До семінарського заняття № 1 1 страница

Та довідково-інформаційні матеріали

Методичні рекомендації

Завдання для аудиторної роботи

☻Розіграйте скетч-імпровізацію «Сократівський діалог». Один студент висуває тезу, другий («Сократ») задає йому евристичні питання, прагнучи «заплутати» його.

☻ Зімпровізуйте (розвиньте) тему «До якої епохи ближче уявлення сьогоднішніх людей про щирість оратора – до античної чи середньовічної?»

☻ Прочитайте висловлювання видатних людей про ораторське мистецтво і дійдіть власних висновків про принципи риторики.

Промова, яка турубується про істину, повинна бути простою й нехитромудрою (Сенека). Обов’язок оратора говорити правду (Платон). Багато говорити і багато сказати – не те саме (Софокл). Оратор повинен володіти віртуозністю дотепника, думками філософа, образним словом поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у найкращих лицодіїв (Цицерон). Чудова думка втрачає свою цінність, якщо вона погано висловлена (Вольгер). Слово, яке не доходить до іншого – мертве (Г.-Г. Гадамер). Краще нічого не сказати, ніж сказати нічого (Г. Сковорода). Оратори, які ніяк не можуть зупинитися, - справжні мучителі слухачів (Й. Бехер).

Заповніть пропуски у висловах:

Вода для корабля те ж, що... для студента..

Квіти викликають радість так, як... гнів. -.

Кран для... теж, що й... для свободи.

Успіх для справи те ж, що й... для....

Придумайте власні афоризми:

Мій дім - це... Студенти - це.... Правда-це....

Влада - це... Щастя - це... Кохання - це...

Навчання - це... Задоволення - це... Ідеали – це

Роздуми - це... Робота - це... Самоповага - це...

З кожного питання плану виробіть стратегію виступу (головна теза (провідної ідеї), завдання (мета) та надзавдання (спонукання до певних дій)), наприклад: Переконати аудиторію в тому, що Демосфен – найяскравіший оратор Давньої Греції, та спонукати слухачів до вдосконалення своєї ораторської майстерності.

Індивідуально зберіть матеріал, складіть розгорнутий план, розробіть власну тактику (система дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії виступу): тактичні способи й прийоми, тип композиційної побудови тексту (лінійний, спіральний або кільцевий, спосіб інтеграції тексту (когезія, ретроспекція або проспекція) за принципом найбільшої ефективності використання.

Пригадайте, що існують логічні способи тактики: індукція – спосіб мислення від одиничного до загального; дедукція – спосіб мислення від загального до одиничного; аналогія – спосіб доведення від одиничного до одиничного. У промові одиничне – то є положення, факти, приклади тощо, загальне – то теза. Тобто, коли оратор спочатку наводить деякі приклади, факти, положення, а потім формулює основну ідею, яка слідує з цього, – він користується способом мислення (доведення) індукції. Якщо він спочатку формулює тезу (основну ідею), а потім уже наводить положення, що обґрунтовують її, то використовує спосіб від загального до одиничного (дедукція); д идактичні способи тактики: спіральний спосіб – це багаторазове згадування однієї й тієї ж думки, але щоразу збагаченої новою інформацією, – який можна застосувати або для непідготовленої, або для конфліктної аудиторії тощо. Іншими словами, спіральний спосіб становить процес поступового прирощення нових знань до набутих; ступінчатий спосіб – поступовий плин думки від загального до конкретного й навпаки. Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання тези у зворотному порядку – на непідготовлену; пунктирний спосіб – розгортання тези шляхом членування її на відносно незалежні рівнозначні частини, які наприкінці знову об’єднуються в тезу. Цей спосіб застосовується, зазвичай, в аудиторії з високим рівнем підготовки, здатній самостійно поєднувати всі частини, знаходити зв’язки між ними; контрастний спосіб – розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору стосовно одного й того ж предмета, – який можна використовувати для будь-якої аудиторії; асоціативний спосіб – розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів, який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням; психологічні способи тактики: навіювання, наслідування, психічне зараження, переконання.

Зверніть увагу на те, що тактичні прийоми (на відміну від принципів та способів) являють собою певні мовні форми, у яких передається інформація та сукупність конкретних дій, що є неодмінною умовою реалізації цілі. Існує декілька груп прийомів: композиційні, психологічні, мовні, інтонаційні. Під композиційними прийомамирозуміємо певні мовні форми, у яких передається інформація. Серед них найчастіше використовуються характеристика, коментар, описування, цитування, згадування, риторичне запитання, розмірковування, опудало-опонент, уявний експеримент, роз’яснення, агітація, заклик, проблемне введення матеріалу, анекдот, запитання-відповідь тощо. Прийом „опудала-опонента” становить собою змодельовану типову думку з питання, що обговорюється, яке може бути домінувальним у цій аудиторії. Суб’єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити все позитивне і негативне), а потім запропонувати свою точку зору. Такий прийом допомагає суб’єктові досить активно підтримувати зацікавленість аудиторії. Зазвичай, цей прийом конструюється таким чином: „ Часто можна почути, що... Та чи правильно це?”. Прийом проблемного введення матеріалу дозволяє суб’єктові з перших хвилин спілкування опанувати увагу аудиторії за допомогою проблемних питань, влучних афоризмів, чітко сформульованого завдання, активного спілкування, яскравих прикладів, удало винайдених компліментів тощо. „Запитання-відповідь” – розвиток обмірковування, сутність якого полягає в тому, що суб’єкт у процесі спілкування може будувати своє мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (до речі, відповідати на запитання може не лише оратор, але й аудиторія). Такого роду прийом допомагає концентрувати увагу аудиторії на важливих моментах спілкування, перевіряти засвоєння матеріалу за допомогою запитань щодо розуміння й уточнення. Дуже ефективним є прийом уявного експерименту, змістом якого є конструювання оратором ситуації, яку він пропонує розв’язати аудиторії.

Під принципами тактики оратора розуміються основоположні правила побудови промови або основні вимоги до неї. Такі принципи (правила, вимоги) різноманітні. Це перш за все логічні принципи: тотожності, несуперечливості, послідовності, достатності (обґрунтованості). Але однієї логічності для реалізації стратегії замало. Промова будується ще за такими дидактичними й психологічними принципами, як посилення, економія та органічна єдність. Принцип посилення вимагає плавного переходу від простого до складного, від менш емоційного до більш емоційного, від менш цікавого до більш цікавого тощо. Принцип економії означає досягнення більшої ефективності промови при мінімумі ресурсів (менше положень, аргументів, слів тощо), що складає враження не затягнутості промови, її єдності й сили. Під органічною єдністю розуміється дві вимоги: 1) єдність форми й змісту; 2) дотримання пропорцій: а) між теорією і фактами; б) між фактами позитивними і негативними; в) між відомим і невідомим; г) співвідношення частин промови за обсягом (між елементами композиції); д) між раціональним і емоціональним.

Запам’ятайте, що композиція – це побудова тексту, спосіб розташування компонентів (складових частин тексту – вступу, міркування, висновків тощо), їх співвідношення між собою. Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спіральну та кільцеву. Лінійна – це така композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це – хронологічний розвиток подій). Спіральна композиція – це спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція – це спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Заслуговує на увагу думка щодо способів інтеграції усіх згаданих вище моментів промови: таких виділяють три – когезію, ретроспекцію, проспекцію. Когезія – один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють, завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв’язок, зазвичай, певні мовні формули: отже, по-перше, по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з’ясувалося в подальшому тощо. Ретроспекція – це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не лише на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися такими словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого разу я вже говорив тощо. Проспекція – це натяк на те, про що йтиметься в наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами: наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, у подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде тощо.

Зверніть увагу на те, що структура професійної публічної промови – закономірне, мотивоване змістом і задумом розміщення всіх частин виступу й доцільне їх співвідношення; система організування матеріалу. Незалежно від роду й виду промови, у її структурі виділяють п’ять частин: зачин, вступ, основну частину, висновок, кінцівку. Кожна промова починається із зачину. Найчастіше це етикетні формули, стисла розповідь про якийсь випадок, якийсь парадокс, дивину, пов’язані з темою промови. Особливості зачину визначаються темою виступу й аудиторією. Вступ покликаний психологічно підготувати слухачів до суті промови і ввести їх у процес сприйняття її змісту. Існує чотири способи формування ефективного вступу: спосіб підкріплення; спосіб приводу; спосіб спонукання до роздуму; прямий спосіб.

Спосіб підкріплення загалом спрямований на встановлення контакту зі слухачами. Це може досягатися теплим зверненням, жартами. Підкріплення називають забезпеченням „сприятливості” наприклад, спочатку йдуть слова, що викликають посмішку, за ними – звернення й подяка, виражається радість з приводу можливості звернутися з промовою. Додаються посилання на місце, де проголошується промова, звернення до окремих осіб, загальний комплімент, особисті спогади. Привід яскраво висвітлює ситуацію або те, що безпосередньо стосується проблеми, що обговорюється, привід прямо пов’язаний зі змістом промови. Невелика подія, порівняння, особисте переживання, анекдот, несподівана постановка питання дають можливість у подальшому пов’язати з ними промову. Техніка спонукання до роздумів можна використовувати на початку промови, особливо для підготовлених слухачів. Він полягає в тому, що називають проблему або пакет проблем і порушують перед аудиторією питання, які потім розглядаються в основній частині. Така техніка активізує мислення й спонукає слухача до співробітництва. Відкрито поставлені запитання чи навіть запропонована точка зору, яка потім буде спростована, – усе це збуджує в слухача роботу думок, у яких він слідує за оратором. Пряма техніка передбачає безпосередній перехід до суті справи. У цьому випадку коротко говоримо про причину виступу, швидко переходимо від загального до конкретного й розпочинаємо основну частину. Це техніка раціональна, холодна, прямолінійна та властива тисячам великих ділових повідомлень.

В основній частині висвітлюють зміст промови. Для цього промовець використовує факти, логічні докази, аргументацію, наводить різні теоретичні положення, аналізує приклади тощо. Основна частина передбачає виклад матеріалу, доказ, спростування.

1. Виклад матеріалу. У цій частині промови використовують кілька функціональних типів мовлення: розповідь, опис, роздум. Розповідь – це динамічний функціонально-змістовий тип мовлення, що виражає повідомлення про послідовний розвиток подій. Це історія питання, ознайомлення із суттю проблеми, основні факти чи події, що сприятимуть висвітленню проблеми й можуть стати вихідною позицією при доведенні. Розповідь, використана в промові, може мати тричленну структуру (зав’язка, розгортання дії і розв’язка), але може бути й згорнутою (якась частина відсутня). Опис – це систематизований виклад предмета промови, його частин, особливостей. Розрізняють статичний і динамічний описи. Статичний опис представляє об’єкт у статиці, а його названі ознаки можуть бути як тимчасовими, так і постійними. Наприклад, опис місця скоєння злочину в судовій промові або опис об’єкта в політичній промові. Динамічні описи трапляються рідше, наприклад, опис проведення досліду в науковій промові. Опис може бути розгорнутим, докладним і стислим, коротким; об’єктивним і суб’єктивним. Так, описи досліду в академічній промові чи місця злочину в судовій промові будуть об’єктивними, а опис ситуації в політичній промові – суб’єктивним, бо оратор, зазвичай, виражає власне ставлення до об’єкта. Роздум – це тип мовлення, за допомогою якого доводять або спростовують якісь тези, розкривають зв’язки між явищами дійсності. Він характеризується особливими логічними відношеннями між судженнями, що входять до його складу й утворюють умовиводи. У роздумі переважають речення з причинно-наслідковими зв’язками. У промовах названі типи мовлення здебільшого переплітаються, доповнюючи один одного.

2. Доказ. Докази є логічним доведенням чогось (пояснення, приклади, силогізми, досліди, ілюстрації).

3. Спростування. Це доказ від протилежного, аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. Оратор вибудовує свою промову, протиставляючи її зміст уже наявним текстам.

У висновках промови підсумовують сказане, узагальнюють думки, висловлені в основній частині. Висновки мають бути обґрунтованими й чітко сформульованими, випливати зі змісту промови.

Кінцівка також містить етикетні формули, заклик, побажання, повідомлення тощо. Вступ і висновок сумарно повинні становити не більше 1/3 виступу. Усі частини промови мають узгоджуватися одна з одною, тобто бути інтегрованими (об’єднаними) для досягнення цілісності. Цілісність публічної промови твориться завдяки зв’язності.

Попрацюйте над інтонацією та дикцією (паузи, граматичні та логічні наголоси, підвищення та зниження інтонації, уповільнення та прискорення темпу тощо). Дикція в перекладі означає „вимова”(лат. dicere – вимовляти; dictio – вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов’язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності „озвученої” промови.

Є певні вимоги до голосу оратора, вони зводяться до конкретних основних голосових якостей. Цими якостями є:

1) сила голосу – рівень гучності й волі звучання;

2) діапазон – зміна висотного звучання від найнижчих до найвищих звуків, тонів; поняття „діапазон” включає в себе об’єм, сукупність всіх звуків різної висоти, доступних людському голосу. Складовою частиною цього поняття є – „регістр” – частина звукоряду, ряд сусідніх звуків, об’єднаних тембром. Існує три регістри: високий, середній, нижній. Яскравою є мова, коли оратор володіє широким діапазоном – у трьох регістрах;

3) рухомість, гнучкість – швидка зміна за силою, тембром і темпом;

4) польотність – здатність голосу заповнювати весь простір того приміщення, у якому він звучить, що дає можливість почути оратора в будь-якій точці приміщення;

5) благозвучність – приємність.

Висока мовна й голосова техніка дозволяє ораторові правильно інтонувати промову. Під інтонацією слід розуміти ритміко-мелодійну побудову промови, яка передає її смисл і почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови й тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то піднесено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі тощо. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового слова.

Емоційно забарвлені інтонації передають слухачам різноманітні почуття оратора. Крім голосу, техніку характеризують темп і ритм мовлення. Темп мовлення – це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст загалом. Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту промови, а також від умов, за яких виголошується промова, та особливостей аудиторії. Тому, звісна річ, одна й та ж промова повинна бути викладена різним темпом в аудиторіях, що відрізняються за рівнем освіти статі, віку, професії тощо. Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка й жести.

Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування, тобто знаходження смислового „скелета” фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази можна було б вилучити (з урахуванням при цьому контексту). Для правильної розстановки логічних наголосів використовують крім скелетування два основних правила. Перше правило – протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються.Наприклад: „ Вона не старша _, а молодша сестра ”. Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди виражені однаковою граматичною формою.Наприклад: „ Він ще не оратор він тільки вчиться ”. Тут іменник „оратор” протиставлено дієслову „вчиться”. Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є ще приховане протиставлення.Наприклад: „ У мене тільки дві руки ” (мається на увазі – не три, не чотири і т. д.). У подібних випадках саме виявлення прихованого протиставлення допомагає вирішити питання щодо місця логічного наголосу. Наприклад: „ На жаль, у добі лише 24 години” (а не, скажімо, 40) або „ Завтра знову математика ” (а не література, малювання тощо).

Друге правило – введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається будь-яка річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом. Визначити нове поняття можна лише тоді, коли знаєш контекст. Наприклад: „ Раптом ми побачили річку. Річка була мальовнича ”. У першому реченні наголос падає на слово „річка”, у другому – це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка „мальовнича”. За цим правилом наголос майже ніколи не може падати на займенники, оскільки вони замінюють собою вже названих осіб чи згадані речі (за невеликими винятками, якщо, наприклад, речення складається лише з одного слова: „Ти!” чи „То була вона”).

Уповільнення темпу використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими. Прискорення темпу використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо).

Вивчіть промову напам’ять. Тривалість виступу – 3–5 хвилин. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися у виголошенні промови, перш ніж виступати в аудиторії. Можна проголошувати вголос чи „про себе”.Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100–120 слів на хвилину(саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогоюви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

Розглянувши основні поняття техніки мовлення, зауважимо, що її проблеми мають неабияке значення для юриста, як свідчать практика і багато висловлювань видатних фахівців, наприклад, думки з цього приводу досвідченого юриста П.С. Пороховщикова (П Сергеїча). Йому належить теза про те, що неправильно взятий тон може цілковито згубити промову або зіпсувати її окремі частини. Він наводить відповідні приклади з виступів юристів. Доречно процитувати один з них. „Тихенько й тихенько робота усередині комори продовжується... Ось уже диму стільки, що його назовні тягне; потягнулися струмки через віконні щілини на повітря, стали бродити над подвір’ям фабрики, потягнулися за вітром на сусідній двір” (з виступу С.О. Андреєвського у справі братів Келеш).Самі слова вказують і силу голосу, і тон, і міру часу. Як ви це прочитаєте? Так само, як і „Облога! Приступ! Злі хвилі, як злодії, лізуть у вікна”, як „Полтавський бій” чи як „Чи вибачиш мені ревниві мрії?” Не думаю, щоб вам це вдалося.А сучасним ораторам вдається. Прочитайте наведені слова, подумайте хвилину й повторіть їх уголос: „Любов не тільки вірить, любов вірить сліпо, любов буде ошукуватися, коли вірити вже не можна”. А тепер здогадайтеся, як вимовлялися ці слова захисником у суді? Здогадатися неможливо, і я скажу вам: громовим голосом. Прокурор нагадав присяжним останні слова пораненого юнака : „Що я йому зробив? За що він мене убив?” Він сказав це скоромовкою. Треба було сказати так, щоб присяжні почули того, хто вмирає.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 84; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!