А що ж в такому разі є в Україні?

Анализ ВКР на соответствие требованиям методических указаний

Выпускной квалификационной работы

НОРМОКОНТРОЛЬ

студента ГБПОУ «БОКИ»

Тема ВКР:____________________________________________________________________________________

Студент(-ка): _________________________________________________________________________________

фамилия, имя, отчество

Специальность ________________________________________________________________________________

Выпускная квалификационная работа допускается к защите после устранения выявленных несоответствий.

Зав. производственной практикой _______________________________ _____________________

фамилия, имя, отчество подпись

С результатами нормоконтроля ознакомлен:

Студент _______________________________________________ _______________________

подпись

Найперше відзначимо, що на пострадянських просторах і сьогодні тривають активні спроби розглядати позиціювання президента як становище над. Продукуються концепції поділу влади не на три класичні гілки, а на чотири: до законодавчої, виконавчої та судової додається ще й президентська. Так, приміром, у коментарях до російської конституції початку 1990-х років, зокрема, говорилося: „Ми є свідками досить чіткого юридичного оформлення ще однієї гілки влади – президентської” [32]. „Український відгук” не забарився, і за кілька років вже українські науковці твердили: „Перелік повноважень Президента як у сфері нормативного регулювання суспільних відносин, так і в сфері втілення Конституції і законів України в життя, його вплив на діяльність уряду, здійснювану в державі кадрову політику ставить його у проміжне становище між всіма гілками влади… Якщо ж врахувати й те, що він є главою держави і тільки він може уособлювати державу як всередині країни, так і за її межами у відносинах з іншими державами… то є всі підстави виділяти його в окрему гілку влади, яка має бути цементуючим началом у всьому державному механізмі” [33].

Декларуючи президентство як „особливу владу”, зацікавленні в Російській Федерації, зокрема, Ю. Лужков, чітко рухаються в обраному напрямку, наголошуючи, що „необхідно …підвищити ефективність функціонування інституту Президента як центрального інституту всієї політичної системи” [34].

Отже, президенти на пострадянських просторах можуть в деяких випадках поступово перетворитися на своєрідних модифікованих (виборних) монархів – глав держав. У них, як вже нині застерігають деякі дослідники, будуть досить великі права, але – жодної відповідальності. У зв’язку з цим російський вчений Д. Златопольський, зокрема, зазначає, що президенти республік в державах Східної Європи можуть бути притягнені до відповідальності лише у випадку порушення конституції чи закону. Відтак в конституційному регулюванні є суттєві лакуни, оскільки немає розв’язання головного питання: про відповідальність того чи того президента за всю поточну, повсякденну державну роботу, коли він не порушує конституції чи законів, але все ж його рішення, дії та вчинки фактично завдають шкоди інтересам держави й народу, благополуччю останнього і в силу цього перебувають в суттєвому протиріччі з усією законодавчою та іншою діяльністю парламенту [35].

Показово, що президента, який так чи інакше своїми діями завдав шкоди державі, можна позбавити влади в результаті імпічменту. Однак, як зауважують юристи, те, що є юридично можливим, практично – нереальне.

До цього варто додати, що президенти на пострадянських просторах відзначаються не тільки прагненням бути президентами-довгожителями (як, наприклад, президент Білорусі), але й бажанням (коли обставини складуться не на їхню користь і президентську посаду все ж доведеться залишити) не опинитися в аутсайдерах. Відтак вони стають творцями своєрідних „запобіжників” у вигляді, наприклад, забезпечення собі пожиттєвого місця у верхній палаті парламенту.

Прикметно, що цим „винаходом” у світі користуються вже давно. Прикладом є Чилі, де після президентських виборів 1989 року (метою яких був перехід від військової диктатури до демократії) і приходу до влади спочатку П. Ейлвіна, а затим Е. Фрея, довічним сенатором став А. Піночет. Навіщо колишньому диктаторові знадобилося це звання? Західні експерти вважають, що тільки заради одного: аби уникнути відповідальності за скоєні в часи диктаторства репресії. Зарезервували собі „спокій” до кінця життя за допомогою заздалегідь проведеного на законодавчому рівні „бронювання” місця у верхній палаті парламенту президенти й таких латиноамериканських країн, як Уругвай та Венесуела. У „старих” же демократіях тільки в Італії (яка є по суті парламентською республікою, а відтак президент має значно менше прав, ніж при президентській формі правління), президент, отримавши префікс екс- в означенні свого статусу, стає членом верхньої палати парламенту.

На пострадянських просторах аналогічним чином подбав про своє безхмарне майбутнє президент Казахстану. Однак в сенатори він не поспішає. Перебуваючи на посаді з лютого 1990 року, він переобирався у 1991, 1995 і 1999 роках. Останнього разу – на семирічний термін. Крім того, 27 червня 2000 року парламент Казахстану ухвалив закон „Про першого Президента Республіки Казахстан”, яким надав Н. Назарбаєву цілий ряд пожиттєвих прерогатив: звертатися до народу республіки, державних органів, посадових осіб з пропозиціями щодо актуальних питань розвитку суспільства (при цьому останні не можуть відмовитися від розгляду президентських ініціатив). Н. Назарбаєв також отримав право виступати перед парламентом та на засіданнях уряду при обговоренні пріоритетних питань, голосувати в Асамблеї народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, вносити пропозиції чинному президентові (щодо кадрових питань, запровадження надзвичайного стану в країні, використання війська республіки тощо).

В ситуації, коли президент стає „четвертою владою” – ніби поруч із законодавчою, виконавчою, судовою, а в дійсності перетворюється на владу над,то характеризувати таку форму правління за допомогою понять парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка, можливо, й буде доцільно. Адже тоді фактично йтиметься тільки про дві реальні гілки влади – президентську й парламентську, а дві інші (виконавча та судова) будуть позбавлені навіть мінімальної автономії й виконуватимуть суто технічні – допоміжні – функції. З часом, можливо, відпаде потреба й у виокремленні парламентської гілки влади: залишиться єдина влада над. (Не дарма ж бо Ф. Шміттер зазначає, що в попередні часи – у 1848 – 1852, 1914 – 1920, 1945 – 1956 роках – після кожного з періодів широкої демократизації більшість держав або поверталася до статус-кво, або в них утверджувалися „ще гірші режими”).

Відтак знов і знов виникає питання: що робити із своїми президентами народам на пострадянських просторах? До якої форми правління прагнути?

Західні експерти застерігають: жодна з існуючих форм – президентська, парламентська чи змішана – не є панацеєю від усіх бід. Кожна може бути позитивно-продуктивною, але також і безрезультативною та навіть більше – призвести до постання нових загроз суспільствам, котрі запозичують і насаджують у себе те, що для них не є органічним, що не узгоджується з рівнем їхньої політичної культури і свідомості, рівнем економічного, соціального розвитку тощо.

Інше зауваження стосується того, що будь-яка демократична форма правління починає справді, так би мовити, „працювати”, коли вона достатньо інституйована. Говорячи про „інститут президентства”, звернемо увагу, що цей феномен в Україні якраз і не набув необхідного рівня інституціоналізації. Свого роду „поверхневою” ознакою цього є те, що інколи замість словосполучення „інститут президентства” вживають інше – „інститут президента” [36]. Але поняття „інститут президента” акцентує увагу, передусім, на особистісній стороні феномена. Інститут же президентства як політичний інститут – поняття більш ємке і передбачає проведення цілого ряду заходів, виписання процедур тощо [37].

Вимога інституціоналізації молодих демократій або, як їх ще називають, делегативних демократій, тобто таких, в яких владу мають демократично обрані уряди, не безпідставна. Делегативні демократії (не інституційовані) не можуть, як відзначають експерти, гарантувати, що суспільство не регресує до авторитарного правління. Вони часто втрачають стійкість. Інституціоналізація ж сприяє стійкості й убезпечує суспільство від несподіванок. Відтак, щоб стати державою, в якій демократичні перетворення є незворотними, слід прагнути перейти від делегативної демократії до представницької, чіткого поділу влади і закріплення функцій її гілок, меж діяльності в конкретних законах.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 75; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!