Слов'янський з'їзд у Празі

З ініціативи й заходами чеських науковців Павла Шафарика, Ио­сифа Єлачіча, Франтішка Палацького та інших чехи скликали до Праги 2 червня 1848 р. з'їзд представників слов'янських народів Ав­стрійської імперії, відомий під назвою — перший Слов'янський Конгрес.

Головна Руська Рада вислала на цей Конгрес своє представницт­во у складі: адвоката Івана Борисикевича, студента-випускника те­ології Олекси Заклинського, крилошанина Григорія Гинилевича (го­лова), Адольфа Добрянського із Закарпаття, що був членом Голов­ної Руської Ради. Але вслід за ними приїхали ще одні "русини" з Руского Собору, на чолі з князем Сапігою, щоб репрезентувати ук­раїнський народ Галичини. Це спричинило замішання, бо прези­дія Конгресу не знала, яку делегацію визнати представником ук­раїнського народу галицької землі. Остаточно справу розв'язано по­зитивно й представники Головної Руської Ради взяли активну участь разом з представниками Руского Собору.

Конгрес відкрив чеський історик Франтішск Палацький і виклав мсту та програму Конгресу, який поділявся на три секції. Першу з них, "Галицько-руську", у складі 63 делегатів, творили поляки й ук­раїнці. На цій секції виникло питання поділу Галичини, яке зали­шено до вирішення галицькому соймові. Хоча перевага була на боці поляків, під впливом обставин вони мусіли згодитися на рівноправ­ність української мови у школах й урядах, на окремі гімназії для по­ляків й українців, у ліцеях й університетах виклади мали відбуватися в обох мовах, а в соймі і діловодстві українська мова мала бути зрів­няна у правах з польською, й обидва народи мали мати свої окре­мі гвардії. Це була перша польсько-українська справедлива угода, яку підписано 7 червня 1848 р. Однак польські делегати обурилися й звинувачували кн. Сапігу у зраді польських інтересів. Конгрес не закінчив своєї праці, бо 11 червня дійшло до кривавого бою між ав­стрійським військом і чеською гвардією. Унаслідок того команду­ючий австрійськими частинами князь Альфред Віндішгрец розігнав Конгрес бомбардуванням Праги, і з тої угоди нічого не вийшло.

На Слов'янському Конгресі український народ устами своїх представників заявив перед цілим слов'янським світом, що він ще живе, і поставив перед ним свої соборно-національні домагання та увійшов як партнер до сім'ї слов'янських народів. Конгрес був важливий ще й тим, що показав розбіжності між самими слов'янсь­кими народами, які до того часу прикривалися слов'янською ро­мантикою¹.

У жовтні 1848 p., незважаючи на заборону віце-президента наміс­ництва, графа Агенора Голуховського, Головна Руська Рада скликала у Львові "З'їзд руських учених", яким провадив заступник Голови головної Руської Ради, Іван Борисикевич (1815—1892). З'їзд відбувся в будинках греко-католицької духовної семінарії, при участі 119 представників тодішньої галицької інтелігенції. На цьому з'їзді го­ловну доповідь "Розвідка про південно-руську мову та її діалекти" прочитав Яків Головацький. Він доводив самостійність української мови та її окремішність від польської та російської.

На з'їзді порушено й обговорено теж український правопис. Піс­ля обговорення тієї теми з'їзд прийняв етимологічний правопис за зразком Михайла Максимовича в його "Малоросійських піснях" з деякими незначними змінами. Того правопису уживано в галицьких школах та офіціальних публікаціях аж до 1892 p., коли на його місце введено фонетичний правопис¹. На з'їзді вирішено заснувати у Львові наукове товариство "Руська Матиця" за зразком подібного товариства "Чеська Матиця". Цей з'їзд був явною маніфестацією га­лицьких українців, що вони бажають на національній основі розви­вати свою народність, мову й літературу².

У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошу-том. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Цей акт викликав обурення не тільки в Угорщині, але й у Відні, де рево­люційні сили, які симпатизували мадярам, підняли повстання й за­хопили Відень. З кінцем жовтня генерал Віндішгрец ліквідував ві­денське повстання й до влади повернулись реакційні сили. Те саме намагалися поляки зробити у Львові, де 1 листопада 1848 р. озброєна польська гвардія вийшла "на барикади", але австрійські війська ско­ро той бунт ліквідували. Тимчасом реакційні кола, які вважали цісаря Фердинанда занадто ліберальним, 2 грудня 1848 р. заставили його відректися від влади. На австрійський трон прийшов 18-літній архі-князь Франц-Йосиф. Ця зміна задовольнила австрійські консерва­тивні кола, але мадяри скликали свій парламент у Дебречині і 13 квітня 1849 р. проголосили Угорську республіку й обрали свого першого президента Ласла Кошута.

Мадярська революція лякала не тільки австрійський уряд, але й російського царя Миколу І, який запропонував Австрії свою допо­могу. У половині червня 1849 р. московські війська, пройшовши через Галичину, ввійшли на територію Угорщини. Головні сили ма­дярського війська 1 серпня 1849 р. піддалися москалям, а рештки були розгромлені 13 серпня у битві під містом Вілагош. Кошут разом з бл. 4000 військом врятувався втечею до Туреччини³. За активну

¹ Шандор В. У 125-ліття Слов'янського з'їзду в Празі // Свобода.—1974.— Ч. 16.— 25 січня.

¹ Баран С. Вказ. праця.— С.20

² ЛевицькийК. Вказ. праця.— С. 44.

³ Seton-Watson Н. The Russian Empire, 1801-1917.-Oxford, 1967.—P. 315.

участь у революції австрійці повісили тоді десять мадярських гене­ралів, а чотирьох розстріляли.

Щоб привітати нового цісаря, від Головної Руської Ради до Відня виїхала делегація (21 особа) на чолі з єпископом Яхимовичем, яка бажала при тій нагоді пригадати йому про лояльність українського населення Галичини до Австрії та про вимогу розділити край на польську й українську області¹. Пізніше прохання Головної Русь­кої Ради скріпило 200 000 підписів жителів Галичини².

Головна Руська Рада також зорганізувала по деяких містах свою національну гвардію. Оскільки в Угорщині вибухло повстання проти панування Габсбургов, щоб воно не поширилося на Галичину, у бе­резні 1849 р. Головна Руська Рада створила на добровільній базі Руський Батальйон Гірських Стрільців для охорони карпатських пе­реходів на Угорщину. Тоді на її заклик зголосилося 3460 добро­вольців, але прийнято лишень 1410 чол. З них створено батальйон на шість сотень. Стрічку до прапора Руських Гірських Стрільців вишила мати молодого цісаря Франца Иосифа, княгиня Софіяі

Для інформації загалу українського населення про діяльність уря­ду засновано у Львові урядовий часопис "Галичо-руський вістник", який виходив тричі на тиждень. Редактором запрошено найздібні­шого українського письменника Миколу Устияновича. У 1850 р. видання перенесено до Відня, з того часу змінено і назву на "Віст­ник для Русинів Австрійської Держави", редактором його став Іван Головацький.

Заходи Головної Руської Ради — об'єднати усі заселені україн­цями землі в межах Австрійської імперії, про що широко дебату­вали на засіданні Ради 16 лютого 1849 р., не увінчалися успіхом. У березні 1849 р. румунська аристократія при активній допомозі бу­ковинського митрополита Євгена Гакмана домоглася у Відні виді­лення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З друго­го боку, мадяри не допустили до відокремлення Закарпаття, яке було під їхнім пануванням. Залишилася ще актуальною вимога Го­ловної Руської Ради поділу Галичини на східню — українську зі столицею у Львові, та західню — польську зі столицею у Кракові. Щоб не допустити до поділу, деякі аристократи-поляки стали по­кликатися на своє українське походження, заявляючи, що вони як русини зовсім не бажають поділу Галичини. Інші знову заявляли, що русинів у Галичині зовсім не було і їх винайшов граф Франц-Серафим Стадіон.

Події 1848—1849 pp. дали можливість галицьким та буковинським русинам-українцям зблизитися із закарпатськими українцями, а та-

кож із наддніпрянцями, якщо не особисто, то через літературу. В Галичині почали організуватися театри, в яких виставляли переваж­но твори східноукраїнських драматургів: ї. Котляревського, С. Пи-саревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших. "На загал розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя,— як твердив Іван Франко,— в тому часі був дуже добрий і пізніші по­коління нав'язували власне до того, що розпочато або бодай заду­мано в 1848 році"¹.

У той час, коли Головна Руська Рада пробувала осягнути со­борність усіх українських земель під Австрією, багато далі посу­нувся у своїх міркуваннях скромний сільський священик, Василь Подолинський на Лемківщині. Він ще під час своїх універси­тетських студій живо цікавився національною проблематикою, зок­рема національним відродженням слов'ян. Спостерігаючи польські інтриги та нещирість австрійського уряду відносно українців, прийшов до радикальних висновків щодо розв'язки українського питання.

Він написав 1848 р. розвідку польсько:.) мовою "Голос пересто­рога", в якій розглядає чотири визначальні концепції долі галиць­ких українців, а саме: польську, австрійську, галицьку чи мос­ковську. Польську концепцію, тобто злуку Галичини з Польщею, автор відкидає на тій основі, що Польща понад 500 літ нещадно гнобила й винародовлювала українців і записалася темними коль­орами в пам'яті і свідомості українського народу. І він не вірив, що вона поступала б інакше в майбутньому. Іншими словами, злука Галичини з Польщею рівнозначна національній загладі українського

народу.

Австрійське панування в Галичині теж нічого доброго не віщує, бо австрійські німці українцям чужі й далекі й вони не розуміють змагань українського народу. Вони також робитимуть заходи, щоб українців германізувати. Окрема галицька концепція нереальна, бо галицька нація не зуміла б вдержатися, вона підпала б під вплив поляків або москалів. Росія теж гнобила і гнобить Україну не мен­ше від Польщі.

Обговоривши чотири перші концепції, Подолинський уважав, що єдино можливою і корисною для українського народу є п'ята концепція: соборна, незалежна й суверенна українська держава, до якої мала б ввійти Галичина, бо вона лише в той спосіб може вря­туватися перед національною загибеллю².

Варто підкреслити, що ідея греко-католицького сільського свя­щеника на Лемківщині виникла приблизно у той же час, що й ідеї Кирило-Методіївського Братства в Києві, але ідеологічна різ-

¹ Холмський І. Вказ. праця-— С. 342.

² Лозинськчй М. Утворення коронного краю в Австрії. — (б. м., 1915). — С. 19;
Демковігч-Добрянськігй М. Вказ. праця.— С. 34.

¹ Франко І. Вказ. праця,— С 122.

² ЦЦЇАЛ, ф. 180, он. 1, спр. 8, арк. 3-4.

ниця між ними дуже велика, Подолинський не вірить уже в будь-яку "всеслов'янську федерацію" і тому свою працю затитулував "Голос перестороги", бо як доводить історія, що федерації, в яких усі складові частини були б рівноправні на довшу мету, не існують. Отже, В. Подолинський був першим свідомим українським соборником-державником. Свого рукопису Подолинський опублі­кувати не міг з огляду на його протиавстрійський зміст і він пролежав в архіві більше трьох чвертей століття. Тому ідеї його не були знані широкому загалу. Друком він з'явився щойно по першій Світовій війні, коли його віднайшов видатний літерату­рознавець Василь Щурат й опублікував на сторінках галицького щоденника "Діло"¹.

У 1849 р. намісником Галичини був призначений граф Агенор Голуховський, який через наступних десять років намагався усу­нути все, що стояло на перешкоді, чи загрожувало польському пануванні в Галичині. Тому що Батальйон Руських Гірських Стрільців міг бути зав'язком нової української галицької зброй­ної сили, про що зрештою мріяла Головна Руська Рада, його відкликано із постою на Закарпатті й розв'язано в січні 1850 p., а стрільців-добровольців силою переведено до регулярної австрійсь­кої армії.

У 1850 р. у Львові засновано ще дві інституції для ведення куль­турно-освітньої праці: "Народний Дім" і "Галицько-Руську Мати­цю", організацію вчених, яка мала видавати книжки для народно­го вжитку. Але Весна Народів в Австрії швидко минула, бо за во­лодарювання Франца-Иосифа до влади прийшли консерватори й конституційні права були анульовані, в імперії наступила реакція і поворот до абсолютистичного режиму.

Австрійська автономія Галичини

З відновленням реакційного режиму в Австрії і приходом до вла­ди в Галичині губернатора поляка графа Агенора Голуховського Го­ловна Руська Рада мусіла припинити свою діяльність у червні 1851 р. Українці Галичини залишилися без свого легально визнаного полі­тичного проводу, бо й саме життя потрапило під вплив консерватив­них кіл, які згодом схилилися до москвофільства. Саме тоді припи­нено й організацію українського шкільництва, за що вина падає до деякої міри й на самих українців. У той час загальнообов'язковими предметами були українська й німецька мови, а польська була тільки вільним предметом. "Але українці не працювали над тим, щоби ні­мецьку мову заступити українською,— твердить відомий літературоз­навець Михайло Возняк.— Навпаки, вони стали усувати живу мову

зі школи й заводити там штучну, церковнослов'янсько-російське язичіє й довели до того, що в 1857 р. українська мова перестала бути обов'язковим для учнів предметом"¹.

Хоча Головна Руська Рада була змушена ліквідуватися, справа поділу Галичини була завжди актуальна. Заходами українських по­слів у Віденському парламенті в 1854 р. австрійський уряд видав декрет про поділ Галичини на дві частини, західну — польську та східну — українську. Але поляки, на чолі з намісником графом Го-луховським, через свої впливи на цісарському дворі, зуміли недо-пустити до здійснення цього декрету й проведено тільки розподіл у судівництві, що не мало жодного політичного значення.

Поляки весь час продовжували політику полонізації українського населення й намагалися це робити різними способами. Переко­навшись, що церковна унія не дала їм сподіваних наслідків, вони намагалися примусити українців прийняти латинський алфавіт за­мість кириличної фонетичної азбуки, щоб під цим оглядом упо­дібнити українців до поляків. Азбучне питання найгостріше стало 1859 р. За ініціативи губернатора А. Голуховського уряд, задумав­ши накинути українцям латинку, створив окрему азбучну комісію, яка мала це питання розглянути, і вже був створений правопис, базований на чеському. Та азбука викликала негативну реакцію в українських колах, ба навіть члени азбучної комісії виступили од­ноголосно проти латинки (очевидно, за виїмком неукраїнців). На знак протесту крилошанин Михайло Куземський по трьох засідан­нях азбучної комісії зрезигнував з її членства і вніс від себе окре­мий меморіал, в якому висловив жаль, що уряд вмішується в ту справу. На тому питання введення латинки в український право­пис в основному закінчилося².

Зазнавши невдачі на полі азбуки, польська адміністрація роби­ла натиск на греко-католицьку церковну ієрархію, щоб вона з юлі­анського перейшла на григоріянський календар. Все це було спря­моване на те, щоб зробити Галичину польським краєм.

* * *

Під кінець квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським королівством П'ємонтом, яка закінчилася у червні 1859 р. перемо­гою союзних військ Франції і П'ємонту. Внаслідок переговорів і плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габ-сбургів, об'єдналися з королівством П'ємонту.

Поразка Австрії у боротьбі з П'ємонтом приспішила повернен­ня, хоча й обмеженої, але все ж таки конституції 1860 р. Централь­ною законодавчою установою стала Державна Рада, яка складала­ся з палати паків і палати послів. Остання мала 343 посли вибира-

¹ Баран С. Вказ. праця.— С. 16—17.

¹ Возняк М. Вказ. праця.— С. 44.

² ГнатюкВ. Вказ. праця.- С 29-30.

них соймами, до якої угорський сойм мав висилати 85 послів, Бо­гемія й Моравія — 76, а Галичина — 38 послів, вибраних народом за куріальною системою. Нову конституцію проголошено 20 жовт­ня 1860 р., а в лютому 1861 р. видано окремі більш ліберальні ста­тути, згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із влас­ними крайовими соймами для крайового законодавства, а серед них Галичина й Буковина як два окремі коронні краї.

Слабість Австрії (вона програла т.зв. семитижневу війну з Пру-сією) використали мадяри і в жовтні 1867 р. змусили Габсбургов реорганізувати австрійські володіння у двоєдину Монархію, Австрію й Угорщину, з окремими державними органами і парламентами. Під мадярським пануванням опинилися і слов'яни — на півночі Словаччина й українське Закарпаття, а на півдні — хорвати та про­вінція Войводіна зі змішаним населенням. У складі Австрії зали­шилися 17 територіальних коронних країв, у тому числі слов'янські Чехія й Моравія, Галичина й Буковина на півночі та Словенія на півдні. Австрійська конституція запевняла рівноправність усіх на­родів, а стаття 19 закону про загальні права громадян з 21 грудня 1867 р. говорила, що "всі народи в державі є рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і плекати свою національ­ність і свою мову. Держава визнає рівноправність усіх мов, якими користується населення країни, у школі, в урядах і в політичному

житті"¹.

Під впливом перевороту до консерватизму в урядових колах ре­волюційний рух, викликаний "Весною Народів", серед українців почав також підупадати. Деяка частина української провідної вер­хівки, втративши надію на справедливість цісарського трону в Відні, як також віру у власні сили, почала шукати інших способів, щоб зберегти себе перед полонізацією. Зрештою Австрія, програвши вій­ну з Італією і Прусією, щораз більше втрачала повагу, як європейсь­ка держава, навіть серед своїх власних громадян. Зокрема факт, що для придушення мадярського повстання під проводом Кошута Ав­стрія мусіла просити допомоги в Росії, свідчив про занепад сили Габсбургів. Унаслідок того, деяка частина української інтелігенції почала дивитися на Росію, як на оборонця перед польським на­ступом. Але не всі. Однак, молодше покоління не поділяло такої думки, що й довело до поділу українського суспільства в Галичині й на Буковині на два табори: консервативний, з орієнтацією на Москву, та народовецький, з орієнтацією на власні сили.

Поляки знову, програвши повстання проти Росії у 1863 p., по­чали загравати з Габсбургами — заявляючи їм свою лояльність, до­моглися назначения графа А. Голуховського цісарським намісни­ком у Галичині вдруге, а в 1871 р. — втретє, з осідком у Львові.

До речі, від 1848 до 1916 p. намісниками в Галичині були тільки поляки, номіновані цісарем, які очолювали крайову адміністрацію і крайову Шкільну Раду.

У Галичині, де всевладною була польська адміністрація, консти­туційні права не мали значення для українців. У повітах, де укра­їнці становили понад 90% населення, внутрішньою мовою урядів була польська мова і влада спілкувалася з населенням тільки по-польськи. Дуже часто там не було ані одної середньої української школи. Старостою, головою суду, як і повітової ради, ба навіть "на­родним представником" у соймі й у віденському парламенті були неукраїнці¹.

Мовою навчання в народних і середніх школах мала бути польсь­ка мова. Українські посли запротестували проти того і 31 грудня 1866 р. вийшли із залу нарад, але польська більшість у соймі, не звертаючи уваги на протести українців, ухвалила відповідний за-кон.^Внаслідок того українські посли вислали листа до цісаря Фран­ца Иосифа, щоб він узяв українців в оборону перед польським наступом².

Згідно з уставом від 22 червня 1867 р., на відкриття нової се­редньої школи з українською мовою навчання вимагалося ухвали крайового сойму. У той же час, для відкриття польської гімназії вистачало звичайного розпорядження Крайової Шкільної Ради. Перша українська гімназія відкрилася 1867 р. у Львові, друга — 1887 р. у Перемишлі, 1892 р. — у Коломиї, 1898 р. — у Тернополі, 1905 р. — у Станіславові. Тобто за 40 років конституційного ладу в Галичині українцям дозволено було організувати заледве п'ять дер­жавних гімназій, тоді як поляки мали, крім Академії Наук у Кра­кові, ще й Колегію Мистецтва, Академію Сільськогосподарських Наук, дві Торговельні академії, 96 гуманістичних і 14 реальних гімназій.

Важко було отримати дозвіл на відкриття паралельних укра­їнських класів при існуючих уже польських гімназіях. Наприклад, у Бережанах батьків-українців, які внесли прохання відкрити па­ралельні українські класи в гімназії, на розпорядження повітового старости жандармерія проводила слідство в тій справі й змушувала відкликати свої підписи. Подібна петиція батьків у Стрию, подана в 1897 p., пробула декілька років у різних урядах і раптом "згорі­ла". Нову петицію, складену в 1905 p., Шкільна Рада відіслала до місцевого старости, який терором вимагав, щоб батьки відкликали свої підписи, а коли це не помогло, то Крайова Шкільна Рада повідомила заінтересованих, що та справа не є в її компетенції,

¹ Najdus W. Szkice z historii Galicji.— Warszawa, 1958.— T. 1.— S. 65.

¹ Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroclavy, 1952.— S. 322.

² Лсвицький К. Вказ. праця.— С. 97.

бо дозвіл на відкриття паралельних українських класів у гімназії може дати тільки Крайовий Сойм¹.

Українців не допускали вчителювати в школах, зокрема у ви­щих класах, й українська мова була знехтована, як у школах, так і в урядах; для студентів-українців був обмежений вступ не тільки до університетів, але навіть до середніх шкіл.

За добу т.зв. Галицької автономії (1867—1914) поляки мали два польських університети, один у Кракові і другий у Львові, 10 тор­говельних шкіл, 200 сільськогосподарських шкіл нижчого типу, дві Високі Школи Політичних Наук, 18 учительських семінарій дер­жавних і 12 приватних. У 1911 р. в Галичині було 409 професорів університетів, з них тільки 10 українців, 129 професорів політех­нічних інститутів, серед яких не було жодного українця².

Для українців далеко легше було боротися за свої права у віден­ському парламенті, ніж у галицькому соймі, де за поляками завжди було останнє слово. У виборах до галицького сойму в 1908 p., щоб якомога менше ввійшло українців, намісник граф Потоцький за­стосував стару польську засаду "пусти русина на русина". Він зро­бив таємний договір з москвофілами й висунув москвофільських кандидатів проти українських. У виборчій кампанії поляки погро­зами намагалися перетягнути виборців на свій бік, а в часі самих виборів застосували терор. Жертвою того терору впав з польських рук селянин Марко Каганець, з села Коропець Бучацького повіту, який протестував проти польського зловживання під час виборів. Ці вибори ввійшли в історію Галичини як "криваві", в яких укра­їнці здобули заледве 12 посольських мандатів, москвофіли — 8, а поляки — 138. Як протест проти усіх зловживань і терору, моло­дий студент українець Мирослав Сочинський виконав під час ауді­єнції 12 квітня 1908 р. замах на графа Потоцького. "Це за кривди зроблені українському народові і за смерть Каганця", — заявив мо­лодий месник. І цей постріл почула ціла Європа.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 60; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!