Риторика: Загальна та судова: навч.посіб. – 2-е вид. – К., 1999. – С. 9–21.

3. Найбільша легенда слов’янської історії // http://www.kozatstvo.org.ua/uk_u.php?d=a&i=1532.

4. Хлебникова М.С. Homo loqvens в свете современных риторических представлений: Риторика и культура речи в современном обществе и образовании: сборник материалов Х Международной конференции по риторике / науч. ред.-сост. В.И. Аннушкин, В.Э. Морозов. – М.: Флинта: Наука, 2006. – С. 435–438.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 77; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!