Семінарське заняття №1

План

1. Поняття та види спадкування.

2. Спадкування за законом.

3. Спадкування за заповітом.

4. Прийняття спадщини.

5. Легати та фідеікоміси

Основна література

|ст.| Васильченко В. Можливість рецепції стародавнього римського порядку спад кування за законом у сучасному спадковому праві | Україні // Право України. - 1997. - №5. - С. 46-49.

Дигесты Юстиниана // ПРП. – М., 1988. – С.157-169.

Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.

Нелін О. До питання про спадкове право рабовласницького супільства // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №10. – С.44-48.

Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. - М., 1996. - 245 с.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юринком Інтер, 2000. - 272 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студе­нтів юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид. - К.: Ін Юре,2001.-440 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. - М., 1997. - 584 с.

Римське право (Інституції). - X., 2000. - 288 с.

Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. - Ростов-на-Дону: Изд-во "Феникс", 1999. -416с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -Москва: Юрист, 1996. - 342 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.

Стислий зміст лекції

Поняття та види спадкування. Спадкове право - це сукупність правових норм, що регулюють перехід спадщини померлого власника до інших осіб.

Спадкування - це перехід спадщини власника після його смерті до інших осіб. Зі смертю особи припиняються її особисті відносини. Ті майново-правові відносини, які тісно пов'язані з особою померлого (шлюб, аліменти тощо), припиняються, а інші продовжують існувати, переходячи на спадкоємців. До спадкоємців переходило не лише май­но померлого, але й його борги - помирає боржник, а не борг.

Спадкова маса, спадщина - це сукупність речей, майнових прав і обов'язків померлого, його активи і пасиви.

Універсальне наступництво - коли борги виявлялися більшими, ніж успадковане майно, та спадкоємець відповідав власним майном.

Сингулярне наступництво - коли особа, згідно із заповітом помер­лого, одержувала лише окремі права чи частини майна померлого та відповідальності за його борги не несла.

Заповіт (тестаментум) - це односторонній правочин, розпоряджен­ня спадкодавця щодо свого майна на випадок смерті. Тоді у Римі діяв принцип свободи заповіту, хоч і існувало ще й т.зв. необхідне спадку­вання, коли близькі родичі померлого гарантовано отримували певну частку майна, незалежно від того, на чию користь було складено за­повіт.

Обов'язкові вимоги до заповіту:

1. Заповіт виключав спадкування за законом, але поступався міс­цем необхідному спадкуванню.

2. Спадкування за законом могло поєднуватися з необхідним успад­куванням.

3. Якщо один або кілька призначених за заповітом спадкоємців відмовлявся від своєї частки, вона розподілялася серед інших спадкоємців за заповітом.

4. Якщо заповітом передавалася лише частина майна, то й решта спадщини передавалася спадкоємцю за заповітом, а успадкування за законом відхилялося.

За законами XII таблиць успадкування одночасно за заповітом і по закону не допускалося.

Спадкування за законом. Спадкування за законом відбувалося: якщо померлий не залишав заповіту, якщо особи, вказані у заповіті, померли раніше чи одночас­но із спадкодавцем або відмовилися від спадщини, або заповіт не вступав у законну силу. Законом був закріплений принцип: кожна попередня черга спадкоємців виключає наступну. Спадщина поділя­ється між спадкоємцями у рівних частках. В разі відмови спадкоємців від прийняття спадщини майно вважалося виморочним і переходило до держави. Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять черг залежно від ступеня спорідненості. Преторські едикти розширю­ють коло можливих спадкоємців. Якщо ближчий спадкоємець відмов­лявся від спадщини, покликався наступний. У першу чергу право на спадкування за законом мають усі низхідні родичі: діти без різниці віку і статі, онуки і онучки. За життя дітей спадкодавця їх діти (онуки і онучки померлого) не спадкували. У разі смерті дітей спадкодавця до відкриття спадщини між його дітьми (онуками і онучками спадко­давця) розподілялася та частка спадщини, яка б належала їх померло­му батьку чи матері. Таке успадкування називається спадкуванням за правом представництва. Спадкоємці за правом представництва є спадкоємцями не своїх батьків (вони померли раніше), а основного спадкодавця - діда, баби. Можлива і т.зв. спадкова трансмісія, коли син (дочка) основного спадкодавця помирають уже після його смерті, а їх діти успадковують спадщину, що включає у себе й дідове (бабине) майно. Другу чергу складали висхідні родичі, а також повно-рідні брати й сестри та їх діти. Подальші черги складають більш даль­ні родичі.

Спадкування за заповітом. Існування заповіту виключало успадкування за законом. Спадку­вання за заповітом - одностороній правочин на випадок смерті з обов'язковим призначенням спадкоємця. Цей акт може у будь-яку мить бути відкликаний спадкодавцем. Вступ у спадщину відбувається лише з волі спадкоємця, яка виражається після прийняття спадщини. Заповіт буде дійсним при правоздатності спадкодавця. Приватний заповіт складався через манципацію — спадкодавець передавав майно окремій особі, яка брала на себе обов'язок виконати його розпоря­дження. Нарешті, приватний заповіт можна було скласти шляхом за­несення прийнятого рішення в протоколи суду чи іншого державного органу. В заповіті обов'язково мав бути призначений спадкоємець (один або кілька). Можливим було також призначення додаткового спадкоємця - на випадок смерті основного ще до відкриття спадщини.

Заповіт визнавався недійсним, якщо спадкоємець втрачав статус свободи, а з ним і цивільну правоздатність; якщо спадкоємець втрачав своє право на спадщину (наприклад, був убивцею заповідача) або гинув раніше від спадкодавця; якщо спадкодавець сам анулював скла­дений заповіт шляхом заяви у суд або приватним порядком у присут­ності трьох свідків; якщо було складено новий заповіт.

Прийняття спадщини. Щоб спадок перейшов до спадкодавця, спадкоємець здійснює не­обхідні юридичні дії: повне виявлення й охорону спадкової маси; ви­значення кредиторів і боржників, об'єму їх вимог та зобов'язань; ви­явлення інших потенційних спадкоємців. Не існувало якогось визна­ченого терміну перехідного періоду, але кредитори померлого нама­галися якомога швидше задовольнити свої вимоги. Спадщина відкри­вається смертю спадкодавця, однак спадкоємці з цього моменту ще не стають власниками. Для цього ще вимагалася здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину та їх певне волевиявлення. Таким волевиявленням виступала відповідна заява або вступ у фактичне володіння. Після прийняття спадщини спадкоємець відповідає вже по усіх боргах померлого, навіть по тих, про які він не знав у момент вступу у спадкування. В разі, якщо опис спадщини був складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах вартості майна померлого спадкодавця. У випадку, якщо спадкоємець мав вла­сні борги, кредитори спадкодавця могли вимагати розмежування май­на спадкоємця і спадкової маси з метою першочергового задоволення власних вимог. Кредитори спадкоємця могли задовольнити свої вимо­ги до нього за рахунок отримуваної спадкової маси лише після того, як був проведений остаточний розрахунок з кредиторами померлого спадкодавця. Задоволення вимог кредиторів спадкодавця відбувалося у порядку висунення претензій. В першу чергу задовольнялася раніше висунена вимога, тобто першому у часі - перевага у праві. Якщо спад­кова маса була вичерпана, а борги ще залишалися, ті, хто запізнився, не отримували нічого.

Поділ майна між спадкоємцями відбувався через взаємну угоду або у судовому порядку. При поділі майна між спадкоємцями пропор­ційно ділилися і борги.

Виморочне майно - те, що неприйняте жодним із законних спадко­ємців, первісно ним міг скористатися будь-хто. В період пізньої Рес­публіки таке майно переходило у власність держави, в період Імперії встановлено переважне право церкви чи муніципального сенату. Зро­зуміло, що набувач такого майна повинен був домовитися з кредито­рами померлого. Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідання імператору.

Л егати і фідеікоміси

Заповідальний відказ (легат) - це розпорядження спадкодавця про надання певній особі якоїсь вигоди за рахунок спадкової маси. Легетарій - не спадкоємець, він одержує не частку, а конкретне право (наприклад, право проживання) або річ уже безпосередньо від спадко­ємця. Зрозуміло, що відповідальності за борги померлого він не несе. Легетарій має право на висунення позову до спадкоємця, який прийн­яв спадщину. Усі легати поділялися на: 1) спадкоємець передає певну річ певній особі; 2) спадкоємець купує певну річ для певної особи; 3) спадкоємці додають одному із спадкоємців додатково до належної йому по закону частки певну річ; 4) спадкоємець має віддати вказаній особі свою власну річ.

Фідеікоміси - доручення совісті, їх можна було накладати без зай­вого формалізму, як до, так і після складання заповіту. Це доручення могло покладатися на спадкоємців за законом або за заповітом. За часів Августа магістрати забезпечують виконання фідеікомісів.

Висновок до теми. Римське право розглядало успадкування як універсальне спадкоємство, при якому спадкоємець, вступивши у спадок, одним актом набував всю сукупність прав та обов'язків помер­лого.

Тема: Окремі види договорів