Суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення 2 страница

Центральна виборча комісія складається із 15 членів, яких призначає на посади строком на 7 років і припиняє посадові повно­важення Верховна Рада України за поданням Президента Украї­ни (ст. 6 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. № 1932-ІV).

Правовий статус членів Центральної виборчої комісії визна­чається відповідно до положень ст.ст. 7-9, 26-32 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. № 1932-ІV.

Регламент Центральної виборчої комісії не встановлює додат­кових повноважень членів цієї комісії, але може визначати деякі організаційні засади порядку діяльності Центральної виборчої ко­місії.

Посадові і службові особи інших органів державної влади, які складають дев'яту підгрупу, – це будь-які особи, які обіймають будь-яку посаду, пов'язану із надан­ням публічних послуг, в органах державної влади незалежно від їх рівня та територіального поділу.

П. «ж» її. 1 ч. 1 ст. 4 цього Закону про ЗПК вста­новлює розширений перелік суб'єктів корупційного правопору­шення і відносить до нього всіх тих осіб, які не підпадають під ви­значення суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушен­ня, визначені пп. «а»-«є» п. 1 ч. 1 ст. 4 цього Закону.

До кола таких суб'єктів можна віднести, наприклад, посадових і службових осіб органів державної прикордонної служби Украї­ни, визначених на підставі Закону України «Про Державну при­кордонну службу України» від 03.04.2003 р. № 661-ІV; органів Державної спеціальної служби транспорту, визначених згідно з положеннями ст. 14 Закону України «Про Державну спеціальну службу транспорту» від 05.02.2004 р. № 1449-ІV; органів Військо­вої служби правопорядку у Збройних Силах України, визначених на підставі Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» від 07.03.2002 р. № 3099-III та інших. До цієї категорії особи зараховуються залежно від того, чи є по­садова або службова особа суб'єктом виконання обов'язків у систе­мі органів державної влади.

Правовий статус органу державної влади визначається згід­но з законами України та виданими на їх виконання іншими нормативно-правовими актами.

На всіх осіб, віднесених до цієї категорії, поширюється дія Зако­ну України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-ХПІ. Фінансове забезпечення діяльності цих органів державної вла­ди здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Другою групою осіб, які за визначених законодавством умов можуть набути статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення, є особи, прирівняні до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або функцій місцевого самовряду­вання (далі – прирівняні особи):

а) посадові особи юридичних осіб публічного права, які не за­значені в пункті 1 частини першої цієї статті, але одержують заро­бітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;

б) особи, які не є державними службовцями, посадовими осо­бами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, тре­тейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи в установлених законом випадках);

в) посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають по­
сади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної
держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здій­снюють функції держави для іноземної держави, зокрема для дер­жавного органу або державного підприємства), а також іноземні третейські судді, особи, які уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового;

г) посадові особи міжнародних організацій (працівники між­
народної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою
організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних пар­ламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і по­садові особи міжнародних судів.

Повноваження осіб, які складають цю групу, визначаються зде­більшого окремими законами України та прийнятими на їх вико­нання іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Першу підгрупу прирівняних осіб, згідно з пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, складають посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету.

Прирівняних осіб цієї підгрупи можна розрізняти за критерієм одержання заробітної плати залежно від виду джерела: з Державного бюджету України; з місцевого бюджету територіальної громади.

За рахунок коштів Державного бюджету України здійснюється фінансування, наприклад, не лише центральних органів виконав­чої влади, а й місцевих. Місцевими органами виконавчої влади є місцеві державні адміністрації, які розташовані відповідно в облас­них і районних центрах, містах Києві та Севастополі (ст.ст. 4, 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. № 586-ХІV). Повноваження голів місцевих держав­них адміністрацій, їх перших заступників і заступників, інших посадових осіб місцевих державних адміністрацій визначаються згідно з положеннями ст.ст. 39, 40 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. № 586-ХІV.

За рахунок коштів місцевого бюджету, тобто коштів територіальної громади, як правило, здійснюється фінансування виборних органів територіальної громади та їх виконавчих органів, утворених відповідно до законодавства в межах компетенції виборної органу місцевої територіальної громади.

Зважаючи на те, що правовий статус депутатів місцевих рад, яксуб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, підпадає під кваліфікацію за пп. «б» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, дія коментованого пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 4 цього Закону поширюється на посадових осіб виконавчих органів сільських, селищних, місь­ких, районних у містах рад територіальної громади. Ці виконавчі органи відповідно до положень ст.ст. 5, 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР складають систему органів місцевого самоврядування і можуть створюватися у формі виконавчих комітетів, відділів, управлінь тощо.

Поняття та перелік посадових осіб органів місцевого самовря­дування регламентується Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III.

Другу підгрупу прирівняних осіб, згідно з пп. «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, складають особи, які не є державними службовцями і не є посадовими особами місцевого самоврядуван­ня. Ці особи об'єднані в одну групу не лише за критерієм від­сутності ознаки належності до категорії осіб зі спеціальним поса­довим статусом, а й за ознакою надання публічних послуг.

Надання публічних послуг є діяльністю, пов'язаною з реаліза­цією окремих напрямків діяльності органів державної влади або діяльністю, пов'язаною із таким забезпеченням.

До цієї категорії осіб за своїм правовим статусом і повноважен­нями належать такі прирівняні особи: аудитор; нотаріус; оцінювач; експерт; незалежний посередник; член трудового арбітражу; третейський суддя; інші особи в установлених законом випадках. Статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення зазначені особи можуть набути виключно за умови і під виконання ними своїх функціональних обов'язків визначених чинним законодавством.

Аудитор – це фізична особа, яка має право займатися аудиторською діяльністю на території України на підставі відповідного сертифікату. Аудиторська діяльність є різновидом підприємницької діяльності, що включає в себе організаційне і методичне забез­печення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг. Правовий статус і повноваження аудитора регламентуються Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.1993 р.№ 3125-ХII.

Різновидом аудиторської діяльності, яка регламентується чин­ним законодавством, є, зокрема, еколого-аудиторська діяльність. Цей вид аудиторської діяльності спрямований на встановлення відповідності діяльності суб'єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми та форми власності вимогам зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища. Порядок здійснення еколого-аудиторської діяльності визначаєть­ся Законом України «Про екологічний аудит» від 24.06.2004 р. № 1862-ІV.

Нотаріус – це фізична особа, яка має право вчиняти нота­ріальні дії, передбачені законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-ХII та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мі­ністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5.

До нотаріусів прирівнюються посадові особи, які за визначе­них законодавцем умов мають право вчиняти окремі нотаріальні дії. До кола таких осіб, із урахуванням положень ст.ст. 245, 1251, 1252 ЦК та ст.ст. 40, 40-1 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-ХII, можна віднести таких:

– начальник закладу охорони здоров'я, заступник начальника з медичної частини, старший або черговий лікар;

– директор і головний лікар будинку для осіб похилого віку та

– інвалідів;

– арбітражний керуючий;

– командир (начальник) військової частини, з'єднання, уста­нови, військово-навчального закладу;

– капітан морського або річкового судна, що ходить під прапо­ром України, під час перебування у плаванні;

– начальник експедиції;

– начальник установи виконання покарань;

– начальник слідчого ізолятора;

– уповноважена посадова особа органів місцевого самовряду­вання;

– посадова особа за місцем працевлаштування, навчання, ста­ціонарного лікування або проживання довірителя;

– реєстратор, депозитарій, зберігач та інша посадова особа в частині посвідчення довіреності на право участі та голосу­вання на загальних зборах.

При цьому в разі посвідчення заповітів зазначеними посадови­ми особами, ця нотаріальна дія має бути вчинена при свідках (ч. 7 ст. 1252 ЦК) і в порядку, передбаченому ст. 1253 ЦК, з подальшою передачею до державної нотаріальної контори або державного но­таріального архіву за місцем проживання заповідача, або консуль­ської установи, для реєстрації вчиненої нотаріальної дії у Спадко­вому реєстрі.

Кваліфікація діянь посадових осіб, прирівняних до нотаріусів за пп. «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, може відбуватися лише у зв'язку із виконанням або невиконанням, у тому числі неналеж­ним виконанням, цими посадовими особами нотаріальних функцій/ Оцінювач – це фізична особа, громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства, яка склала кваліфікацій­ний іспит і одержала кваліфікаційне свідоцтво оцінювача щодо права зайняття професійною оціночною діяльністю (ст.ст. 4, б За­кону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-ІП).

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оцінку майна, май­нових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-III професійною оціночною діяльністю ви­знається діяльність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, визнаних такими відповідно до положень цитованого Закону, яка полягає в організаційному, методичному та практичному забезпе­ченні проведення оцінки майна, розгляді та підготовці висновків щодо вартості майна.

Чинність зазначеного Закону не поширюється на судових екс­пертів, діяльність яких регламентується Законом України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. № 4038-ХП, за винятком урахування окремих положень щодо методичного регулювання оцінки майна.

Спеціальні норми права визначають діяльність з оцінки земель. Перелік суб'єктів оціночної діяльності у сфері оцінки земель визначається згідно з положеннями ст. 6 Закону України «Про оцін­ку земель» від 11.12.2003 р. № 1378-ІV.

Чинному законодавству відомий і такий вид оціночної діяльнос­ті, як оцінка відповідності. Оцінка відповідності – це діяльність, пов'язана з визначенням того, що продукція, системи якості, си­стеми управління якістю, системи екологічного управління, пер­сонал відповідають вимогам, установленим законодавством (абз. З ч. 1 ст. 1 Закону України «Про акредитацію органів з оцінки від­повідності» від 17.05.2001 р. № 2407-III). Перелік органів з оцінки відповідності, які можуть бути акредитовані національним органом:і акредитації, визначається ст. 10 Закону України «Про акредита­цію органів з оцінки відповідності» від 17.05.2001 р. № 2407-III.

Традиційно судовий експерт визначається у розумінні ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. № 4038-ХП як працівник державної спеціалізованої установи з відповідною вищою освітою, освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста, який пройшов відповідну підготовку та отри­мав кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

Правовий статус та повноваження судового експерта ре­гламентуються Законом України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. № 4038-ХII, відповідними положеннями кодифіко­ваних процесуальних нормативно-правових актів, та підзаконними нормативно-правовими актами залежно від систе­ми закладів, що створюють систему спеціалізованих державних експертних установ.

Повноважень судового експерта у конкретній справі особа набуває після призначення компетентним органом або повноважною особою судової експертизи з моменту підписки під ст.ст. 384, 385 КК про настання кримінальної відповідальності за надання завідомо неправдивого висновку експерта та відмову від надання такого висновку і втрачає відповідні повноваження – з дати завершення експертного дослідження і складання висновку експерта.

Окрім судових експертиз, чинне законодавство розрізняє й інші види експертних досліджень, порядок проведення яких регламентується відповідним законодавчим актом, а саме:

– наукова і науково-технічна експертиза (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10.02.1995 р. № 51/95-ВР);

– екологічна експертиза (ст. 1 Закону України «Про екологічну
експертизу» від 09.02.1995 р. № 45/95-ВР);

– державна експертиза землевпорядної документації (ст. 1 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної доку­ментації» від 17.06.2004 р. № 1808-ІV).

Експертна діяльність регулюється й деякими постановами Ка­бінету Міністрів України, зокрема з питань проведення науково-громадської експертизи набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг для встановлення прожитко­вого п мінімуму, медико-соціальної експертизи.

З аналізу законодавства вбачається, що питання проведення експертиз регулюється й відомчими нормативно-правовими актами. Так, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 09.04.2008 р. № 189 затверджене Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, яким урегульовано єдиний порядок організації та проведення цього виду експертиз.

Арбітражний керуючий — це узагальнююче поняття правового статусу, якого за визначених законодавством умов може набувати лише фізична особа. В поняття арбітражного керуючого включаються такі особи, як розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор.

Незалежно від виду правового статусу арбітражний керую­чий – це фізична особа, яка має ліцензію, видану в установлено­му законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господар­ського суду (ауд. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ).

Розпорядником майна може бути фізична особа, на яку в уста­новленому Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХП порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном божника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, вста­новленому цим же Законом.

Керуючий санацією — це фізична особа, яка відповідно до рішен­ня господарського суду організовує здійснення санації божника.

Ліквідатором визнається фізична особа, яка відповідно до рішення господарського буду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви знання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХП порядку.

Незалежний посередник — це визначена за спільним вибором сторони особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення (ст. 10 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 р. № 137/98-ВР).

Трудовий арбітраж, відповідно до положень ч. 1 ст. 11 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 р. № 137/98-ВР, — це спеціально утворений орган, який складається із залучених сторонами фахів­ців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору (конфлікт).

Трудовий арбітраж утворюється з ініціативи однієї зі сторін або незалежного посередника. Кількісний і персональний склад тру­дового арбітражу визначається за згодою сторін, а голова цього ор­гану обирається з числа його членів

Третейський суддя – це фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. № 1701-IV для вирішення спорів у третейському суді (ауд. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. №1701-ІV).

Різновидом третейських судів можна вважати, зокрема, і бір­жовий арбітраж (ауд. 1 ч. 1 ст. 280 ГК). Так, п. 6 7 Статуту Аграрної біржі передбачає для розв'язання спорів, пов'язаних із біржовими операціями та веденням біржової торгівлі, утворення третейського суду біржового арбітражу, положення про який погоджується з Аграрним фондом та затверджується відповідно до законодавства.

Третю підгрупу прирівняних осіб, згідно з п.п. «в» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону, складають посадові особи іноземних держав, а також іноземні третейські судді, особи, які уповноваже­ні вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового.

Установлення правового статусу посадової особи іноземної держави, в тому числі перевірка її повноважень, має здійснюва­тися з урахуванням конституційних і законодавчих нормативно-правових положень тієї іноземної держави, громадянство якої ця особа представляє.

Особи, які обіймають посади в судових органах іноземної дер­жави, є такими, що здійсню­ють функції правосуддя в національній системі судочинства. Ті особи, які здійснюють функції правосуддя в міжнародній системі судочинства, за визначених законодавством умов можуть визнава­тися суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону.

Коло осіб, які не є посадовими особами іноземних держав, але вирішують спори в порядку, альтернативному до судового, скла­дають третейські судді іноземних держав та будь-які інші вповно­важені на те особи.

Характерною відмінністю цього кола осіб є наявність спеціаль­ної правосуб'єктності – права вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори.

Діяльність іноземних третейських суддів та інших осіб, уповноважених вирішувати спори в порядку, альтернативному досудового, в Україні регулюється Законом України. «Про міжнародній і комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р. № 4002-ХП. Так, положення ч. 5 ст. 11 Закону України «Про міжнародник комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р. № 4002-ХП передбачають можливість призначення арбітром особи іншого громадянства ніж громадянство, до якого належать сторони. За таких умов осо ба, яка належить до іноземного громадянства, вирішуючи спірні правовідносини на території України в порядку, альтернативному до судового, за визначених законодавством обставин може набути статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення, визначеного пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону.

Четверту підгрупу прирівняних осіб, згідно з пп. «г» п. 2
ч. 1 ст. 4 Закону, складають посадові особи міжна­родних організацій, а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді й посадові особи міжнародних судів.

Цією нормою права законодавець установлює відповідальність спеціального суб'єкта корупційного правопорушення – особи, щоє співробітником суб'єкта міжнародного права в особі міжнародної організації, парламентської асамблеї, міжнародного суду. Міжнародна організація – це суб'єкт міжнародно-правових відносин, який створений і діє на підставі й у межах Статуту цієї організації.

Міжнародні суди – це постійно діючі органи міжнародних ор­ганізацій, які покликані вирішувати спори між засновниками та­кої організації й іншими суб'єктами міжнародних правовідносин. Наприклад, головним судовим органом ООН є Міжнародний Суд ООН.

У зв'язку із цим судді й посадові особи цього суду за певних умов можуть набути статусу суб'єкта відповідальності за коруп­ційні правопорушення.

Згідно з п. З ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» регламентується правовий статус осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, та осіб, спеціально уповноважених на виконання орга­нізаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'яз­ків у юридичних особах приватного права незалежно від органі­заційно-правової форми, відповідно до закону, – як суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення.

Цю категорію осіб можна умовно розмежувати на дві підгрупи.

Першу підгрупу складатимуть особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків.

Другу підгрупу складатимуть особи, які спеціально вповноважені на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, відповідно до закону.

Організаційно-розпорядчі повноваження – це обов'язки зі здійснення керівництва, наприклад, трудовим колективом, або певною ділянкою роботи, або виробничою діяльністю окремих працівників у юридичних особах приватного права. Такі функції виконують, зокрема, керівники таких установ та організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділами та лабораторіями, завідувачі кафедра­ми) їх заступники, особи, які керують окремими ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири) тощо.

Адміністративно-господарські повноваження – це, наприклад, обов'язки з управління та розпорядження приватним май­ном, у тому числі установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо. Такі повноваження в тому чи іншому обсязі існують у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, магазинів, майстерень, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобі­гання і протидії корупції» встановлюють відповідальність, умовно кажучи, співучасників або «посередників» у вчиненні суб'єктами відповідальності, визначеними в п.п. 1-2 ст. 4 Закону про ЗПК, неправомірної вигоди внаслідок вчинення корупційного правопорушення. Ця категорія не встановлює жодних обмежень щодо осіб і визначає їх як: будь-які посадові особи юридичної особи; будь-які фізичні особи.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 67; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!