Самостійна робота 1 страница

Воля

Самостійна робота

1. Поняття про почуття та емоції.

2. Форми переживання почуттів.

3. Емоції та емоційність: ситуативний та стійкий характер переживань.

Ще Аристотель увів поняття волі в систему категорій науки про душ для того, щоб пояснити, яким образом поводження людини реалізується у відповідності зі знанням, що саме по собі позбавлено спонукальної сили. Воля в Аристотеля виступав як фактор, поряд із прагненням здатний змінювати хід поводження: ініціювати його, зупиняти, змінювати напрямок і темп. Один з істотних ознак вольового акта полягає в тім, що він завжди зв'язаний з додатком зусиль, прийняттям Рішень і їхньою реалізацією. Воля припускає боротьбу мотивів. По цій істотній ознаці вольова дія завжди можна відокремити від інших. Вольове рішення звичайне приймається в умовах конкуруючих, різнонаправлених потягів, Жодне з який не в змозі остаточно перемогти без прийняття вольового рішення.

Воля припускає самообмеження, стримування деяких досить сильних потягів, свідоме підпорядкування їх іншим, більш значимим і важливим цілям, уміння придушувати безпосередньо виникаючі в даній ситуації бажання і імпульси. На вищих рівнях свого прояву воля припускає опору на духовні цілі і моральні цінності, на переконання й ідеали.

Вольова дія може реалізовуватися в більш простих і складних формах. В простому вольовому акті спонукання до дії, направленої на більш чи менш усвідомлену ціль, майже безпосередньо переходить в дію, яка не передбачає перед її виконанням якогось більш складного чи тривалого свідомого процесу, сама ціль майже безпосередньо переходить в дію і не виходить за межі безпосередньої ситуації, її здійснення досягається шляхом звичних дій, які відбуваються майже автоматично, як тільки даний імпульс. Для складного вольового акту в його найбільш вираженій специфічній формі суттєвим є перш за все те, що між імпульсом і дією вклинюється складний свідомий процес по опосередкуванню дії. Дії передує врахування її наслідків і усвідомлення мотивів, прийняття рішення, виникнення намірів його здійснити, складання плану для здійснення. Таким чином вольовий акт перетворюється в складний процес, який включає цілий ланцюг різноманітних моментів і послідовність різноманітних стадій або фаз, в той час як в простому вольовому акті всі ці моменти і фази взагалі не обов’язково повинні бути представленні в якомусь розгорнутому вигляді.

В складному вольовому акті можна виділити 4 основних стадії, або фази:

1) виникнення збудження і попередня постановка цілі;

2) стадія обговорення і боротьба мотивів;

3) прийняття рішення;

4) виконання.

Основним змістом першої фази в розвитку вольового процесу є виникнення стимулу і усвідомлення цілі. Вони взаємопов’язані і взаємозумовлені. В реальному протіканні вольової дії різноманітні фази можуть в залежності від конкретних умов набувати більшої або меншої питомої ваги, іноді зосереджуючи в собі весь вольовий акт, а іноді і зовсім випадаючи.

Традиційна психологія, що відображає в основному психологію рефлексивного інтелекту, знаходиться на роздоріжжі, роздирається сумнівами, боротьбою мотивів – і тому вона висуває в якості вольового акту саме цю боротьбу мотивів. На противагу цьому інші теорії намагаються зовсім виключити з вольової дії внутрішню роботу свідомості, пов’язану з вибором, оцінкою. З цією ціллю відділяють мотивацію волі від самого вольового акту. В результаті вольова дія або й навіть сам вольовий акт перетворюються в чисту імпульсивність. Абсолютизації рефлексивної свідомості протиставляється інша крайність – імпульсивна діяльність, взагалі позбавлена свідомого контролю. В дійсності ж всякий дійсно вольовий вчинок є вибірковим актом, який включає в себе свідомий вибір і рішення. Але це аж ніяк не значить, що боротьба мотивів є його центральною частиною, його душею. З самої сутності вольової дії, як дії, спрямованої на досягнення цілі, на реалізацію замислу, витікає, що основними її частинами є початкова і завершальна стадія – явне усвідомлення цілі і наполегливість, твердість в її досягненні. Основа вольової дії – цілеспрямованість, свідома діяльність.

Етапи реалізації вольових актів

Визнання головного значення початкової і завершальної фази вольової дії – усвідомлення цілі і її здійснення – не виключає проте ні існування інших фаз, ні того, що в конкретних і мінливих умовах реальної дійсності в тому або іншому частковому випадку на передній план виступають й інші фази вольового акту. Всі вони підлягають аналізу. Вольовий акт починається з виникнення побажання, що виражається в стремлінні. По мірі того, як усвідомлюється ціль, на яку воно направляється, стремління переходить в бажання; виникнення бажання передбачає певний досвід, за допомогою якого людина взнає який предмет здатний задовольнити її потребу. У того, хто цього не знає, не може бути й бажання. Бажання – це опредмечене стремління. Зародження бажання тому значить виникнення або постановку цілі. Бажання – це цілеспрямоване стремління. Але наявність бажання, направленого на той чи інший предмет як ціль, ще не є закінченим вольовим актом. Якщо бажання передбачає знання цілі, то воно ще не включає в себе думки про засоби хоча би уявного оволодіння ними. Тому воно не стільки практично, як афективно. Бажати можна і того, в можливості досягнення чого не впевнений, хоча тверде знання абсолютної недосяжності предмета бажання безсумнівно паралізує, якщо й не вбиває взагалі, саме бажання. Бажання часто відкриває широкий простір для уяви. Підкоряючись бажанню, уява прикрашає бажаний предмет і цим самим в свою чергу знову живить бажання, яке стало джерелом її активності. Але ця діяльність уяви, в якій взаємодіє почуття і уявлення, може замістити дійсну реалізацію бажання. Бажання породжує мрії замість того, щоб переходити в дію. Воно наближається до побажання. Бажати ще не значить хотіти.

В цілому ряді випадків спонукання до дії, направлене на якусь певну більш чи менш визначену ціль, безпосередньо тягне за собою дію. Слід тільки уявити собі ціль, щоб відчувати і знати: так, я цього хочу! Слід тільки це відчути, щоб вже перейти до дії. Але іноді за спонуканням до дії і постановкою цілі не зразу слідує дія, буває, що перш як наступила дія, з’являється сумнів або в даній цілі, або в засобах, які ведуть до її досягнення; іноді майже одночасно з’являється декілька конкуруючих цілей, виникає думка про можливі небажані наслідки тієї поведінки, яка веде до досягнення бажаної цілі і в результаті виникає затримка. Положення ускладнюється. Між спонуканням і дією вклинюються роздуми і боротьба мотивів. Основним змістом другої фази в розвитку вольової дії є обговорення і боротьба мотивів.

Іноді говорять, що на відміну від імпульсивної, афективної дії, яка зумовлена ситуацією більше ніж постійними, суттєвими властивостями або установками особи, вольові дії як вибірковий акт, тобто результат здійсненого особистістю вибору, зумовлені особистістю в цілому. Це до певної міри вірно. Але не менш вірно і те, що в вольовому акті часто полягає боротьба, протиріччя, роздвоєння. В людини багато різноманітних потреб і інтересів, і деякі з них виявляються несумісними. Людина втягується в конфлікт. Розгоряється внутрішня боротьба мотивів. Але й тоді, коли протиріччя не проявляється безпосередньо в важкому почутті роздвоєння, свідома розумна істота, в якої виникає бажання здійснити якусь дію, звичайно схиляється до того, щоб піддати її серйозному аналізу. Перш за все природно виникає потреба в тому, щоб врахувати наслідки, які може породити здійснення бажання. Тут в вольовий процес включається процес інтелектуальний – він перетворює вольовий акт в дію, опосередковану думкою. Врахування наслідків уявної дії виявляє, що бажання, породжене однією потребою, в конкретній ситуації виявляється здійсненним тільки за рахунок іншого бажання, бажана сама по собі дія може при певних умовах призвести до небажаних наслідків. Затримка дії для обдумування така ж суттєва для вольового акту, як і імпульси для нього.

Але перш ніж діяти, все-одно треба здійснити вибір, треба прийняти рішення. Вибір вимагає оцінки. Якщо виникнення збудження в вигляді бажання попередньо вимагає якусь ціль, то кінцеве встановлення цілі, яка іноді не співпадає з початковою – здійснюється в результаті рішення. Приймаючи рішення, людина відчуває, що дальший хід подій залежить від неї. Усвідомлення наслідків свого вчинку і залежності того, що відбудеться, від власного рішення, породжує специфічне для вольового акту відчуття відповідальності.

Прийняття рішення може відбуватися по-різному. Іноді воно не виділяється в свідомості як особлива фаза: вольовий акт здійснюється без особливого рішення. Так буває в тих випадках коли збудження не викликає внутрішнього опору, за таких умов достатньо уявити собі ціль і усвідомити її бажаність, щоб зразу настала дія. Весь вольовий акт від первинного збудження до його здійснення так стягнутий в одне-єдине ціле, що рішення не виступає в ньому як особливий акт, прийняте рішення полягає в визнанні цілі. В тих вольових актах, в яких за виникненням спонукання до дії слідує яка-небудь складна боротьба мотивів або обговорення – дія відкладається. Рішення виділяється як особливий процес. Сама «техніка рішення», ті процеси або операції, з допомогою яких до нього приходять, в різних умовах теж бувають різними. При традиційному трактуванні волі предметом психологічного аналізу являється те, що відбувається в суб’єкті до початку вольової дії як такої. Увага дослідника зосереджується на внутрішніх переживаннях – боротьбі мотивів, прийнятті рішення, і т.д. – так ніби там, де починається дія, закінчується сфера психології. В тих випадках, коли проблема дії не випадала взагалі з поля зору психологів, дія тільки зовнішнім чином пов’язувалося з психікою або свідомістю, як це має місце в теорії ідеомоторного акту У.Джемса. Згідно до цієї теорії всяка ідея має тенденцію автоматично переходити в дію. При цьому сама дія розглядається як автоматична рухова реакція або розрядка, викликана ідейним «подразником». Проте в дійсності проблема вольової дії не зводиться тільки до співвідношення ідей, уявлень, свідомості і рухових реакцій організму. Вольова дія заключає в себе відношення: реальне і ідеальне – від суб’єкта до об’єкта, від особистості до предмета, який виступає в якості цілі, від цілі до дійсності, в якій ця ціль повинна бути здійснена. Це співвідношення реально представлено в самій вольовій дії, яка розгортається як більш чи менш складний процес, психічна сторона якого повинна бути вивчена.

Всяка вольова дія припускає в якості відправного пункту стан, який складається в результаті передуючої йому більш чи менш тривалої і складної внутрішньої роботи, яку можна було би охарактеризувати як стан готовності, внутрішньої мобілізації. Іноді перехід людини до дії здійснюється з необхідністю природного процесу і дія стрімко наростає, як бурхливий потік зі снігових вершин, іноді же, незважаючи на те, що рішення вже прийнято, потрібно ще якось зібратися, щоб від прийняття рішення перейти до його виконання. Сама дія як виконання рішення протікає по-різному, в залежності від складності завдання, віддаленості цілі і т.д., виконання рішення в дії розтягується на більш чи менш тривалий час, від рішення віддаляється намір.

Всяка вольова дія являється наміченою дією в широкому сенсі цього слова, оскільки в вольовій дії результат являється ціллю суб’єкта і входить, таким чином, в його наміри. Можлива, проте, вольова, тобто цілеспрямована і свідомо регульована дія, в якій намір в специфічному сенсі цього слова не виділяється як особливий момент: в цьому сенсі існують мимовільні вольові дії, тобто дії, які будучи вольовими, не мають передуючих ним особливих намірів. Так буває, коли рішення безпосередньо переходить в виконання завдяки тому, що відповідна дія легка, звична, і т.д. Але в якихось хоч трохи складніших ситуаціях, коли здійснення цілі вимагає більш чи менш складних і незвичних дій, коли виконання рішення ускладнено, або в силу якихось причин повинно бути відстрочено, намір чітко виявляється як особливий момент. Намір є внутрішньою підготовкою відстроченої або ускладненої дії. Людина озброюється добрими і більш чи менш твердими намірами, коли передбачає труднощі в виконанні свого рішення. Намір являє собою, по суті, не що інше, як зафіксовану рішенням спрямованість на здійснення цілі. Тому, хоча він й не обов’язково повинен виступати в кожній вольовій дії як особливий, свідомо виділений в ній момент, його наявність все ж суттєва, особливо – для вищих форм вольової дії.

Намір може носити більш чи менш загальний характер, коли він виступає тільки як намір здійснити відому ціль або виконати певне бажання, не визначаючи при тому конкретних способів її реалізації. Більш загальний намір, спрямований на здійснення кінцевої цілі, поширюється на всю послідовність дій, що веде до неї і зумовлює загальну готовність здійснювати застосовно до різних ситуацій цілий ряд дій. Наявність загального наміру досягнути якої-небудь складної віддаленої цілі не виключає наявності підпорядкованих йому дій, спеціально спрямованих на ту чи іншу часткову мету, яка служить досягненню цієї цілі. Всередині складного вольового акту, в якому намір регулює виконання, можливі в якості компонентів такі прості вольові дії, які не зумовлені спеціальним наміром. Тому розглядаючи кожну часткову вольову дію саму по собі, можна констатувати наявність вольових дій, які не є наміреними, а тому є мимовільними.

Автоматичний характер дій

Таким чином сама наявність наміру обумовлює в окремих випадках автоматичний характер виконання дій. Утворення наміру, тобто перехід цілі в намір при прийнятті рішення, знімає необхідність усвідомлення цілі при виконанні дії. В особливо яскравій формі автоматизм деяких умисних дій проявляється в тих випадках, коли намір носить спеціальний характер і приурочує певну дію до наперед визначених обставин. Так, вийшовши з дому з наміром опустити в поштовий ящик написаний мною лист, я можу, побачивши по дорозі ящик, виконати свій намір якби автоматично. Таким чином розглядаючи окрему дії без її зв’язку зі складним вольовим процесом, в склад якого вона входить, можна констатувати наявність намічених, зумисних дій, які не носять свідомого вольового характеру, а мають ніби як автоматичний характер. Таким чином схема, яка передбачає тільки дві категорії дій:

1) цілеспрямовані, свідомо регульовані, тобто вольові і зумисні;

2) не вольові і незумисні – видається надто спрощеною. Дійсність більш суперечлива і складніша. В ній зустрічаються також:

3) дії вольові і незумисні;

4) дії зумисні і не вольові, автоматичні.

В складному вольовому акті для виконання рішення іноді недостатньо наміру, хоча би навіть й найкращого і найщирішого. Перш ніж приступити до здійснення віддаленої цілі, яка вимагає складної послідовності дій, необхідно намітити шлях, що до неї веде, і засоби, придатні для її досягнення – скласти собі план дій. Тоді шлях до кінцевої цілі розчленовується на ряд етапів. В результаті крім кінцевої цілі з’являється ще цілий ряд підпорядкованих їй цілей. В залежності від ролі, яку грає при виконанні план, воля буває більш чи менш гнучкою. В деяких людей раз прийнятий план так керує волею, що позбавляє її всілякої гнучкості. Воля, яка ніколи не відступає від заздалегідь складеного плану, це тупа, а не сильна воля. Людина з сильною, але гнучкою волею ніяк не відмовляючись від своїх цілей, не зупиниться перед тим, щоб внести в попередній план дій всі зміни, які в силу нових обставин можуть виявитися необхідними. Вольові дії являються складними процесами. Оскільки вольовий акт виходить зі спонукань, з потреб, він носить більш чи менш яскраво виражений характер. А оскільки вольовий акт припускає свідоме регулювання, передбачення результатів своєї діяльності, врахування наслідків своїх вчинків, пошук підходящих засобів, обдумування, зважування, він включає в себе більш чи менш складні інтелектуальні процеси. В вольових процесах емоційні і інтелектуальні моменти представлені в специфічному синтезі; афект в них виступає під контролем інтелекту.

Патологія і психологія волі

Роль різних компонентів вольового акту – імпульсів до дії, проявляється в тих паталогічних випадках, коли один з компонентів порушений. У кожної людини є якийсь характерний для неї в звичайних умовах нейротонус, зумовлений динамічним співвідношенням кори і підкірки. Зв’язана з цим співвідношенням більша чи менша загальмованість кори відображається на вольових якостях особистості. Нормальний вольовий акт припускає якусь оптимальну – не надто загальмовану і не надто сильну, імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів виявляється нижчою певного рівня, як це має місце в паталогічній формі, при так званій абулії, нормальний вольовий акт неможливий. Точно так само при надто підвищеній імпульсивності, коли окреме, тільки що утворене, бажання дає стрімкий розряд в дії, як це буває, наприклад в стані афекту, свідоме врахування наслідків і зважування мотивів стають нездійсненими – дія втрачає характер свідомого, вибіркового, тобто вольового акту. В стійкій паталогічній формі це спостерігається тоді, коли паталогічні зміни в діяльності кори порушують її контролюючі функції і призводять до «оголення» нижчих підкоркових центрів. Підвищена імпульсивність призводить до того, що дія ненавмисне «виривається» з суб’єкта. За таких умов порушена суттєва для вольового акту можливість свідомого регулювання. З іншого боку, різкі зміни динаміки кори і паталогічне її гальмування, зумовлене її підвищеною виснажуваністю, іноді являється похідним результатом паталогічних змін в підкірці, призводять до порушення вольових функцій, при яких говорять про абулію.

Роль, яку грають в вольовому акті операції мислення, з особливою чіткістю виступають при апраксичних порушеннях. З фізіологічної точки зору дія – це кортико-пірамідний процес. В його виконанні приймає участь ряд центрів: нижчі рухові центри, центри, розміщені в руховій зоні кори, з якої виходять провідні шляхи до нижчих центрів, і центри тієї зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані всі вищі, найбільш складні види діяльності людини. Пошкодження окремих ділянок рухової кори і проекційних систем викликає часткові паралічі диференційованих рухів; ушкодження зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані також порушення вищих функцій (мислення, мови) і викликає так звані апраксичні порушення – порушення складної вольової дії. Під апраксією розуміють таке порушення дії людини, яке не зумовлено ні руховим ураженням членів, ні порушенням сприйняття, а являється центрально зумовленим ураженням складної вольової дії. Порушення здатності оперувати поняттями і формулювати відсторонену думку, позбавляє хворого можливості опосердковувати свою дію формулюванням відстороненої цілі і плану. В результаті його дія спускається на більш низький рівень мимовільних реакцій, які викликаються зовнішніми імпульсами.

Дослідження апраксії являють собою значний інтерес для загальної психології волі. Вони на негативних прикладах дуже яскраво демонструють значення опосередкованого мислення для вищих форм вольової діяльності. Поки людина не в стані піднятися над безпосереднім переживанням до предметного пізнання світу, з якого вона себе виділяє і якому себе протиставляє, вольова дія неможлива. Так само як мислення означає опосередковану форму пізнання, воля означає опосередковану форму діяльності. Інтелектуальний розвиток входить одним з компонентів і в той процес розвитку, який веде від імпульсивних, інстинктивних дій до вольових. Значення об’єктивного змісту в визначенні вольового акту проявляється дуже яскраво на негативних явищах навіювання, негативізму і впертості. Про навіювання говорять там, де рішення суб’єкта визначається іншою особою, незалежно від того, наскільки об’єктивно зумовленим було обґрунтування такого рішення. В кожному рішенні мимовільно, в більшій чи меншій мірі, враховується «питома вага» тієї людини або колективу, які стоять за ним. Всяке рішення, яке приймає людина, опосередковане соціальними відносинами з іншими людьми, але для нормального вольового акту суттєвим є те, що враховуючи вплив інших, людина зважує зміст і суть пропонованого рішення. При навіювання вплив іншої людини визначає рішення незалежно від того, що він означає по суті. При навіюванні, іншими словами, відбувається автоматичний перенос рішення з однієї особи на іншу, що видаляє елементи справжнього вольового акту.

З одного кореня з навіюваністю проростають і явища негативізму, які являють собою на перший погляд її пряму протилежність. Негативізм проявляється в невмотивованій вольовій протидії всьому, що йде від інших. За негативізмом приховується не сила, а слабкість волі, коли суб’єкт не в стані зберегти по відношенню до бажань оточуючих достатньо внутрішньої свободи, щоб зважити по суті і на цій підставі прийняти або відхилити їх. Явища негативізму спостерігаються, як і навіюваність, в істеричних осіб.

Повчальним є й інше явище характерологічного порядку – впертість. Хоча в впертості ніби як проявляється наполегливість, все ж впертість і сила волі не тотожні речі. При впертості суб’єкт наполягає на своєму рішенні тільки тому, що це рішення його власне. Впертість від наполегливості відрізняється своєю необ’єктивною необгрунтовністю.

Навіюваність, негативізм і впертість яскраво висвітлюють значення для повноцінного вольового акту об’єктивного, обгрунтовуючого його змісту. Відношення до інших людей і до самого себе грає суттєву роль в кожному нормальному вольовому акті; при навіюванні, негативізмі і впертості вони набувають паталогічних форм тому, що не опосередковані об’єктивним змістом прийнятого рішення.

Вольові якості особистості

В відповідності до складності вольової діяльності складні і багатогранні також і різноманітні вольові якості особистості. Серед найважливіших цих якостей можна по-перше виділити ініціативність. Пряму протилежність ним складають інертні натури. Слідом за ініціативністю необхідно відмітити самостійність, незалежність. Прямою протилежність являється навіюваність. Справжня самостійність волі передбачає її свідому вмотивованість. Від самостійності і вмотивованості рішення слід відрізняти рішучість – якість, яка проявляється в самому процесі прийняття рішення. Рішучість проявляється в швидкості і, головне, впевненості, з якою приймається рішення, і в твердості, з якою воно зберігається. Протилежна якість – нерішучість, може проявлятися як і в тривалих ваганнях до прийняття рішення, так і в нестійкості самого рішення. Сама рішучість може бути різної природи, в залежності від тієї ролі, яку в ній відіграє імпульсивність і обдуманість. Співвідношення імпульсивності і обдуманості, поривчастості і розсудливості, афекту і інтелекту має фундаментальне значення для вольових якостей особистості. Воно, в т.ч. визначає по-різному в різних людей внутрішню природу їх рішучості.

Наполегливість, разом з рішучістю, являється суттєвою якістю волі. Коли говорять про сильну волю, то звичайно мають на увазі саме ці дві властивості – рішучість і наполегливість, те, як людина приймає рішення і як вона його виконує. Точно так само, коли говорять про слабкість волі або про безволля, мають на увазі перш за все невміння прийняти рішення і невміння боротися за його виконання. Оскільки це, по-суті, дві різних властивості волі, можна розрізняти два різних типи відсутності волі:

1) нерішучість, тобто невміння прийняти рішення;

2) відсутність наполегливості, тобто невміння боротися за виконання вже прийнятого рішення.

Оскільки в вольовій дії для досягнення цілі доводиться часто стикатися не тільки з зовнішніми перешкодами, але й з внутрішніми ускладненнями і протидіями, які виникають при прийнятті і потім при виконання прийнятого рішення, суттєвими вольовими якостями являються самоконтроль, витримка, володіння собою. В процесі рішення вони миттєво забезпечують верховенство вищих мотивів над нижчими, загальними принципами і хвилинними бажаннями, в процесі виконання – необхідне самообмеження, нехтування втомою та іншим для досягнення цілі. Ці якості волі в сильній мірі залежать від співвідношення між афектом і інтелектом, потягом і свідомим контролем.

1. Поняття про волю.

2. Вольовий акт та його структура.

3. Вольові якості особистості та їх формування.

Література:

1. Гамезо М. В., Домашенко И. А. Атлас по психоло­гии. — М.: Про­свещение, 1986.

2. Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент: Підруч.: У 2 ч. — Ч. Психологія суб’єкта діяльності. — К., КНЕУ, 1999.

3. Литвинцева Н. А. Психологический портрет. — М.: б/изд., 1996.

4. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: Основні положення: Навч. посіб. для самост. вивч. дисципліни. — К.: Екс Об, 2000.

5. Немов Р. С. Психология: Учеб.: В 3 кн. — М.: Центр ВЛАДОС, 1997.

Психологія діяльності

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі зв’язки організму із середовищем. Джерелом активності живих істот є потреби, що спонукають її до відповідних реакцій, дій. Потреба — це стан живої істоти, в якому виявляється її залежність від конкретних умов існування. Проте активність тварин і діяльність людини суттєво відрізняються за психологічними ознаками. Активність тварин характеризується як поведінка і обмежується інстинктивними та умовно-рефлекторними діями, спрямованими на пристосування до умов життя і задоволення різноманітних біологічних потреб у їжі, розмноженні, захисті. У потребах тварини предмет їх задоволення постає як безпосередній стимул активності й визначає сам спосіб задоволення потреби.

Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, у процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини характеризується свідомістю і цілеспрямованістю. Особистість як суб’єкт діяльності, задовольняючи свої потреби, взаємодіє із середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну й розумову активність у досягненні поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення.

Отже, діяльність людини — це свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Мета і мотиви діяльності

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами, в яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей.

Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу.

Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності особистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета викликає єдність розумової, емоційної та вольової діяльності, цілеспрямовану зосередженість свідомості на поставлених цілях. “Рефлекс мети”, писав І. Павлов, має величезне життєве значення, він є основною формою життєвої енергії людини. Життя тільки у того змістовне, хто весь час прагне до певної мети. Як тільки зникає мета, воно стає безбарвним, непривабливим.

Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі), духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви — обов’язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість та ін. Але в багатьох випадках діють неусвідомлювані спонуки, наприклад звички, упереджене ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Проте незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у досягненні поставленої мети.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умовами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв’язок. З одного боку, мета та мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання, а з іншого — вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається.

У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інтереси, ідеали та переконання — виробничі, розумові, естетичні, спортивні.

Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природженими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлекторними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до вимог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов’язані з обробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюються, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 63; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!