Поняття «економічна теорія».

Лекція 1.

1. Основні етапи розвитку економічної теорії (напрямки, школи, течії).

2. Предмет економічної теорії (ЕТ).

3. Методи дослідження економічних явищ та процесів.

4. Функції ЕТ. Місце ЕТ в системі економічних наук.

1. Уже в давньому світі були спроби виявити внутрішні рушії економіч­ного розвитку. Економічні ідеї того часу знайшли вираження у збірниках за­конів вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.). У них передбачалися захист майнових інтересів держа­ви, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'яткою давньоіндійської літератури є „ Артхашастра ” (IV—VI ст. до н. е.). У ній викладено знання з економіки, техніки і політики, передбачено регулю­вання земельних відносин, розв'язання проблем іригації.

У Китаї великого поширення набуло конфуціанство (IV - ІІІ ст..до н.е.), яке надавало великого значення селянське землеволодіння. Конфуціанцям протистояла школа на чолі з Моцзи, яка виступала за розвиток виробництва. Тогочасні економічні погляди знайшли вираження у трактаті „ Гуань – цзи ” (IV—III ст. до н. е.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян.

Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму прагнули визначити прин­ципи і методи організації та управління господарством рабовласників. Зазначимо, що теоретична економічна думка у Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції, адже, попри могутність Римської ім­перії, торгівля та ремісниче виробництво, хоча й досягли значного розвит­ку, все ж не посіли в суспільному житті того місця, що у Давній Греції, особливо в Афінах.

Філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) у своїх творах побудував ідеаль­ну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгівці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці.

Аристотель (384—322 рр. до н. е.) досліджував у рабовласницькій Давній Греції товарне виробництво, товарно-грошові відносини. І зробив це найглибше серед античних мис­лителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та як грошового капіталу. Він першим звернув увагу на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару. Термін „ Ойкономія ” вперше ввів Аристотель. від гр. „ ойкос ” – дім, господарство та „ номос ” – закон. правило. Ксенофонт (430-355 рр.до н.е.) у праці „ Економікс ” визначив економіку як науку про збагачення свого господарства. Землеробство він ставив на рівні з військовим мистецтвом, а ремесло і торгівлю навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей.

У Київській Русі у збірнику законів «Правда Русская» (XI—XII ст.) обґрунто­вувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулюва­лися торговельні та кредитні відносини. У середні віки з'явилися «Домострой» Сильвестра та інші дослідження, у яких слідом за «Економікс» Ксенофонта розглядалися проблеми організації феодального помістя, ре­гулювання відносин між паном та його кріпосним залежним, між госпо­дарством і зростаючим ринком.

У пізньому середньовіччі (XVI—XVII ст.) феодалізм розкладається і виникають капіталістичні виробничі відносини. Великі географічні від­криття сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, зумовили введення в обіг величезної кількості дорогоцінних металів за рахунок пограбування ко­лоній. Зростання ролі ринку в житті суспільства, ускладнення суспільно-економічних відносин — все це зумовило становлення економічної теорії, як самостійної науки. На перших етапах економічна теорія виражала ін­тереси міцніючого класу буржуазії та прогресивні тенденції суспільного розвитку.

Економічна теорія — історична наука, вона розкриває закони розвитку економіки та методи її пізнання.

Одним з головних принципів функціонування економічної системи суспільства є досягнення рівноваги між її складовими елементами: ресурси, підприємства, економічні закони тощо. Це положення загальновизнане, а різні школи і напрями розрізняються лише способами досягнення цієї рівноваги.

Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгів­лі. Тому і перша школа буржуазної політичної економії (виникла в 15 ст.) — меркантилізм (італ. Mercante - торговець) — помилково вважала, начебто джерелом багатства сус­пільства є обіг, торгівля, а не сфера виробництва. Меркантилісти вважали, що добробут держави полягає в накопиченні якомога більшої кількості грошей (золота, срібла), тому прагнули переваги вивозу товару за кордон(експорту) над ввозом (імпортом) – це активний торговий баланс. Інакше кажучи, держава в сфері економіки повинна проводити активну політику

Саме представник меркантилізму французький економіст Антуан Монкретьєн (1575-1621) у „ Трактаті політичної економії ” в 1615 р. дав нову назву науці про способи збільшення суспільного багатства – політична економія.

Школа фізіократів (гр.physis-природа + kratos-влада) – 2-га половина 18 ст. - відбила проникнення капіталу в сферу виробництва. Засновник цієї школи французький економіст Франсуа Кене (1694—1774) у праці «Економічна таблиця» та деяких інших дослідженнях доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство. Фізіократи обгрунтували, що джерелом нових продуктів, додаткової вар­тості є не сфера обігу, а саме сфера виробництва. Проте їхня історична обмеженість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише зем­леробську працю, а в промисловості, на їхню думку, працівник лише змі­нює форму речовини, яка дається йому землеробом. Фізіократів було приречено на невдачу, бо вони ставили в центрі свого вчення сільське господарство в той момент, коли в світі назрівав промисловий переворот. Вчення фізіократів було фактично першою концепцією капіталістичного виробництва, хоча вона мала риси феодалізму.

Класична політична економія. Важливим кроком у розвитку економіч­ної теорії стали поява і розвиток класичної буржуазної політичної еконо­мії. Вона дістала свою назву тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Петт і (1623—1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сут­ність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав фундамент теорії вартості, тобто констатував, що праця за капіталізму ство­рює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.

Подальший розвиток, збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в англійського економіста Адама Сміта (1723—1790). У «Дослідженні про „ Природу і причини багатства народів» (1776) він довів, що разом з поді­лом праці розвивається обмін, що гроші — це не вигадка людей, а атри­бут самого обміну, що вони є товаром. Вартість товарів А. Сміт визна­чав тільки за втіленою у них працею. Він розрізняв споживну та мінову вартість.

Якщо згідно з концепцією фізіократів додаткова вартість створюєть­ся лише землеробською працею, то А. Сміт поширює її на всі сфери вироб­ництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то в нього — у формі земельної ренти, прибутку і відсот­ка. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи — основний та оборотний капітал, розкрив їхню роль і значен­ня. Однак методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямовувалася на розкриття сутності економічних процесів, а з іншого — описувала поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими вартість визначається: 1) витраче­ною працею; 2) працею, яка купується. Вартість товару А. Сміт розкла­дав на доходи. При цьому вона відповідно розпадається на заробітну пла­ту, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний капітал, зву­жує значення вартості лише до її новоствореної частини. Відсут­ність постійного капіталу стала серйозною вадою його теорії відтворен­ня. Суперечливий характер економічної теорії А. Сміта став джерелом вульгаризації (лат.vulgaris – „грубий, спрощений”)політичної економії.

Видатним представником цього напряму економічних учень є відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823). Його головна праця «Засади політичної економії і оподаткування» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конку­ренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості для розвитку продуктивних сил.

Заслугою Д. Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка ви­значає становище робітників, і прибуток капіталістів рухаються у проти­лежних напрямах. Це обумовлює протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Д. Рікардо довів, що інтереси землевласників про­тилежні інтересам робітників і капіталістів. Адже зі зростанням земельної ренти підвищується ціна продуктів сільського господарства, що потребує підвищення заробітної плати. Це, в свою чергу, зумовлює зниження при­бутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі.

Спираючись на вчення А. Сміта про вартість Д. Рікардо обгрунтував, що корисність речі, її споживна вартість — це неодмінна умова існування мінової вартості. Проте не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкинув смітівське розрізнення праці витраченої та тієї, що купується. Насправді це різні вираження праці як такої, і єдиним джере­лом вартості є праця. Рікардо послідовно відстоював теорію трудової вар­тості. Він відмовився від визначення вартості товарів за заробітною платою, як це було у А. Сміта, а зводив усі конкретні види праці до їхнього кількісного вираження — робочого часу. Проте Д. Рікар­до правильно вважав, що вартість визначається суспільне необхідними витратами праці, але поми­лявся, коли стверджував, що ці витрати формуються за найгіршими умо­вами виробництва, а не за середніми, як це є насправді.

Неокласична політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню сутність явищ буржуазного („ буржуазія ” – фр. горожане) суспільства, то неокласична зосередилася на вивченні поведінки Homo economicus – „ людини економічної ”, що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звівши при цьому до мінімуму витрати.

Експлуатація робітничого класу, яку ніс із собою тогочасний капіта­лізм, підштовхнула представників утопічного соціалізму до гострої критики капіталістичного способу виробництва. Вони обґрунтували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. Безперечно, це сприя­ло усвідомленню робітничим класом свого становища, спонукало його до боротьби за поліпшення умов праці та життя. З розгор­танням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер учення соціалістів-утопістів, а з другого — загострю­валася потреба захисту існуючих капіталістичних порядків.

Це завдання спробував вирішити критик класичної школи політекономії - англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766—1834), який у праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обґрунтувати, що населення зростає у геометричній прог­ресії, а засоби існування — в арифметичній, а це неминуче погіршує рівень життя найманих працівників. Через це не капіталістичні виробничі відносини, а природний закон зростання народонаселення виз­начає життя населення. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити його становища. Єдиний вихід — це зменшен­ня чисельності населення. І тут прийнятні найрізноманітніші засоби: і утри­мання від шлюбу, і голод, і епідемії, і навіть війни.

Прихильники неокласичної політекономії вартість товару визначають не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останнього, найменш потрібного предмета споживання, тобто граничною корисністю. Загальні принципи „ граничною корисності ” були розвинуті С. Вікселем та Дж.Б.Кларком. Двома її напрямками є маржиналізм (фр. marge – „границя, межа”) та монетаризм (англ..money – „гроші”). Маржиналізм (австрійський економіст К Менгер, англ..ек-ст У Джевонс, швейцарський ек-ст Л.Вальрас). Позитивне – кропіткий аналіз функціонування ринку, з’ясування законів ціноутворення та попиту, дослідження питань оптимального використання ресурсів. Негативне –суб’єктивна оцінка економічної поведінки людей, ставлення на перше місце не відносини між людьми, а відношення людини до речі.

Кейнсіанство (засновник Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) – англійський економіст) – вважає, що без активного втручання держави в економіку капіталізм не може далі існувати. Кейнс одним із перших обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, зайнятість, накопичення тощо. Він вважав, що економічна система споконвічно є неврівноваженою (сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат – хронічне недовикористання ресурсів і кризи) і такою, що прагне автоматично відтворювати цей стан. Державі Кейнс рекомендує здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Отже, вирішальне значення Кейнс надає не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці. Теорія Кейнса сформувалася в 30-х роках ХХ ст. І відбила кризову ситуацію під час Великої Депресії. Але в період стійкого економічного зростання після Другої світової війни стала більш очевидною необхідність постійного втручання держави в економіку.

Монетаризм. Кейнсіанська концепція, що панувалабільше 40 років (30-70 роки ХХ ст.) на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причина – ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу економічного циклу, одночасне зростання інфляції та безробіття (стагфляція) – це не пояснювала доктрина кейнсіанства. Це спричинило відродження неоліберального (lliberal – вільний) напряму і появу його нових різновидів. Найактивнішим став монетаризм (економісти Чиказької школи на чолі з Мільтоном Фрідменом). Монетаристи виступають проти активного втручання держави в економіку, бо вважають кейнсіанську політику швидкого реагування на циклічні коливання економіки безрезультатними і навіть шкідливими. Вони пояснюють це наявністю значних проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому, заходи, вжиті в період підйому для стримування економічного зросту, можуть почати діяти аж на фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію (рецесія – „отступ”). Монетаризм виступає за масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією (менше грошей в обігу у населення – нижчі будуть ціни).Рецепти монетаризму, які значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду, нав’язують колишнім республікам СРСР, не враховуючи їх національну специфіку.

К ожна наука має свій предмет. Політична економія і економ теорія є нині двома самостійними ланками в системі економічних знань. Але сам термін „ політекономія ” старший майже на три століття від терміну „економічна теорія ”, або „ економікс ”, запроваджений наприкінці ХІХ ст.

Полеміка щодо предмету кожної з цих наук триває й досі. В цілому, „ економікс ” є теорією соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднується саморегуляція ринку на основі економічної свободи її учасників та ринкових законів, а також державного регулювання.

А найпоширеніше визначення предмета „ політичної економії ” - вивчення виробничих відносин між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання продукції.

Цілковита відмінність також між цими науками існує при переліку самих законів. Так, „ політична економія ” оперує законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом концентрація виробництва тощо. А „ економікс ” – законом рідкісності, законом спадного попиту, законом зменшення віддачі тощо.

Ще одна відмінність „ економікс ” від „ політичної економії ” полягає в тому, що перша більше уваги приділяє відносинам між людиною та речами, ніж друга. Отже, економ теорія оперує такими показниками, як фондоозброєність, коефіцієнт змінності, ступінь зношеності засобів виробництва тощо.

Таким чином, економ теорія - суспільна наука про ефективність використання рідкісних та обмежених ресурсів в інтересах найповнішого, максимального задоволення безмежних потреб суспільства.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 47; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!