Революція і Весна Народів

Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до по­встання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й Австрії. Галичина була переповнена всякими рево­люційними емісарами й конспіративними гуртками і під цим огля­дом уважалася, поруч італійських провінцій у складі Австрійської імперії, класичним тереном різних змов і революційних приготу­вань. У зв'язку з цим польські революціонери намагалися прихи­лити на свій бік селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських теренах Західної Галичини, але також і в українській

¹ Brock P. Ivan Vahylevych (1811—1866) and the Ukrainian national identity // Canadian

Slavonic papers.—1972.— Vol. 14.— No. 2.— P.171. ¹ Демковігч-ДобрянськийМ. Вказ. праця.— С. 23—24.

Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але ав­стрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антаго­нізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтри­мувати й боронити¹.

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познансько­му князівстві німці провели масові арешти польських революціоне­рів і захопили також начального вождя планованого повстання Люд-вика Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шлях­тичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного ру­ху, військову частину, однак під впливом непсревірсних вісток, що до Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова. Це також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про арешти лідерів повстання в Познані та Львові, таки розпочали по­встання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова.

Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстан-чий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що зем­ля, яка знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків².

Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й достав­ляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або лед­ве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставле­ного повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук³.

¹ Lozinski В. Szkice z history! Galicyi w XIX wieku.— Lwow, 1913.— S. 136—137.

² МшшерИ.С. Накануне отмены барщины в Галиции (Из истории идейно-политической
борьбы в польском обществе в 30-40 годах XIX столетия) // Ученые записки Инсти­
тута славяноведения.— Москва — Ленинград, 1949.-; Т. 1.— С. 189.

³ Франко І. Вказ. праця.— С. 65—66.

В. Верига

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прий­шли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, лік­відувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексу­вала Краків до Королівства Галичини й Лодомерії. Краків, як "віль­не місто", перестав існувати.

У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до со­ціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки ве­ликому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заво­рушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого укра­їнського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірсько-го округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служи­ти як доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до по­встання рішуче ворожо",— каже польський історик С Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці¹.

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і бра­терство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чу­дово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської мо­нархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., сим­вол реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уник­нути кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для ГТрусії консти­туцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, до­зволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т.зв. "народну гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційно­го державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі рівності всіх громадян.

¹ Kieniewicz S. Ruch chbpski w Galicji w 1846 roku.— Wroclaw, 1951.— S. 169—170.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсь­ко-Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке ав­стрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці зверну­лися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Ве­неція, місто і провінція, що також була складовою частиною Ав­стрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині на­дати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі.

Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кра­кові та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзсн, який прихильно ста­вився до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобало­ся, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про ство­рення самостійної Польщі, принаймні на території королівства Га­личини й Лодомерії¹. У Львові польська інтелігенція вже 18 берез­ня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому представила бажання відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фер­динандом як польським королем. Вони вимагали: завести польсь­ку мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Га­личини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури та ам­ністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за ор­ганізацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чу­жинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідаль­них посадах, а також знесення панщини². Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх народів", вони заюіикали й українців підписати те звернення до цісаря. Однак, коли Кирило Вінковський, член одинокої тоді української установи, Ставропігійського Інсти­туту, іменем українців зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах (була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і українська мова", то поляки з обурен­ням закричали: "Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови"³. За те, що Вінковський взагалі від­важився ставити таку вимогу, поляки назвали його зрадником і мос-

¹ Франко І. Вказ. праця.— С 75.

² Там же.— С 76.

³ Kaczata S. Polityka Polakow wzgledem Rusi.— Lw6w,4879.— S. 286.

калем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство¹.

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім іг­норувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом...

Скасування панщини

Австрійський уряд зробив ставку на селянство, яке й так шлях­ті не вірило. Використавши непорозуміння поміж польською інте­лігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою дарування пан­щини. За його порадою вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар підпи­сав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинно­стей й надання їм волі. Цей закон проголошено народові на Ве­ликдень 22 квітня 1848 р. Це було "завершенням тої роботи, яку розпочав Йосиф II ще 1785 р.... з деякими поправками, що ста­лися конечні по звиш 60 роках"². Отже, щоб недопустити до се­лянського повстання, скасування панщини в Галичині було про­ведене з великою поспішністю, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Скасування панщини ви­кликало великий ентузіазм на селі української Галичини й запев­нило династії Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття.

За скасування панщини пани-дідичі мали дістати відшкодуван­ня з державної скарбниці та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон не визначив відразу вартості панщини і всіх підданських да­нин у грошах на основі податкового виміру, які дідичі мали діста­ти як відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комі­сія на чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сер­вітути, тобто ліси й пасовища, якими користувалися селяни. На підставі того закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані платити за них панам на основі "добровільних угод з ними"³.

Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням ін­тересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм панам, в руках дідичів залишалося ще 89, 57% лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що ро­било селянина залежним від дідича у господарському відношен-

¹ Левицьшй К. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914; на підставі
споминів.— Львів, 1926.— С. 15.

² Франко І. Вказ. праця.— С 83.

³ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С 21.

ні.¹ Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Ав­стрії й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєт­ків, але в той же сам час сільське населення перманентно голоду­вало. Причина лежала в тому, що 43% всієї управної землі припа­дало на польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько 2700 тисяч сільської людності припадало заледве 57% орної землі. Іншими словами, на один квадратний кілометр при­падало 93 особи.

Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке за­безпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пи­во й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент ска­сував "примус побирання пива й горілки і всякі сполучені з тим зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон² і намагалися ви­тягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід із пропіна­ції виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони ринських. Згідно з тодішніми обчисленнями українського вченого Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можли­вість шкільної освіти майже сотні селянських дітей³.

Крайовий бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні тягарі спихалися на плечі селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870 pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнаймен­ше податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії, яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося 67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%⁴.

Тим часом галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імпе­раторського закону від 17 квітня про необхідність укладання селя­нами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лі­сами й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало причиною численних селянських виступів за збереження пра­ва користування лісами й пасовищами⁵. Навесні та влітку 1848 р.

¹ Дсмковнч-Добрянський М. Вказ. праця.— С 89.

² Франко І. Вказ. праця.— С. 105.

³ Онисим (Навроцький В.). Пиянство і пропінація в Галичині // Громада.— Женева,
1882.— Т. 5.— С 50; Франко І. Вказ. праця.— С 105—106.

⁴ Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroctaw, 1952.—S. 323—324.

⁵ Ibid.- S. 22.

селяни почали відбирати у панів громадські пасовища. Це набрало масового характеру, австрійські власті застосовували військову си­лу. Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лі­сів і пасовищ характеризувала суспільно-скономічні відносини в Га­личині аж до вибуху першої світової війни в 1914 р.

Головна Руська Рада

Українці Львова 19 квітня зібралися під проводом крилошани-на Михайла Куземського і вручили намісникові Стадіону петицію до цісаря, в якій домагалися: а) української мови у школах, щоб цісарські розпорядження видавалися в українській мові та б) щоб урядники в заселеній українцями Галичині знали українську мову, та щоб усі народні уряди, міські та сільські служби були доступні також українцям; в) щоб греко-католицьке духовенство мало змо­гу добре вивчити українську мову й могло зрозуміло викладати на­родові науку моралі й віри та щоб зрівняти духовенство в правах, привілеях і достоїнствах усіх трьох обрядів, греко-католицького, ла­тинського й вірменського. Варто підкреслити, що місто Львів було єдиним містом в Європі, де були владичі престоли трьох різних католицьких обрядів.

У день уродин цісаря Фердинанда, 25 квітня 1848 p., проголо­шено першу конституцію в Австрії. Для відзначення цісарських уро­дин українці міста Львова зібралися в духовній семінарії й, вислу­хавши святочну промову, відспівали низку українських пісень. Це були перші збори з українським характером^.

Українці 2 травня 1848 р. заснували у^Львові представництво "Головну Руську Раду" під проводом єпископа Григорія Яхимови-ча, яка складалася з ЗО членів. Його заступниками були обрані ка­нонік Михайло Кузсмський (пізніше єпископ Холмський) і пись­менник Іван Борисикевич та два секретарі: о. Михаїл Малиновський й Теодор Лсонтович. На перші збори Головної Руської Ради прий­шло близько триста українців, а також кілька поляків, які переко­нували українців, що їм не треба окремої репрезентації, вистачить одна польська для всіх мешканців Галичини. Коли ж українці на цс не погодилися, поляки залишили збори.

В таких обставинах виринула думка про створення із заселених українцями земель в Австрії самоуправної області, яка в даному випадку мала перспективи на швидке здійснення в австрійському уряді за принципом рівноправності національностей. До речі, в той час уже існувала цісарська постанова з 27 лютого 1847 р. про по­діл королівства Галичини й Лодомсрії на дві губерніальні області з головними містами Львовом в українській Східній Галичині та польською областю, заселеною мазурами, з Краковом на заході. Але покищо та постанова не була здійснена. Головна Руська Рада 9 чер-

вня у своєму зверненні до цісаря Фердинанда висловила домаган­ня, "щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові... та щоб ті части краю, які замешкують мазури, відділено від руської про­вінції, бо вона має польське населення".

Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, в якому сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під Австрією з українцями під російською займанщиною. "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним го­ворить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйо­на землю галицьку замешкує. Той нарід був колись самодільний, рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письмен­ний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпався поволі той великий нарід, стра­тив свою самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже пану­вання."

"Такі нещастя склонили з часом, що много заможних панів від­ступили від руського обрядку отець своїх, а з ним виреклися мови руської і опустили свій нарід... Нарід тим способом оставлений і щораз більше ослаблений, зістав завислим від довольности чужої"¹.

Стверджуючи, що Австрія буде конституційною державою та що, "як усім так і русинам засвітило сонце й будить їх до життя. Бу­дяться під тим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підносить­ся перед нашими очима на землі нашій народність польська, й о добрі і свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, а ми ж, браття, сини так великої руської родини малибисьмо самі одні на світі позістати в тім нещаснім змертвінню? Ні! Пробудився вже наш лев руський і красну нам ворожить пришлють. Вставайте ж, брат­тя, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте! але не до звади і незгоди, но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи,... абисьмо не покрилися гань­бою перед світом і не стягнули на себе нарікань поколінь наступ­них. Поступаймо з другими народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом"².

Далі в маніфесті був з'ясований план діяльності, який збігався з вимогами, висловленими у петиції до цісаря Фердинанда й за­кликом до лояльності Австрії, та щоб на місцях організували міс­цеві ради на взір Головної Ради у Львові^

Ствердження Головної Руської Ради в Маніфесті, що "півтретя мільйона галицьких русинів" є складовою частиною великого 15 мільйонного народу, який говорить тою самою руською мовою, не

¹ Зоря Галицька.— 1848.— 15 травня.

² Там же.

відносилося тільки до мовного аспекту. Про це зовсім ясно ствер­джує анонімна стаття в архіві Головної Руської Ради під назвою "Умови згоди між Польщею і Руссю", яка підкреслює власне по­літичний аспект справи. "Від Тиси за Карпатами, по обидва боки Дністра і Дніпра, аж до берегів Дону,— писав невідомий автор,— розкинулися поселення одного слов'янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів... Призначенням такого великого народу не може бути те, щоб займати в Європі побічне станови­ще, щоб підпорядковуватися іншому,— говорить він.— Скажім від­верто, чого прагнуть і мають право прагнути русини. Хочуть бути народом самостійним і непідлеглим нікому іншому (бо) все, що на їхній землі — чинить їм шкоду, або їм ворогує — є їм ненавис­ним. З того випливає, що все іноземне, інородне, з часом повин­но зникнути з їхнього краю... Скажімо виразно: на Русі живуть всупереч з правом і мовою руського народу, переважно як шляхта, міщани й урядники, — мадяри, поляки й росіяни. Розуміючи те­перішні події і перспективи, не можна сумніватися в тому, що ці елементи в кінцевому підсумку мусять зникнути з Руської землі, столицею і серцем котрої, як колись, так і потім буде Київ"¹. Закінчуючи свої міркування, невідомий автор уважав, що "коли бажання самостійности й окремішнього існування уже задскляро-ване, не можна більше повертати русинів до національної безді­яльносте а треба діяти так, щоб їх боротьба за незалежність спри­яла досягненню незалежносте сусідніх Польщі й Татарії. Хай Львівська Галичина стане зародком майбутнього вільної Русі, а краківська Галичина — майбутньої Польщі"². Іншими словами, автор визнавав принцип національного самовизначення понево­лених народів.

Одночасно Головна Руська Рада почала видавати у Львові свій власний пресовий орган, перший український часопис народною мовою, "Зоря Галицька", "письмо повременное для справ народ­но-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського народа". Першим редак­тором "Зорі Галицької" був журналіст і правник, один із заснов­ників Головної Руської Ради, Антін Павснцький (1818—1889). Во­на скоро набула такої популярності, що народ виходив за село на­впроти листоноші, щоб швидше довідатися про новини зі світу. Власне у "Зорі Галицькій" з'явилася відповідь міністра внутрішніх

¹ "Warunki zgody miedzy Polskq a Rusiq" // Центральний Державний Історичний Архів
України у м. Львові (далі — ЦДІАЛ), ф. 180: "Головна Руська Рада", опис 1, справа
8, аркуш 3—4; цитує Олег Турій у доповіді: "Галицькі русини між москвофільством
і українством (50-ті — початок 60-их років XIX ст.)", на Міжнародній-Науковій
Конференції "Товариство "Просвіта" і західноукраїнське національне відродження...",
7 грудня 1993 р. у Львові (у друці).

² Там же.

справ на петицію Головної Руської Ради до цісаря та її "Відозва до руського народу". У 1849 p., коли "Зорю Галицьку" перебрали москвофіли й завели в ній "язичіє", тобто мішанину українсько-цсрковнослов'янських та російських слів, число передплатників різ­ко зменшилося, бо люди її не розуміли й у 1857 р. вона перестала виходити, через відсутність передплатників.

Створення Головної Руської Ради як першої політичної органі­зації українців Галичини збентежило і насторожило поляків. Вони у противагу Раді заснували у Львові 23 травня полонофільський комітет під назвою Руский Собор, на чолі якого став князь Лев Сапіга. До Собору вписалося 64 поляки українського походження, які назвали себе "русинами", щоб могли говорити в імені русинів Галичини. До Собору могли належати особи українського роду, але без уваги, греко-католики вони чи римо-католики. Насправді українці становили там меншість — три грско-католицьких свя­щеники, а решта були "gentes Rutheni, natione Poloni", поляки з українського роду. Серед них можна вирізнити три групи: а) спо-лонізовані аристократи і дідичі на чолі з графом Володимиром Ді-душицьким; б) сполонізовані інтелігенти, польські підпільники; в) українські інтелігенти демократичних переконань, що були в опозиції до Головної Руської Ради, де домінували священики¹. Руский Собор виступив дуже рішуче проти поділу Галичини на польську й українську області.

Для скріплення позицій Руского Собору поляки запросили до себе на працю шанованого в українських національних колах Іва­на Вагилевича, колишнього члена Руської Трійці, на посаду редак­тора часопису "Дневник Руский", який вони видавали на проти­вагу "Зорі Галицькій". Перше число з'явилося ЗО серпня.

Як редактор пресового органу Руского Собору Іван Вагилевич виступив проти поділу Галичини, уважаючи, що українська мен­шина у західній області Галичини, знайшовшись під польською ад­міністрацією, упала б жертвою полонізації. На його думку, поділ Галичини послабив би також відпорність українського населення у процесі германізації². Отже, опозиція до поділу Галичини у Ва­гилевича виходила із зовсім інших причин, ніж у Руского Собору. Вона не означала, що Вагилевич запродався і зійшов із позицій окремішности українського народу від поляків і росіян. Він усе ще уважав, що історія України й галицьких русинів сягає Київської Руси, охоплює славне козацьке минуле й доходить до сучасних днів.

Поляки застосовували різні інтриги, щоб перешкодити діяльності Головної Руської Ради. Вони твердили австрійським властям, що Руська Рада висловлює погляди й бажання тільки однієї клерикаль-

¹ ВюскР. Op. cit. -P. 180.

² Ibid.- P. 184

ної фракції і не репрезентує цілого народу. Це твердження було наскрізь фальшиве, бо хоча провідниками українського народу в Галичині були тоді переважно священики, проте їх політика не була кастова клерикальна, а насправді національна й українська¹.

У боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла пере­можцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і се­лянські маси і Собор не здобув ніякого впливу². Навпаки, 6 жовт­ня противники української культурної окремішности перефорсува-ли резолюцію про об'єднання Руского Собору з Польською Радою Народовою і в той спосіб виявили своє правдиве обличчя.

Із ліквідацією Руского Собору припинено видавання тижневи­ка "Руский Дневник" і Вагилевич залишився без праці³.

Згідно з конституцією, оголошено вибори до конституційного державного сойму, який мав складатися з 383 членів⁴, з яких для Галичини виділено 96 посольських місць. Голосування було загальне для всіх чоловіків, і Головна Руська Рада повела енергійну перед­виборчу кампанію. Вислід перших виборів (39 послів) не відпові­дав справжньому співвідношенні українців до поляків у Галичині, але беручи до уваги, що вони відбувалися безпосередньо після ска­сування панщини, був зрозумілий. Маса сільського народу була ще не освічена та й національна організація була ще слабкою, а польсь­ка сторона у широких верствах своєї інтелігенції і напівінтеліген-ції була добре підготовлена й уживала всіх способів, щоби народ відтягнути від участі у виборах. Між іншим, поляки ширили вістку, що новообрані посли мали б підписати згоду на нову панщину. Під впливом такої фальшивої пропаганди у деяких повітах селяни від­мовилися йти до виборів і голосувати за своїх⁵.

Австрійський парламент зібрався 10 липня 1848 р. Серед укра­їнських парламентаристів було 27 селян, 9 священиків (в тому єпископ Григорій Яхимович і крилошанин Михайло Куземський), один дідич, один учитель гімназії й кол. губернатор Галичини Ф. Стадіон. Ці посли, хоча й більшість із них не були підготовлені до парламентарної праці, гідно репрезентували українців на сесіях парламенту. Посли українці внесли чотири меморіали, в яких ви­яснювали питання національних відносин в Галичині, й петицію з 15 000 підписів з домаганням поділити Галичину на польську й українську. Петицію відчитано 8 серпня і поляки негайно висту­пили проти того, а Руский Собор вніс свою петицію проти подіту Галичини.

¹ Левицьшй К. Вказ. праця.— С. 46.

² Холжыат І. Історія України.— Мюнхен, 1949.— С 342.

³ ВюскР. Op.cit.-P. 186.

⁴ Левицьшй К. Вказ. праця.— С. 12.

⁵ Там же.— С 32.

Від Головної Ради руського народу галицького 21 листопада вий­шов "... через верхи Бескидів: поклик до Братів русинів угорських", щоб їх поінформувати про події в Галичині й підтримати їх на ду­сі в боротьбі з мадярами"¹.

^Четвертого червня виїхав до Відня галицький губернатор граф Ф. Стадіон, якого поляки дуже не любили, за те, що він прихиль­но ставився до українців. На його місце губернатором став Вацлав Залеський. Він, всупереч цісарському декретові про рівноправність української і польської мов у школах Галичини, домігся від мініс­терства освіти розпорядження про запровадження викладання польською мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті.

Це обурило українців і Головна Руська Рада вислала делегацію до цісаря з семи осіб, яка вручила цісареві петицію з домаганням: а) поділу Галичини на частину польську й українську; б) заведен­ня української народної гвардії; в) заведення української мови в школах і у всіх урядах; г) скасування мандаторів і на їх місце вста­новлення цісарських урядів; г) установлення комісії для розгляду спорів за грунти й ліси між дідичами і громадами; д) зрівняння в правах гре ко-католицького духовенства з римо-католицьким. Цю петицію цісар прийняв і в грудні з'явилося розпорядження, що в усіх гімназіях Галичини мовою викладання залишається німецька мова.

У відповідь на намагання українців ввести українську мову до шкіл, судів й урядів спеціально з нагоди заходів про поділ Гали­чини поляки стали ширити пропаганду, що українці хочуть прилу­чити Східну Галичину до Росії.

При Раді були створені відділи для справ шкільних, сільських, фі­нансових тощо, а по округах і деканатах Галичини творилися окруж­ні та інші ради, яких разом налічувалося 50. Оскільки провідниками в цьому русі були в основному священики греко-католицької цер­кви, то вони покористувалися церковним адміністративним поділом Галичини для політично-адміністративного розподілу. Кбжнїпгмен-ших рад мала свого референта в Головній Руській Раді для зв'язку між центром та провінцією. Менші ради теж складалися з ЗО членів, куди входили селяни, міщани, шляхта й дяки, по трьох із кожної групи, та 18 інтелігентів, у т.ч. 10 священиків.

Одночасно по окружних містах Ради скликали многолюдні віча, де вияснялися цілі й завдання Ради. Такі віча відбулися 1848 р. у Станіславові, Жовкві, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, а цей ряд закін­чило величезне українське віче у Львові 15 травня 1849 р., у першу річницю знесення панщини. На таких вічах народні маси мали на­году ближче пізнати себе, набути деякого знання з політичної та суспільно-громадської діяльності Головної Руської Ради.

¹ Там же.— С 45.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 74; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!