Питання для обговорення

Семінарське заняття №1

Тема: Захист прав (вчення про позов)

1. Поняття і види позовів.

2. Захист і заперечення проти позовів

3. Особливі засоби|кошти| преторського захисту.

4. Поняття позовної давності|давнини|: початок течії, перерва|перерити| і припинення позовної давності

Методичні вказівки для студентів

Поняття і види позовів. Нормальний порядок речей, в якому здійснюється право, у випад­ку оскарження чи порушення з боку інших осіб, полягає у зверненні до суду. Передусім суд вирішує, чи існує суперечлива справа, і у разі необхідності вживає примусових заходів для здійснення право­суддя. Але для цього потрібне пред'явлення позову з боку заінтере­сованої особи. Протилежна сторона в цей час протиставляє свої заперечення тощо. Далі потрібно довести ті суперечливі факти, які свідчать про правоту або неправоту сторін, після чого приймається постанова суду. Дії позивача і відповідача визначалися як право вима­гати і право заперечувати (arere, negere).

У римському праві позов (action) є нічим іншим, як правом дома­гатися через суд того, що належить особі. Тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Формування позовної вимоги становило дуже суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. Позивач повинен був виразити свої вимоги у суворому обліку законних приписів з конкретного приводу. Від судової влади (претора) залежало, дати право на позов з пред'явле­ного приводу чи відмовити у ньому. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку претора.

Римські юристи розробили наступні види позовів:

1) за системою римського права розрізняли: цивільні позови, які грунтувалися на приписах цивільного права (jus civile), та гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя судовими органами; позови суворого права, за яких суддя повинен був дотримувати суворого припису закону, та позови доброї совісті, за яких суддя мав широкі можливості при винесенні рішень, які базувалися на чесності і справедливості; позови особисті (персональні), спрямовані проти особи, яка була зобов'язана здійснити на користь позивача якусь дію (наприклад виплата боргу); речево-правові позови (реальні), спрямовані на визначення права стосовно визначення речей, тобто на захист речових прав (позов про повернення своєї речі від особи, в якої ця річ знахо­диться). Якщо об'єктом спору є дія, має місце особистий позов, а якщо річ — речовий позов. Речево-правові позови поділялись на:

а) реіперсекуторні позови, за допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових прав і намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем (позов про повернення грошей); б) штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відповідача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штрафом;

в) змішані позови, спрямовані і на відновлення порушеного майнового права, і на покарання у вигляді штрафу; публічні (популярні) позови. Ці позови пред'являлися для за­хисту громадських інтересів (пред'являлися тим, хто щось підвісив або поставив, хто щось вилив або викинув на вулицю); фіктивні позови (позови з фікцією). Ці позови містили певну фікцію про те, що яка-небудь умова закону збережена, хоча цього не було; ноксальні позови. Це позови про відшкодування збитків при деліктах, здійснених особами чужого права або рабами без відома paterfamilias; позови спадкоємців. Це позови про розподіл спадкового майна; позови проти осіб, які впливають на чужих рабів таким чином, щоб погіршити їх трудові і моральні якості.

Колізія і кумуляція позовів. Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним, але при тому використовував можливість виключення інших позовів. Як виняток допускалося, щоб позивач пред'являв проти відпо­відача кілька позовів. У таких випадках існувала кумуляція позовів.

Захист і заперечення проти позовів. Римське право давало можливість і відповідачу захищатися проти пред'явленого до нього позову. Пред'явлений позов відповідач міг визнати або оскаржити. В тих випадках, коли відповідач визнавав існуючі вимоги за позовом, на думку римських юристів, боржник виносив нібито рішення за власним рішенням ("Той, хто зізнався, вважається присудженим, нібито — присудженим за власним рішенням" Д.42.21). Але якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави. В цьому випадку виникали такі ситуації. A. Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право пози­вача. Довести наявність цих фактів було обов'язком позивача. B. Відповідач наводить свої факти. Довести наявність цих фактів — обов'язок відповідача. Відповідач, який необгрунтовано запе­речував позов, сплачував штраф, який присуджувався в подвійному розмірі. На позивачів, що необгрунтовано пред'являли позов, були встановлені міри, застосування яких залежало від суддів. Відповідач міг вимагати від позивача спеціальної штрафної стипуляції. Відповідач міг просити позивача, щоб він присягнув на тому, що діє добросовісно.

Особливі засоби|кошти| преторського захисту. Крім звичного позовного порядку розгляду приватних справ, існувало інтердиктне провадження. Особливим засобом захисту суб'єктивного права було будь-яке втручання преторів. Це був прояв адміністративної влади преторів. Користуючись владою, що їм нале­жала, претори здійснювали захист спеціальними засобами для поліп­шення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.

Види засобів преторського захисту: інтердикти (interdictum); стипуляція (stipulatio); реституція (restitutio); введення у володіння (missiones in possessionis).

Інтердикти — це короткі вказівки, які претори направляли особам за вимогами заінтересованих осіб з метою створити нові, зберегти старі або відновити порушені фактичні обставини. Існувало кілька груп інтердиктів: інтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі порушення; інтердикти, якими наказувалося відновлення порушеного стану; інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень; інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.

Стипуляція — це публічна обіцянка сплатити певну суму або зро­бити щось. Види стипуляції: стипуляція, яка слугувала для регулювання правильного про­ ведення спору; стипуляція для забезпечення безперешкодного проведення судового процесу.

Реституція — це повернення, відновлення попереднього стану. В особливо важливих випадках претор дозволяв знищувати юри­дичні наслідки, які наставали у зв'язку з тим, що він визнавав нес­праведливим застосування в подібних випадках загальних норм права. За допомогою цього правового засобу претори усували збиток, на­несений особою, яка виконувала обов'язки.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора для збереження певного майна або для виконання певних дій.

Поняття позовної давності. Особа, право якої порушено, мала право на позовний захист — на відновлення свого права. При цьому їй надавали можливість самій вирішувати, пред'являти позов до винного чи ні.

Позовна давність — це встановлений законом максимальний термін, після закінчення якого погашалась можливість процесу­ального захисту порушеного права особи, що не потребувало пе­регляду своєї справи.

До V ст. у римському праві існувало поняття законного строку пред'явлення позову. Як і в межах законного терміну пред'явленого позову, так і в межах позовної давності, особа могла здійснювати захист порушених прав і пред'являти позов, але при закінченні за­конного терміну виключалася можливість процесуального захисту права особи.

При позовній давності закінчення часу погашалося правом особи, якщо це право не використовувалося особою протягом відомого часу. Тобто причиною, що знищувала право, було не закінчення часу, а бездіяльність суб'єктивного права протягом встановленого законом часу.

Законні терміни встановлювалися для окремих позовів, наприк­лад, для позовів з договору купівлі-продажу, у зв'язку з недобро­якісністю речі, був встановлений термін шість місяців. Позови, пов'язані із спадщиною, могли подаватися протягом п'яти років. В епоху імператора Юстиніана з появою позовної давності строк вста­новлювався в 30 років.

Основна література

Джерела

Дигесты Юстиниана: D. 2,13,1; 3,1,1; 3,4,1-9; 4,4,1-48; 4,5,1-46; 5,1,1-30; 6,1,1 // ПРП. – М., 1988. – С.195 196; 204-212, 219-237, 249-257, 269,281; Законы XII таблиц // ПРП. – М., 1997. – Т.II, 1; V, 1, 7а; VII, 2; VI-II, 1.; Институции Гая: Кн.4 // ПРП. – М., 1997. – С.119-152; Юлий Павел. Пять книг сентенций к сыну: // Пер. Е.М. Штаермана / Под ред. Л.Л. Кофанова. – М., 1998. – Кн.1, IX; Кн.2, XX (А); Кн.5, I; VI.

Підручники:

Дождев Д.В. Римское частное право. – М., 1997. – С.168-228; Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М., 1972. - С.42-59; Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К., 1994. - С.43-84; Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право. – М.,1999. – С.332-357; Римское частное право // Под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Пере­дерского. - М., 1994. - С.56-83; Харитонов Е.О. Основы римского частного права. – Харьков,1998. – С.64-98, 105-109; Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1986. – С.33-67.

Додаткова:

Гетьман-Павлова И.В. Народные иски из квазиделиктов в Римском праве // Государство и право. – 2007.- №5. – С.101-108; Бартошек Милан. Римское право: понятия, термины, определения / пер. с чешск. Ю.В.Преснякова. - М.: Юрид. лит. 1989. - 448с. Кочергина Е. Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов // Підприємництво, господарство та право. - 2003. - № 1. - С. 36-39; Русу С.Д. Суб'єктний склад за римським приватним правом // Юридичний вісник. - 2004. - № 4. - С. 110-115; Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний вісник. - 2003. - №3. - С.130-135; Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М., 1979.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 159; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!