Країни Латинської Америки

Країни Африки

1. Здобуття незалежності народами континенту

До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Афри-канський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10—20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше 30 років.

Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму, У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.

У 60-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія— 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда— 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні француз зькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-дТвуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).

У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення виявилось неготовим до такого перебігу подій, і в країні вибухнула громадянська війна між різними етнічними групами Період смути, відомої як "конголезька криза", тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН.довелося надіслати до країни експедиційний корпус.

У 1960 р. стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут було встановлено демократичну парламентську республіку на багатопартійній основі, одну з перших в Африці. Але багатопартійна система створювалась у країні з дуже сильним кланово-етнічним протистоянням Переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977—1978 рр. у війні проти Ефіопії за Огаден Сомалі зазнало поразки, причому це вплинуло на зміну орієнтації: сомалійська влада відмовилася від колишньої ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почало шукати підтримки на Заході. Одначе західні держави не квапилися допомогати диктаторському правлінню С. Барре.

Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної й політичної системи і навіть введення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і впав 1991 р. під ударами повстанців. У 1992 р. в країні розгорнулася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.

До демократичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе І.Принсіпі.

Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Одначе подальші події в Анголі й Мозамбіку склалися трагіч* но — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

В Анголі ще під час визвольної боротьби склалися три угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МПЛА) додержувався марксистської орієнтації та був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, насамперед Заїру. Національний фронт за повну незалежність Анголи (УНГТА) буї прихильником прозахідного розвитку і мав підтримку США і ПАР.

Після підписання мирної угоди між трьома ангольськими угрупованнями і португальським урядом у січні 1975 р було створено умови для мирного демократичного розвитку країни.

Але політичні та ідеологічні чвари взяли верх. Розгорнулися бої за столицю держави Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. 11 листопада 1975 р. було проголошено Народну Республіку Анголу (НРА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Антоні о-АгостІньйо Нето. Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни і незабаром розпочала наступ на столицю. За прямої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето було негайно перекинуто регулярні кубинські війська, які блокували повстанців УНІТА і ФНЛА на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і військами опозиціонерів, очолюваних Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 70—80-ті рр. була своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил.

Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських вояків і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська.

"Перебудова" у СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні й насамперед позначилася на різкому скороченні допомоги прора-дянським режимам МПЛА в Анголі та Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). У 1986 р. радянські війська залишили територію цих держав. Переговори, що розпочалися між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, привели до підписання угоди про перемир'я в Анголі (червень 1989 р.). У 1989—1991 рр. було підписано інші угоди між сторонами, які мали наслідком вивід кубинських військ. Постало питання про загальні вибори за учас тю всіх політичних сил Анголи. Вибори до парламенту восени 1992 р. повинні були поставити крапку на воєнному етапі історії незалежної Анголи. Одначе перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, і війна в Анголі тривала. Мирну угоду між воюючими сторонами було підписано, лише у березні 2002 р. після смерті Ж. Савімбі.

Мозамбік — іще одна португальська колонія, яка мас подібну до Анголи долю. Після здобуття незалежності у 1975 р. владу в країні захопила прорадянська організація ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Мозамбік із населенням" близько 15 млн душ упродовж 15 років енергійно прямував шляхом, звичайним для соціалістичної моделі розвитку, — зі здійсненням тотальної націоналізації та насильницької кооперації на селі. Неперервне погіршення економічного становища викликало до життя потужний опір прокомуністичному режимові. У країні вибухнула кровопролитна громадянська війна. Злам 80—90-х рр. був ознаменований відмовою керівництва Мозамбіку від багатьох з його первісних позицій. Керівник правлячої партії та президент країни ЖоакІм Чисса-но, який заступив 1986 р. Самору Машела, провіврнизку реформ, пов'язаних із приватизацією економіки та відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися переговори між ФРЕЛІМО і РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прихильники ФРЕЛІМО також погодилися на проведення виборів на багатопартійній основі. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні трапляються спалахи бойових дій.

Наприкінці 70.-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні — Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-ЗахІдної Африки (Намібії).

У Південній Родезії — колишній британській колонії — меиґ-кало близько 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом заявили про проголошення незалежності й перебрали всю повноту влади до своїх рук. Але чорна більшість розгорнула боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався оволодіти ситуацією в країні, однак його зусилля виявились марними. Лондон був змушений скликати конференцію всіх сторін, що протиборствували. На основі досягнутого компромісу у лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве. Внаслідок виборів абсолютну перемогу здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла певних економічних успіхів за певної консолідації суспільства, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.

Драматично розвивалася доля Намібії (так за рішенням ООН з 1968 р. почало називатися колишнє колоніальне володіння Пів-денно-Західна Африка). ПАР практично перетворила територію Намібії на колонію, анексувавши її 1949 р. Наприкінці 50-х рр. у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). З 1966 р. поряд із політичними формами боротьби СВАПО вдавалася до збройного опору. У 1973 р. ООН визнала цю організацію "єдиним справжнім представником народу Намібії". У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Намібії, яка передбачала припинення.вогню між ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Але ПАР за підтримки США затягла виконання резолюції більш як на 10 років.

Тільки у березні 1990 р. було проголошено Республіку Намібію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки і ринкових відносин в економіці.

2. Крах апартеїду на півдні Африки

З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу офіційно запровадив політику апартеїду, що означає "роздільне існування" рас. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. — ПАР), створили систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення закону "Про розвиток", який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, бантустанів — маріонеткових "національних держав", де повинні були жити окремі етнічні групи. Планувалося створення 10 бантустанів.

Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадила проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела чорношкіра більшість населення ПАР, одначе ця боротьба послаблялася міжплемінними протиріччями. У країні існували два ворогуючі політичні угруповання "чорних — Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух "Інката".

У 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, створили збройне формування "Спис нації", одначе діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув'язнення.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів і впродовж десятиріч обстоювала режим апартеїду.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націоналістичної партії, який став 1989 р. президентом країни, розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. Було скасовано одіозні обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Де Клерк і його прихильники виступали за активне залучення до економічного й політичного життя небІлого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів. У 1991 р. вийшов на свободу Нельсон Мандела. У квітні Ї994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за якого проголосувало 62,55% виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представники очолили 18 із 27 міністерств. Президентом ПАР став Нельсон Мандела.

Н. Мандела та його уряд твердо здійснювали політику національного примирення, в тому числі через збереження статус-кво в економічній системі та становища білого населення з одночасним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-економічних умов життя чорних африканців.

У червні 1999 р. на чергових виборах переміг Табо Мбекі, який продовжив курс Нельсона Мандели.

3. Економічний та політичний розвиток Африки наприкінці XX ст.

У 60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнам». Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сировину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнання, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків.

Однісю з найгостріших проблем для країн Африки є дешевизна робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут намагаються створити нові виробництва і відповідно — нові робочі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природних ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема — монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на експорт. Вони дуже мадо вирощують сільськогосподарської продукції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятливих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнародними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських країн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незавершеністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми.

Усе це призвело до того, що багато країн Африки на кінець XX ст., за даними ООН, вважалися найвідсталішими у світі в економічному аспекті.

Однак політична ситуація в багатьох регіонах континенту стабілізувалася: зокрема, припинилися міжетнічні війни, знайшли порозуміння сусідні народи, почали вирішуватися расові проблеми. Велика заслуга в цьому належить Організації африканської єдності, створеної ще 1963 р., яка останнім часом значно активізувала свою діяльність.

Перевірте себе

1. Які європейські країни мали колонії в Африці?

2. Назвіть загальні проблеми економічного розвитку країн Тропічної Африки.

3. У чому полягає подібність історичних доль Зімбабве і Намібії?

4. Яку роль у житті Півдекно-Африканської Республіки відіграв Н. Мандела?

5. Які події призвели до небаченого голодомору в Сомалі?

6. Поясніть терміни:

апартеїд;

неоколоніалізм;

расизм;

бантустан.

Виконайте завдання

1. Складіть таблицю "Національно-визвольна боротьба країн Африки" за схемою. Дата здобуття незалежності Країна Внаслідок яких дій

2. Порівняйте особливості історичного розвитку португальських колоній після визволення за схемою.

Роки Назва країни Розвиток економіки Політична боротьба Воєнні дії та їхні наслідки

70-ті

80-ті

90-ті

Питання для обговорення у групі

1. Чому, на вашу думку, серед кайбідніших країн світу багато африканських країн?

2. Діяльність Ф. де Клерка іноді порівнюють з М. Горбачовим. Чи згодні ви з цим?

Робота з джерелами

Виконайте лабораторно-практичну роботу. Прочитайте уривки з праць різних авторів, виданих в СРСР та у Великій Британії, і дайте відповідь на запитання.

1. З якою метою Радянський Союз подавав допомогу країнам Африки? Відповідь обгрунтуйте прикладами.

2. Які форми співробітництва були найважливішими?

3. Висловам яких авторів ви більше довіряєте і чому?

Із праці В. Ніхіна "Світовий соціалізм і національно-визвольний рух"

"Економічне і технічне співробітництво соціалістичних держав з африканськими країнами, що розвиваються, — важлива ланка їхніх зовнішньоекономічних зв'язків. Особливістю співробітництва соціалістичних країн із державами, що розвиваються, є його виробнича спрямованість. Деякі цифри економічної й технічної допомоги країнам, що розвиваються, з боку РЕВ: промисловість і енергетика — 79,4%; сільське господарство — 5%; транспорт і зв'язок — 5,4%; геологорозвідувальні роботи — 4,9%; освіта, культура, охорона здоров'я, комунальне господарство — 5,3%.

На 1 січня 1984 р. в країнах Африки за допомогою країн РЕВ побудовано і пущено в хід 1507 об'єктів. Наприклад, було побудовано 425 об'єктів енергетики та енергетичної інфраструктури, 19 об'єктів нафтовидобувної та газової промисловості. Так, в Ефіопії споруджено великий нафтопереробний завод, який практично звільнив країну від необхідності Імпорту нафтопродуктів. В Анголі увійшли в дію нафтобази в Маланже та Порту-Амбоїні і таке інше".

Із праці доктора філософських наук М. Мнацаканяна "Солідарність із силами національного й соціального визволення — незмінний курс СРСР"

'Соціалістична орієнтація виникає як наслідок революційного завоювання влади революційно-демократичними силами, як вибір шляху розвитку конкретним народом. У першій половині 80-х рр. налічувалося близько 20" країн соціалістичної орієнтації. Соціалістичні країни, СРСР надають країнам соціалістичної орієнтації відповідну політичну, моральну, матеріальну підтримку.

Так, для формування розвиненої національної економіки Ефіопи соціалістичні країни надали допомогу в будівництві ЗО об'єктів, які вже введені у дію, і 40, які ще будуються".

Із книги К. Ендри га О. Горді свського "КДБ. Історія зовнішньо політичних операцій в?д Леніна до Горбачова"

"За п'ять років, із січня 1976 р. до грудня 1980 р., обсяг радянських військових поставок В африканські країни південніше від Сахари склав майже 4 млрд доларів, що в десять разів перевищувало військові поставки Сполучених Штатів. Наприкінці 70-х рр. Москва зосередила всі свої.надії й сподівання на Африканському континенті на Ефіопії, де в 1974 р. під керівництвом Мєнгісту Хайле Маріама до влади прийшла військова хунта марксистського штибу. У період жорстоких боїв між Ефіопією та Сомалі взимку 1977—1978 рр. радянські військові поставки до Ефіопії збільшилися настільки, що за деякими даними радянські транспортні літаки сідали в Ефіопії кожні 20 хвилин протягом більш як 3 місяців. В операції брали участь 225 літаків. Вся операція координувалася через радянський супутник-шпигу Одночасно 3 Анголи було перекинуто 17 000 кубинців в доповнення до Ї000 радянських радників, що вже знаходилися в Ефіопії, та 400 східних німців, які готували розвідників і підрозділи внутрішньої безпеки...

Незважаючи на все це, Мєнгісту розчарував Кремль не менше, ніж керівники Анголи та Мозамбіку. Через десять років після його приходу до влади ефіопська економіка знаходилася на межі повного краху, мільйони жителів країни страждали від голоду, а кінця війни проти Сомалі та ерит-рейських сепаратистів видно не було".

Запам'ятайте дату:

• 1994 р. — перші вільні й демократичні вибори в ПАР.

1. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн регіону в повоєнний час

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Внаслідок зростання попиту на сільськогосподарські товари і промислову сировину на світовому ринку економіка латиноамериканських країн у період війни помітно пожвавилася. Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі промисловості, шкіряне виробництво; споруджувалися електростанції; зростало цементне виробництво.

Після закінчення війни економічна ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на імпорт. За цих умов виникла ідея імпортзамінної індустріалізації, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного ррзвитку. Для впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини економіки* через викуп або пряму націоналізацію приватних підприємств, а також будівництво підприємств державного сектора.

Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Приклад тому — президентство Хуана-Домінго Перона в Аргентині (1946—1955 рр.). Він провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині було створено перший у Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США, виробництво його припинили.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відновив свою політику 30-х рр., але вже без спроб копіювання фашистських держав. Наступний президент (із 1955 р.) Жуселіно Кубічек продовжив імпортзамінну індустріалізацію. На початку 60-х рр. Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці індустріалізація відбувалася в основному за рахунок розвитку державного сектора, тривала аграрна реформа.

США в період 40—60-х рр. були занепокоєні лише одним: запобіганням проникнення СРСР до Латинської Америки. Для здійснення цього США робили ставку на посилення військового потенціалу і на військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У той час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.). Американці переозброїли місцеві армії та сформували нову воєнну еліту, яка пройшла підготовку у США.

У 50—60-ті рр. розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортзамінної індустріалізації було вичерпано. Державний бюджет через силу підтримував розбухлий державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням амбіційних проектів. Наприклад, 1957 р. у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни — подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, збудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німеєра на невпорядкованій території. Його назвали Бразиліа. Нова столиця мала стати символом майбутнього розквіту країни. Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Мехіко Олімпійських ігор 1968 р., що спричинило значну реконструкцію багатомільйонного міста. Ці амбіційні проекти призвели до інфляції (у Бразилії національна грошова одиниця — крузейро за період із 1961 р. по 1964 р. "схуднула" у п'ять разів) і зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Вихід із цього становища шукали в установленні диктаторських режимів правого або лівого штибу.

У 60-ті рр. військові перевороти сталися в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії.

Ліві сили доступилися до влади на Кубі, в Чилі та Нікарагуа.

2. Кубинська революція 1959 р.

На Кубі боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батісти розпочали молоді революціонери на чолі з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 р.

2 грудня 1956 р. на шхуні "Гранма" невеликий озброєний загін під керівництвом Кастро висадився на узбережжя Куби у провінції Ор'єнте. Озброєну боротьбу проти режиму Батісти Кастро продовжував до 1 січня 1959 р. — дати повалення диктатури. 1 січня 1959 р. революція перемогла. Ф. Кастро став прем'єр-міністром Куби.

Своє завдання як голова уряду Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Але, наразившись на опір США, націоналізував усю американську власність і пішов на зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на ревного комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну. Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не до США, а до СРСР і країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Проте це не вирішило основних економічних, соціальних і політичних проблем. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

Прийнята на сесії ОАД в Пунта-дель-Есте (серпень 1961 р., Уругвай) програма "Союзу заради прогресу" містила програму, за якою США надавали цим країнам позики на суму 20 млрд доларів строком на 10 років. Зокрема, передбачалися щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6%, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 р. і т. ін.

Заходи з.програми "Союз заради прогресу" сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 р. по 1975 р. внутрішній національний продукт країн Латинської Америки зріс у 4 рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм.

3. Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в ряді країн регіону

Паралельно з реформуванням економіки в 70—80-ті рр. у Латинській Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Повсюдно відмовилися від військових путчів як засобу досягнення політичних иілей. Час військових диктатур минув.

Характерна в цьому аспекті ситуація в Чилі.

Перемога на президентських Виборах 1970 р. в Чилі кандидата лівої коаліції "Фронт національного визволення" Сальвадора Альенде, який негайно перейшов до радикальних перетворень — націоналізації головних галузей промисловості, здійснення аграрної реформи, обернулася соціально-економічною кризою (падінням виробництва, інфляцією тощо).'Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет вчинив 1973 р. державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. С. Альєнде загинув під час захисту президентського палацу.

За часів правління Піночета чилійська економіка розвивалася дуже успішно завдяки скасуванню тарифних бар'єрів іноземним інвестиціям, використанню новітніх технологій. Проте відкритий, ринковий варіант розвитку економіки й жорстка політична диктатура довго.співіснувати не могли. У 1980 р. Піночет увів конституцію, яка відновила інститути демократії, проте вибори до конгресу й вибори президента відкладалися до 1989 р. На виборах 1989 р, перемогу здобув лідер християнсько-демократичної партії П. Ейлвін. 11 березня 1990 р. Піночет передав йому владу.

Протягом 80—90-х рр. авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону. Перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості країн мирним способом. У Гренаді (1983 р.) і Панамі (1989 р.) мало місце воєнне втручання США. У Нікарагуа й Сальвадорі тривалий час точилася громадянська війна. У Нікарагуа в липні 1979 р. внаслідок партизанської війни владу виборов Фронт національного визволення імені Сандіно, що скинув найбільш одіозну в Латинській Америці диктатуру Самоси, який правив країною понад 30 років. Сандіністи розпочали в країні соціалістичні експерименти, проти яких виступили як колишні срмосівці, так і демократичні організації. Тривала громадянська війна завершилася 1990 р. проведенням вільних виборів. Президентом Нікарагуа було обрано Віолету Чаморро, міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

На той час у Латинській Америці залишилася тільки одна країна з диктаторським режимом — Куба. Після розпаду СРСР комуністичний режим опинився в дуже тяжкому становищі, але Ф. Кастро утримує владу в країні.

В останні роки XX ст. у більшості країн визначився поворот до роздержавлення і приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, до демократії та ринку, почався відхід від системи протекціонізму; країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство. В економіку залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції. Іноземний капітал проникає в нові галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. В 1995 р. американський президент В. Клінтон на нараді лідерів Західної півкулі запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі. Ці плани почали втілюватися в життя, на зустрічі керівників урядів американських країн у квітні 2001 р. було прийнято рішення про створення загальноамерикансь-кого спільного ринку.

4. Українці в країнах регіону

Переважна більшість українців, що проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.

В Аргентині історія українського поселення розпочалася 1897 р., коли сюди на постійне проживання прибула перша невелика група українських емігрантів. Українці прибували до Аргентини протягом 50 років. Українські громади селилися в 43 місцевостях майже в усіх провінціях країни. Із 250 тис. осіб українського походження близько 100 тис. є жителями столиці й провінції Буенос-Айрес, майже 55 тис. мешкають у провінції Чако і 10 тис. — у провінції Мендоса.

В Аргентині існує чимало українських громадських організацій. Це — "Просвіта", "Відродження", "Український національний клуб", "Січ". У 1947 р. було скликано 1-й конгрес українців в Аргентині, на якому створено Українську центральну репрезентацію (УЦР).

Аргентина однією з перших у світі й першою в Латинській Америці визнала незалежність України (5 грудня 1991 р.). Українська громада активно виступає за розвиток торгово-економічного співробітництва між двома країнами. З цією метою на початку 1992 р. було створено Аргентино-українську торговельну палату, яка об'єднує 50 підприємців.

У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Більшість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Існують просвітницькі товариства, найбільшим з яких є Хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову і видавничу діяльність здійснює Українсько-бразильський центр українознавства.

Перевірте себе

1. Назвіть основні тенденції розвитку економіки країн Латинської Америки в 40—60-х рр.

2. Яким чином перемогла революція на Кубі?

3. У чому сутність програми Дж. Кеннеді "Союз заради прогресу"?

4. Які важливі зміни в житті народів Чилі та Нікарагуа відбулись у 70—80-х рр.?

5. Дайте характеристику перебудові економіки країн Латинської Америки у 80—90-х рр.

6. Схарактеризуйте суспільно-політичне життя українців в Аргентині та Бразилії.

Виконайте завдання

1. Зробіть хронологічний ланцюжок подій у країнах Латинської Америки, поставивши у кружечок відповідну цифру.

Завершення другої світової війни

Об'єднання країн регіону у спільний ринок

1) Прихід до влади в Чилі уряду С. Альєнде.

2) Проголошення президентом Дж. Кеннеді програми "Союз заради прогресу".

3) Повернення до влади в Бразилії Ж. Варгаса.

4) Перемога революції на Кубі.

5) Передача влади А. Піночетом законно обраному президенту.

6) Повалення диктатури клану Сам оси в Нікарагуа.

2. Розв'яжіть кросворд. У разі правильного виконання завдання у вирізненому стовпчику з'явиться назва латиноамериканської держави.

1. Найбільш популярний напій у країнах Латинської Америки.

2. Українська громадська організація в Аргентині.

3. Президент Бразилії.

4. Президент Аргентини.

5. Диктатор Чилі.

6. Нащадки білих та індіанців.

7. Нова столиця Бразилії.

8. Назва шхуни, на якій Кастро і його прибічники прибули з Мексики.

9. Країна, що має великий канал.

Питання для обговорення у групі

1. Визначте роль США для країн Латинської Америки: "доброго дядечка Сема", жандарма, багатого й пихатого сусіди...

2. Чому, на ваш погляд, частим явищем у латиноамериканських країнах у 60—70-тІ рр. були військові заколоти?

3. Чим, на вашу думку, країни Латинської Америки кардинально відрізняються від країн Азії та Африки?

Робота з джерелами

Із книги "Сто великих правителів XX століття"

"Фідель Кастро підтримує рівень життя на острові Куба трохи вище нестерпного. Для того щоб не піднявся бунт неадоволених, йому потрібен іноземний капітал. Фідель всіляко намагається його залучити, навіть змінюючи заради цього свою постійну протягом десятиріч військову уніформу на цивільний костюм. Але в царині прав людини на Кубі, всупереч обіцянкам Фіделя Кастро, все залишається, як і перше. Втім, політичних в'язнів стає менше, але це ніяк не пов'язано з демократичними перетвореннями.

Кубинське керівництво використовує нові меюди боротьби проти дисидентів. Зараз їх не кидають до в'язниці, боячись зіпсувати репутацію кубинського керівника. Уряд залишає опозиціонерів без робочих місць, як сталося, наприклад, із членами Асоціації захисників політичних прав (АДЕПО). Деяких висилають за кордон. Лише найактивніші потрапляють за грати. Так, президент АДЕПО та ідеологічний лідер Кубинської партії за права людини Луїс Піте Сантос був засуджений на 8 років за організацію мирної демонстрації на площі Революції в Гавані. Члени АДЕПО умовляли його емігрувати, одначе Сантос, "революціонер із дитинства", заявив: "Якщо хтось і повинен залишити Кубу, то це Кастро, а не я".

• Запитання до джерела

Як ви вважаєте, чи є перспектива у дисидентів прийти до влади на Кубі?

Запам'ятайте дату:

• 1 січня 1959 р. — перемога революції на Кубі.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 119; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!