Сімейні» і «загальні» антигени

Резус-фактор

Як показали К.Ландштейнер і І.Левін у 1940 р., 85% європейців мають еритроцитарний антиген, загальний з антигеном мавп виду макака-резус. Ґрунтуючись на цьому факті, Ландштейнер і Левін відкрили (у цьому ж році) нову групу крові – резус Rh. У макаки-резус брали еритроцити й імунізували ними кроликів. У відповідь вироблялися антитіла проти антигенів еритроцитів макаки. При додаванні до сироватки крові цих кроликів еритроцитів людей у 85% випадків еритроцити аглютинувалися (склеювалися), – 85% людей на поверхні еритроцитів несуть резус-антигени, а в 15% – їх немає.

Відповідні антитіла, отримані з крові цих мавп, аглютинують червоні кров'яні клітини 85% людей. Резус-позитивні люди містять у гомо- чи гетерозиготному стані резус-фактор (Rh+Rh+ або Rh+rh-). 15% європейського населення – резус-негативні (rh-rh-). Різниця подружжя за резус-фактором може призвести до небезпечної обмінної взаємодії між матір'ю і плодом.

Під час пологів зазначені кров'яні тільця плода (які виникають частково з материнської, частково – з ембріональної тканин) із плаценти потрапляють у потік крові матері. Це відбувається під час пологів, коли плацента розривається. Імовірність такої події 1:10. Якщо дитина – резус-позитивна, а мати – резус-негативна, то клітини, що проникли в кров плода індукують продукцію антитіл проти Rh+-антигенних білків еритроцитів.

Під час наступних вагітностей цим антитілам удається проникати через плаценту в новий плід і назад, а це веде (у випадку, якщо плід знову Rh+) до розвитку імунологічного конфлікту, від якого сильно страждає організм плоду і матері (може розвинутися жовтяниця немовляти, викидень, а в матері – блювання, нудота, запаморочення, схуднення і т.д.). Встановлено, що в одному випадку з 300 вагітностей у немовлят виникає гемолітична жовтяниця, причини якої встановили лише з відкриттям групи крові Rh. Такі жовтяничні резус-позитивні діти народжуються в матерів із групою крові rh-rh-, у яких уже була вагітність і в організмі міститься багато резус-антитіл. Народженим дітям у таких випадках іноді роблять переливання крові групи Rh+ – зазвичай крові батька.

У випадку повторної вагітності жінці, у якої перед цим була резусконфліктна вагітність, підсаджують шматок шкіри від чоловіка. Пересаджена шкіра, очевидно, відіграє роль відволікального імунологічного фактора. Можливо, при цьому гуморальні антитіла фіксуються на клітинах трансплантата і цим відтворюється ефект десенсибілізації.

Для запобігання викликаному резус-фактором конфлікту у випадку, якщо в матері група крові резус-негативна, застосовують наступний метод: в організм Rh-вагітної або в перші три дні після пологів жінки вводять антитіла проти резус-антигенів. Ці антитіла (γ-глобуліни) зв'язують в організмі матері резус-позитивні еритроцити, що проникли від плода в організм матері, внаслідок чого в материнському організмі не продукується великої кількості антитіл, утворення яких викликають резус-позитивні еритроцити. Комплекси антитіл з цими еритроцитами згодом зникають з організму.

Антитіла проти резус-фактора можна одержати шляхом імунізації резус-негативного чоловіка резус-позитивними еритроцитами.

Потім його сироватку, що містить антирезусні антитіла, вводять резус-негативній жінці відразу ж після пологів.

При резус-несумісності плода і матері в дитини розвивається гемолітична жовтяниця. Продукти розпаду гемоглобіну — білірубін й інші – наводнюють організм; білірубін не встигає знешкоджуватися, не виводиться з організму, а відкладається в тканинах, викликає жовтяницю. Він відкладається й у ядрах нервових клітин (ядерна жовтяниця), від чого ці діти і гинуть, якщо вчасно не зроблене обмінне переливання крові.

Знешкодження білірубіну відбувається ферментами печінки, зокрема уридинфосфатглюкуронілтрансферазою (УДФГТ) і Г6ФД. На активність зазначених ферментів впливає фенобарбітал. Тому з метою зменшення білірубінемії вагітним (резус-негативним) в останні дні вагітності призначають фенобарбітал (люмінал) у дозі 0,03 г 3 рази в день, а немовлятам вводять його підшкірно в дозі 10 мл на 1 кг маси тіла на добу в перші дні. Цими заходами можна значно зменшити потребу в замінному переливанні крові.

У тих місцевостях, де немає інфекційних захворювань, особливо малярії, відзначається висока концентрація резус-негативних людей. У 20% випадків організм матері додатково захищений несумісністю матері і плода за системою АВ0. Якщо, скажімо, мати має I (0) групу крові, а плід – А(II) групу, то клітини крові дитини, що проникли в кровотік матері, руйнуються перш ніж відбудеться імунізація проти цього фактора (ізоімунізація).

Крім зазначених вище еритроцитарних систем, відомий ряд інших, що часто називають за прізвищем особи, в якої вперше був виявлений антиген, чи на прізвище автора, що його відкрив. До таких систем відносяться системи Келл, Льюїс, Лютеран, Дафі, Кід, Дієго та ін. Через рідкість цих систем визначення їх у клініці широкого застосування не одержало.

Перераховані вище системи еритроцитарних антигенів детерміну­ються генами, розташованими в автосомах. У 1962 р. була встановлена наявність еритроцитарного ізоантигену Xg, що передається через статеву Х-хромосому. Він не секретується. За цим антигеном всіх людей можна розподілити на Xg-позитивних і Xg-негативних. Серед жінок Xg-позитив­них трапляється 88%, а серед чоловіків – 66%. Якщо обоє батьків Xg-негативні, то всі їхні діти (як дівчатка, так і хлопчики) будуть Xg-негативними. Якщо батько Xg-позитивний, а мати Xg-негативна, то їхні дочки будуть Xg-позитивними, а сини – Xg-негативними. Якщо мати Xg-позитивна, а батько Xg-негативний, то їх сини також будуть Xg-позитивними. Такий тип успадкування називається «хрест — навхрест». Дочки ж можуть бути як Xg-позитивними, так і Xg-негативними залежно від гомозиготності чи гетерозиготності матері. Ген Xg-групи крові локалізований у короткому плечі Х-хромосоми. Система Xg використовується для вивчення анеуплоїдії (аномального числа Х-хромосом у дитини з трисомією X, синдромом Клайнфельтера, синдромом Шерешевського-Тернера й ін.). Провівши внутрішньосімейне типування за Xg-системою, можна встановити, від кого з батьків дитина успадкувала анеуплоїдію. Передбачається, що Xg-несумісність матері і плода (мати Xg-негативна, а плід Xg-позитивний) призводить до зменшення частоти народження дівчаток.

Крім індивідуальних антигенних систем існують так звані «сімейні» і «загальні». «Сімейні» системи – це антитіла, що утворяться в матері при повторних вагітностях під дією антигенів плода, що детермінуються генами батька, а «загальні» – це антитіла проти всіх антигенів, далеких організмів даного виду. Загальні антигени – це антигени видові, властиві тому чи іншому виду.

Лейкоцитарні антигени вивчені менше. Однак вони відіграють роль у виникненні ряду захворювань: лімфогранулематозу, лімфоїдної лейкемії, псоріазу та ін.

При переливанні крові враховується сумісність за еритроцитарними факторами і насамперед за системою АВ0. При трансплантації тканин враховується гістосумісність, тобто сумісність тканин. Головною системою гістосумісності в людини є система Нh-А. Вона досить повно представлена в лейкоцитах периферичної крові. Безпосередньо в локусі Hh – А-системи міститься серія генів, що контролюють силу імунної відповіді (ir -гени, тобто гени immune response або імунної відповіді).

Система Hh-А складається з двох генних локусів, що міститься в хромосомі 6. Ця система багатоалельна. Перший локус має 11 алелей, а другий – 17. Тому трапляються велика кількість генотипів і фенотипів. Ймовірність зустрічі ідентичного донора і реципієнта дорівнює 1: 7000. Є дані про зв'язок деяких захворювань із наявністю в генотипі того чи іншого Hh-А-генного локусу.

Наприклад, при гострому мієлолейкозі підвищена частота Hh–А2 генів і знижена частота Hh–A11. При лімфогранулематозі підвищена частота Hh–А10, А15, А18, при розсіяному склерозі – Hh–A3, але при цьому знижена частота генів Hh–A1 і Hh–А2. При еритематозному вовчаку підвищена частота Hh–А8, А15. При гострому ревматизмі знижена частота Hh–A3, при анкілозуючому спондиліті підвищена частота А27, при міастенії підвищена частота генів Hh–A1, Hh–А8 і знижена Hh–А12.

Успадкування зазначених генів носить кількісний характер. Вони відіграють велику роль у схильності до визначеного захворювання. Так, частота гена А27 серед здорових становить 4%, а серед тих, що страждають на анкілозивний спондиліт, – 88-95%.

Є дані про патологію плода при несумісності за Hh–А-генами матері й плода.

Резус-позитивні особи частіше, ніж резус-негативні, мають у крові антитіла до збудників тифу, паратифу, дизентерії Зонне. Резус-негативні особи частіше, ніж резус-позитивні, мають антитіла до бактерій Флекснера і кишкової палички.

Відомо, що проти еритроцитарних факторів системи АВ0 у сироватці крові існують антитіла α і β. Однак вивчення посттрансфузійних ускладнень (після повторних переливань сироватки крові) дало підставу встановити наявність сироваткових антигенів, не пов'язаних з α- і β-антитілами.

Крім еритроцитарних систем антигенів, у генетиці людини широко використовують методи вивчення поліморфізму інших білків сироватки крові – гаптоглобіну, трансферину, альбуміну, преальбумінів, так званого групо-специфічного компонента. Ізоантигенні властивості мають γ-глобуліни, β-ліпопротеїди. При електрофорезі вони мігрують з α-глобулінами. Виділяють кілька типів β-ліпопротеїдів: Ag, ip, іd, Au. Au (австралійський) антиген найчастіше виявляється у хворих на синдром Дауна і після перенесеного гострого вірусного гепатиту, лейкемії та ін. Тому остаточно невідомо, чи характеризує він сироваткову специфічність, чи зумовлений вірусним гепатитом. Австралійський антиген розповсюджений у південних районах, де часто трапляється гострий гепатит. Електронно-мікроскопічний і імунофлуоресцентний методи дослідження підтверджують вірусну природу цього антигену. Передбачається рецесивний характер його успадкування, тому в гетерозигот він не виявляється. Посімейний аналіз дає підставу висловити припущення про рецесивний характер сприйнятливості до вірусного гепатиту. Сприйнятливість ця виявляється за наявності австралійського антигену.

З α-2-глобуліновою фракцією пов'язана система гаптоглобулінів. Гаптоглобулін – це з'вязок білка (83%) з вуглеводами (17%), тобто глікопротеїд. Він зв'язується з молекулою гемоглобіну Нр–Нb. Цей комплекс має велику молекулярну масу, тому гемоглобін не виділяється із сечею.

З β-глобуліновою фракцією пов'язана система трансферинів. Вивчення антигенної диференціації сироваткових білків є дуже важливим для розуміння патогенезу ускладнень і їхньому запобіганню при повторних переливаннях сироватки крові.

Генетика соматичних клітин

Вона вивчає спадковість і мінливість соматичних клітин, генетичні особливості цілісного організму.

Соматичні клітини отримують шляхом біопсії або автопсії (кусочки тканин або органів від трупів). Переважно використовують клітини культури фібробластів і лімфоїдних клітин.

Застосовують такі методи генетики соматичних клітин: 1) просте культивування; 2) гібридизацію; 3) клонування; 4) селекцію.

Просте культивування – розмноження клітин на живильних середовищах з метою отримання в достатній кількості матеріалу для цитогенетичних, біохімічних, імунологічних та інших досліджень.

Гібридизація соматичних клітин – це злиття клітин двох різних типів, отриманих від різних людей, а також клітин людини з клітинами щура, миші, морської свинки, китайського хом’ячка, мавпи та ін. При злитті утворюється гетерокаріон (рис.70) (гібридна клітина з ядрами різних типів клітин). Цей метод дозволяє встановити групи зчеплення, послідовність розташування генів, створювати генетичні карти хромосом людини.

Клонування – отримання з однієї клітини (клону) багатьох клітин. Всі клітини будуть з однаковим генотипом.

Селекція – відбір клітин з певними властивостями при культивуванні на селективних, живильних середовищах.

Метод пренатальної діагностики. Це сукупність досліджень, які дозволяють виявити захворювання до народження дитини. До основних методів пренатальної діагностики відносять: ультразвукове дослідження, амніоцентез, біопсію хоріона, визначення α-фетопротеїну та ін.

Рис. 70.Гібридизація соматичних клітин

з утворенням гетерокаріонів

Методи пренатальної діагностики застосовують з 8-го до 20-го тижня вагітності. Аналіз клітин плода дозволяє поставити діагноз всіх хромосомних хвороб і близько 300 генних.

Останнім часом розробляються нові методи діагностики спадкових хвороб, зокрема метод біологічних мікрочіпів. Структура мікрочіпа – це скляна пластинка з комірками, заповненими поліакриламідним гелем (квадрат з розміром сторін 100мкм і товщиною 20 мкм). У кожному квадраті розміщують відповідний відрізок ДНК, а потім мікрочіп експонують із ДНК обстежуваної людини. Позитивна реакція буде зафіксована у вигляді квадрата, що світиться.

Біологічні мікрочіпи дозволяють проводити скринінгову діагностику хвороб або спадкової схильності до захворювання. Це сприятиме створенню для кожної особи генетичного паспорта на найбільш вагомі для здоров’я мутації. Широка перевірка генів родин із спадковою патологією внаслідок мутацій, – буде нормою диспансерного спостереження в ХХІ ст.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 84; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!