Нова економічна політика. Створення СРСР. СРСР у 30-х роках. Індустріалізація. Колективізація. Масові репресії. 2 страница

Другою подією, яка могла повернути колесо історії, стало скликання Установчих зборів. Власне, вибори до них відбулися ще до приходу до влади більшовиків, й ідея Установчих зборів була дуже популярною серед населення.

Після гострих суперечок у ЦК РСДРП(б) про те, скликати Установчі збори чи ні зійшлися на першому варіанті. РНК призначила перше засідання на 5(18) січня 1918 р., попередньо оголосивши кадетів ворогами народу. Багатьох із них було кинуто до в'язниці, кілька депутатів убито. 3(16) січня ВЦВК схвалив проект «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», яка узаконювала нову владу.

5(18) січня у Таврійському палаці почали працювати Установчі збори. Головою було обрано есера В. Чернова. Після 12-го-динних дискусій він поставив більшовицьку «Декларацію» на голосування. Результати голосування були для більшовиків і лівих есерів невтішними: «за» - 138, «проти» - 237. У знак протесту проти рішення більшості засідання спочатку залишили більшовики, а за ними й ліві есери.

Начальник караулу Таврійського палацу матрос-анархіст А. Желєзняков оголосив про те, що депутати повинні розійтися, оскільки... караул стомився. Було оголошено перерву на 12 годин, але Установчі збори більше ніколи так і не зібралися. У ніч з 6 на 7 січня ВЦВК оголосив про їхній розпуск і виставив варту при вході до Таврійського палацу. Через три дні Червона гвардія розігнала також III Всеросійський селянський з'їзд, який протестував проти розпуску Установчих зборів.

2.Громадянська війна: причини, головні події та наслідки. Жовтневі події 1917 р. у Петрограді, перші кроки радянської влади та опір тих, хто не визнав нової влади, спричинили громадянську війну в Росії. Історики по-різному датують початок громадянської війни: лютий 1917 р., жовтневі події у Петрограді, розпуск Установчих зборів тощо. Також існують і різні її періодизації, більшість з яких все ж таки охоплюють період з літа 1918 р. до 1920 р.

Природно, що більшовики та їхні противники по-різному пояснювали причини війни.

Мислячі люди як у минулому, так і в наш час характеризують цю війну як братовбивчу війну на винищення під політичними гаслами. її коріння проросло з давньої бунтарської традиції пугачовщини та разінщини - прагнення вирішувати будь-які конфлікти не шляхом пошуків порозуміння, а фізичним знищенням свого ворога.

Майже неможливо за класовою, національною чи релігійною ознакою провести розподільчу лінію між двома ворогуючими таборами: більшовиками («червоними») і антибільшовиками («білими»). Як у Червоній, так і в Білій арміях воювали селяни і робітники, дворяни й творча інтелігенція, росіяни, башкири, татари, православні, католики, мусульмани, тобто віруючі й атеїсти. Жахлива й безглузда війна «розкидала» по різні боки окопів цілу країну, великі міста й дрібні села, батьків і дітей.

Особливістю громадянської війни в Росії було те, що вона торкнулася й багатьох інших країн. Одні з них (США, Англія, Франція, Німеччина, Японія) у березні-квітні 1918 р. направили в Росію свої війська, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Польща, Україна, Середньоазійські емірати також були обпалені полум'ям цієї війни.

Причини громадянської війни у викладі більшовиків

- Війна - невід'ємна риса імперіалізму

- Контрреволюційні сили розв'язали громадянську війну, щоб повалити диктатуру пролетаріату

- Війна стала результатом боротьби об'єднаних сил внутрішньої контрреволюції й збройної інтервенції держав Антанти; «червоний терор» під час війни став відповіддю на «білий терор», зокрема на замах на В. Леніна у серпні 1918 р.; «червоний терор» впорядкував боротьбу проти ворогів революції і врятував їх від самосудів трудящих

- Радянська влада постала як влада трудящих, більшовики встановили дійсно народну, а не буржуазну демократію, і тому захищали завоювання народу всіма доступними їм засобами

Причини громадянської війни у викладі їхніх противників

- Війна - невід'ємна риса більшовизму

- Бажання комуністів остаточно знищити будь-яку опозицію своїй диктатурі, не давши їй отямитись, організуватись і зміцнитись

- Війну спричинила політика більшовиків, запроваджений ними «червоний терор» проти всіх, хто не підтримував їх, проти чого виступили різні верстви: монархісти, соціалісти, крупні землевласники, селяни, козацтво

- Захопивши збройним шляхом владу й розігнавши Установчі збори, більшовики зрадили демократію, а підписавши мирний договір з Німеччиною в березні 1918 р. - Росію

На Дону та Кубані проти Червоної армії билася Добровольча армія генералів Л. Корнілова й А. Денікіна та козача армія Області Війська Донського отамана Павла Краснова.

У Східному Сибіру, в Поволжі та на Уралі більшовикам загрожував чехословацький корпус. Він був сформований з 30 тис. чехів і словаків - полонених австро-угорської армії, ешелони з якими розтягайся на залізниці на кілька тисяч кілометрів. Вони поверталися з Росії через Владивосток додому й повстали по дорозі. Причиною виступу стала вимога РНК, щоб вони здали зброю.

Повсталі за підтримки селян ліквідували радянську владу від Волги до Владивостока й блокували залізницю Сибір - європейська частина Росії. У середині липня 1918 р. під приводом загрози його звільнення в Єкатеринбурзі більшовиками було вбито колишнього російського царя Миколу Романова, його сім'ю та прислугу.

На літо 1918 р. більшовики контролювали лише територію в районі Москви, яку вони проголосили столицею Росії. Незважаючи на те, що завдяки мобілізації вдалося збільшити чисельність Червоної армії, з неї дезертирувало близько 1 млн чоловік.

На сході Росії п'ять радянських армій під командуванням С. Каменєва на початку осені 1918 р. перейшли в наступ і зайняли міста Рязань, Симбірськ, Самару та Казань. Проте невдовзі адмірал А. Колчак завдав контрудару й, прорвавши радянський Східний фронт, стрімко просувався до Волги на з'єднання з Добровольчою армією. Ціною надзусиль радянські дивізії під орудою М. Фрунзе в 1919 р. відкинули А. Колчака за Урал, а наступного року завдали йому остаточної поразки.

На півдні Росії в середині 1918 р. козачі частини П. Краснова двічі безрезультатно намагалися взяти місто Царицин (тепер Волгоград), а Добровольча армія, завдавши поразки радянській Північно-Кавказькій армії, заволоділа Катеринодаром і Новоросійськом.

На початок осені 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна вторглась на територію України й окупувала її. Далі її шлях пролягав на Тулу і Москву. Наступ радянського Південного фронту М. Фрунзе й анархістської армії Н. Махна на початку 1920 р. призвів до поразки А. Денікіна. Уже під командуванням генерала П. Врангеля Добровольча армія відступила у Крим, де й протрималася до листопада 1920 р., коли була остаточно розбита Червоною армією та махновцями. Після цього махновці стали непотрібними і навіть небезпечними, що й вирішило їхню долю - вони були розбиті Червоною армією.

На Далекому Сході громадянська війна ще тривала до початку 1922 р. й також, як і на всіх інших фронтах, завершилася перемогою більшовиків. За приблизними підрахунками у громадянській війні в Росії загинуло 12-15 млн чоловік (військові втрати становили близько 800 тис), економічні збитки - 50 млрд золотих рублів, промислове виробництво в 1920 р. становило лише 14 % рівня 1913 р., а сільське господарство скоротилося вдвічі.

1.Нова економічна політика (НЕП). Неупереджений аналіз ситуації спонукав В. Леніна до неочікуваного для багатьох рядових комуністів, вихованих на працях К. Маркса і того ж таки В. Леніна, висновку: або радянська влада відмовиться від «кавалерійської атаки на капітал», або народ змете її. Ще в березні 1920 р. В. Ленін рішуче заперечував Л. Троцькому, який пропонував замінити продрозкладку продподатком та відновити товарообіг. Та вже на X з'їзді (1921 р.) партії В. Ленін змінив свою позицію і закликав перейти до «нової економічної політики» (НЕПу) і навіть погрожував відставкою, якщо партія не підтримає його. Марево світової революції, на яку покладалося стільки надій, розтануло за горизонтом економічної стабілізації на Заході, і тепер більшовики повинні були самостійно вирішити питання, що робити далі. К. Маркс жодної поради щодо цього не залишив. Відтак В. Ленін дійшов до думки, що потрібно змінити тактику й соціалізм в Росії слід будувати за допомогою...державного капіталізму. НЕП саме і був пристосованою більшовиками до умов комуністичної Росії особливою формою державного капіталізму. В. Ленін заявляв, що НЕП - «це всерйоз і надовго», але він ніколи не казав, що це назавжди.

Прийнята X з'їздом РКП(б) резолюція «Про заміну продрозкладки продподатком» передбачала набагато ширшу програму, ніж можна було зробити висновок з назви резолюції — вона заклала основи індустріального стрибка.

Слухаючи виступ В. Леніна, делегати X з'їзду без перебільшення пережили шок - вождь закликав їх до того, у боротьбі з чим вони проливали кров на фронтах громадянської війни, наближаючи епоху «світової комуни». Ще кілька місяців тому за слова, виголошувані тепер В. Леніним, ВЧК на чолі з Ф. Дзержинським відправляла на смерть тисячі «ворогів революції».

Питанням першочергової ваги було кооперування селянства. Розв'язання цієї задачі включало селян у соціалістичне будівництво, з одного боку, і нейтралізовувало їх як потенційно ворожу більшовикам силу, з другого. Створення прошарку, за словами В. Леніна, «цивілізованих кооператорів», налагодження нормальних економічних зв'язків між містом і селом залишало комуністам надію дочекатися світової пролетарської революції, яка «запізнювалася». Якщо вона все ж таки не відбудеться - самостійно, усупереч ученню К. Маркса, будувати соціалізм у Росії, оточеній «імперіалізмом».

Підоймою для відродження не лише села, а й економіки в цілому, стала заміна продовольчої розкладки чітко визначеним податком, дозвіл оренди землі й найму робочої сили. Тепер селянин, сплативши державі наперед відомі йому обсяги податку, вільно продавав решту своєї продукції на ринку й отримував прибуток. Відтак за 1922-1924 рр. сільське господарство досягло рівня найуспішнішого з довоєнних 1913 р., а споживання м'яса в сім'ях зросло вдвічі.

Запроваджуючи НЕП, держава зберегла за собою «командні висоти» у важкій промисловості та інших найважливіших галузях, зате дозволила приватну торгівлю й дрібне приватне виробництво із застосуванням найманої робочої сили. Та й державна промисловість тепер змушена була не просто виконувати план, а працювати на ринок, оскільки була переведена на самофінансування - що продано, те й можна розподіляти серед працівників. Не всім це виявилося під силу, тому частина дрібних виробництв збанкрутіла й була продана колишнім власникам або передана в оренду чи здана в концесію (за роки НЕПу було надано дозвіл лише на 123 концесії).

Не менш важливу роль відіграла грошова реформа, розпочата в 1922 р., біля витоків якої стояв народний комісар фінансів Г. Сокольников. Він, який здобув ступінь доктора економіки в Сорбонні, чи не єдиний у більшовицькому керівництві вважав, що економіка Росії є невід'ємною складовою світової економіки. Державний банк РСФРР натомість радзнаків запровадив нову грошову одиницю - червінець, який на 25 % забезпечувався золотом, а на решту 75 % - іноземною валютою, популярними серед населення товарами, цінними паперами. Хоч спочатку паралельно існували старі й нові гроші, але саме червінець відразу набув значної популярності. У 1924 р. за 1 червінець давали майже 2 долари США і майже 9 англійських фунтів стерлінгів; до 1925 р. червінець вільно обмінювався на іноземну валюту, а відтак мав попит на зарубіжних біржах. Поступово радзнаки були витіснені з обігу й їх видрук припинився. Держава почала випуск облігацій, відкрила ощадні каси, до яких населення на вигідних умовах клало свої заощадження.

Нові гроші значно активізували як державну, так і кооперативну та приватну торгівлю, відновилися ярмарки й товарні біржі.

Природно, що як і будь-яка інша економічна модель, НЕП не був застрахований від кризових проявів. Перша криза, яку Л. Троцький назвав «ножицями цін», спіткала НЕП у 1923 р., коли ціни на промислову продукцію виявилися невмотивовано завищеними, а ціни на продукцію сільського господарства - низькими. Через це селяни, сплативши податок, відмовлялися за безцінь продавати продукти на ринку. Це негайно позначилося на містах, оскільки погіршилося їх постачання продовольством. Тимчасовий вихід було знайдено в підвищенні державою цін на продукцію селян.

У 1925-1928 рр. у країні відбулися дві «кризи хлібозаготівель» - селяни відмовлялися здавати «лишки» за невигідними для них державними цінами. За відмову закон передбачав до 5 років ув'язнення тим, хто не підкорявся, а тому, хто доносив на свого односельця, який «ховав хліб від пролетаріату», перепадало 25 % вилученого збіжжя.

Оскільки ні В. Ленін, ні його наступник Й. Сталін ніколи не розглядали НЕП як шлях побудови соціалізму, а лише як тимчасовий відступ для перегрупування сил, то в 1929 р. цій політиці було покладено край.

2.Утворення СРСР. На початок 20-х рр. більшовики встановили свою владу не лише в Росії, айв Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах імперії, хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього; розбіжності між ними стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість суверенності сусідніх країн.

Гору в дискусіях у черговий раз взяв В. Ленін. Наприкінці 1922 р. у Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд Рад, на якому було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у складі Білорусії, Закавказької Федерації, Росії, України. Також було обрано керівників СРСР: головою Центрального Виконавчого Комітету (парламенту) СРСР став Михайло Калінін, а союзний уряд очолив В. Ленін. Передбачалося, що договір про створення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з'їздом рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося. У 1924 р. було прийнято Конституцію СРСР. Формально він був федеративною державою, а фактично - унітарною.

1.Перемога в боротьбі за владу Й. Сталіна. В. Леніну керувати Радянським Союзом судилося недовго. Уже з кінця 1921 р. він тяжко захворів, а наприкінці травня 1922 р. в нього трапився перший напад, внаслідок якого стався параліч правої руки і правої ноги, а також розлад мови. В. Леніна було відправлено в селище Горки за декілька кілометрів від Москви й оточено щільним кордоном лікарів, медсестер, прислуги та охорони, ретельно підібраних Й. Сталіним. Біля ліжка помираючого, але ще живого вождя, його найближче оточення розпочало запеклу боротьбу за владу.

Головними претендентами вважалися члени політичного бюро ЦК РКП(б) Л. Троцький та Й. Сталін, якого активно підтримували Г. Зінов'єв та Л. Каменєв. Саме завдяки ним Й. Сталіна було призначено посередником у спілкуванні В. Леніна з ЦК. У Москві поширювалися чутки, що в Горках живе людина, яку єднає з вождем лише ім'я, і що В. Ленін став усього лише тінню самого себе, що хвороба позначилася на його розумових можливостях і жити йому залишилося зовсім мало. Незадовго до XII з'їзду партії (квітень 1923 р.) В. Ленін продиктував (сам він писати не міг і, до того ж, це було йому заборонено) своєму секретареві нотатки - так званий «Лист XII з'їзду», відомий як «заповіт» В. Леніна. Окрім інших питань, у цих нотатках було схарактеризовано до того ж не надто доброзичливо, практично всіх видатних більшовиків. Лист так і не було зачитано делегатам з'їзду, але сам факт його існування становив для групи Й. Сталіна серйозну небезпеку. Відносини між В. Леніним і Й. Сталіним тим часом різко загострилися, а лист до Л. Троцького, продиктований В. Леніним своїй дружині Надії Крупській, став приводом до конфлікту між ним і Й. Сталіним.

21 січня 1924 р. помер В. Ленін. Його смерть стала сигналом для нової фази боротьби всередині комуністичної верхівки. Зручним для Й. Сталіна та його прихильників приводом до атаки на Л. Троцького - наркома з військових і морських справ, голови Реввійськради СРСР - стали його книга «Про Леніна» та стаття «Уроки Жовтня», в яких серед героїв Жовтня 1917 р. і друзів В. Леніна для Й. Сталіна та його висуванців місця не знайшлося. Проте, як засвідчили подальші події, Л. Троцький переоцінив власні сили і, навпаки, - недооцінив «трійцю» у складі Й. Сталіна, Г. Зінов'єва, Л. Каменєва. За їхньою вказівкою партійна преса розпочала кампанію з дискредитації Л. Троцького, а з Реввійськради було звільнено відданих йому людей. На пленумі ЦК у січні 1925 р. Л. Троцького спочатку примусили «покаятися», а потім все ж таки зняли з посади.

Майже відразу на перший план висунулися протиріччя вже між самими спільниками в боротьбі проти Л. Троцького. У 1925 р. на XIV з'їзді партії, перейменованої у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків) (ВКП(б), «нова опозиція» на чолі з Г. Зінов'євим та Л. Каменєвим виступила проти Й. Сталіна з питання про темпи і засоби проведення в СРСР індустріалізації та колективізації сільського господарства.

Під час теоретичної дискусії, що розпочалася напередодні XIV з'їзду РКП(б) (грудень 1925 р.), в партійному керівництві утворилося два табори, між якими лавірував Й. Сталін.

«Ліві комуністи» (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та ін.) виступали за «надіндустріалізацію» за рахунок села. Зокрема, Л. Троцький вважав цілком реальним штучним заниженням цін на сільськогосподарську продукцію («ножиці цін») щороку збільшувати випуск промислової продукції на 20 %.

Прихильники «правого ухилу» (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) виступали за продовження НЕПу й за «вростання черепашачими темпами СРСР в соціалізм». Опоненти Й. Сталіна вважали, що сама постановка питання про можливість побудови «справжнього» соціалізму в одній країні (СРСР) була хибною. Опозиціонери, а також партійна організація м. Ленінграда (після смерті В. Леніна таку назву було присвоєно Петрограду; тепер - м. Санкт-Петербург) здійснили спробу усунути Й. Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б), але зазнали поразки. У цілому до 1925 р. ні Й. Сталін, «ліві комуністи», ні будь-хто інший не мали уявлення про те, як у СРСР здійснити індустріальний прорив. Ці дискусії були не стільки сутичкою економічних поглядів, скільки боротьбою за владу між Й. Сталіним та групою Л. Троцького - Л. Каменєва - Г. Зінов'єва.

Опозиційність коштувала Г. Зінов'єву посади в політбюро партії, але це не припинило критики з боку «троцькістсько-зінов'євської» групи внутрішньої та зовнішньої політики країни, зокрема авторитарних порядків у партії. У 1927 р. з партії були виключені понад 70 опозиціонерів, зокрема Л. Троцький, Г. Зінов'єв, Л. Каменєв, Г. П'ятаков та ін. Більшість із них швидко схаменулася й «покаялася», але Л. Троцький продовжував боротьбу. На початку 1928 р. його було вислано під конвоєм до Казахстану, а наступного року - за межі СРСР.

Ця перемога сприймалася одними як продовження курсу В. Леніна, а іншими - як заперечення зробленого ним, відхід від теорії та практики ленінізму. Дискусії довкола цієї проблеми не вщухли й дотепер.

2.Індустріалізація. Наприкінці 20-х рр., коли в СРСР загострилася боротьба за владу в комуністичній верхівці, ускладнилося міжнародне становище СРСР через військову слабкість країни, її неспроможність розрахуватися за борги, технологічну відсталість (наприклад від США - на 50 років), існувало щонайменше два варіанти розвитку країни.

Ліберальний шлях розвитку

- За умови продовження НЕПу ситуацію можна було б виправити продовженням ринкових реформ, підняттям сільського господарства через кооперацію та механізацію, зміцненням фінансової системи

- Відмовитись від унітарного федералізму устрою СРСР і дотримання закладеного в конституцію 1924 р. принципу державного суверенітету країн, що увійшли до складу СРСР

- Ці заходи дали б змогу поступово індустріалізувати економіку СРСР, не знижуючи життєвого рівня населення

Адміністративний шлях розвитку

- Згорнути НЕП як шлях розвитку, що ставив під сумнів доцільність монополії РКП(б) на політичну й економічну владу

- Повернутися до методів жорсткого адміністративного контролю часу «воєнного комунізму».

- Відмовитися від поступального розвитку й зробити «стрибок» в соціалізм

- Зміцнившись економічно й збройно, вистояти проти Заходу до настання світової комуністичної революції. У разі, якщо вона затримається, чи не відбудеться взагалі, продовжувати будівництво соціалізму самотужки

Перший шлях був можливий лише за умов одночасного проведення політичних реформ, просування країни шляхом парламентської демократії. Але тоді постало б питання про правомірність диктатури пролетаріату, диктатури однієї партії й однієї особи. Тому був обраний другий шлях, який давав комуністам значний виграш у часі.

У 1926 р. ВКП(б) проголосила курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» країни Заходу за економічними показниками. Цього результату мало бути досягнуто під час виконання п'ятирічних планів. До початку Другої світової війни відбулося дві п'ятирічки (1928-1932 рр. - перша, 1933-1937 рр. - друга) виконання третьої (1938-1942 рр.) перервала війна.

Під час п'ятирічок їхні плани неодноразово змінювалися у бік підвищення показників, проте країні бракувало сил виконати навіть нижчі завдання. Причини невдач влада пояснювала протидією «шкідників» та інших «ворогів народу». Над ними влаштовувалися показові судові процеси, звинувачуваних змушували обмовляти себе та інших, часто навіть незнайомих їм, людей.

Так, у 1928 р. був проведений так званий «шахтинський процес» над «шкідниками» у вугільній промисловості, з яких 5-х засудили до розстрілу, а 6 отримали по 10 років ув'язнення.

1930 р. відбувся процес над «Промпартією». До заарештованих застосовували моральні й фізичні тортури, вимагаючи зізнання в тому, що, буцімто, вони мали намір зірвати радянську індустріалізацію. За такого судочинства на суді звинувачені зізналися навіть у зв'язках із засновником газети «Утро Россіи» П. Рябушинським, який помер ще в 1924 р.

Хоча Радянському Союзу й не вдалося досягти запланованого, проте результати перших трьох п'ятирічок були вражаючими. Постали нові потужні електростанції (Штерівська, Волховська, Дніпровська), тракторні заводи (Харківський, Челябінський, Сталінградський), було збудовано Уральський машинобудівний завод (Уралмаш), підприємства важкої промисловості в Ростові, Керчі, Краматорську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні - у Магнітогорську й Кузнецьку.

При цьому, з одного боку, помітним було трудове завзяття багатьох людей. Так, у країні масового поширення набув рух за перевиконання планів, пов'язаний з ім'ям донбаського шахтаря Олексія Стаханова, який в 1935 р. перевиконав виробничу норму в 14 разів. Його приклад наслідували машиніст П. Кривонос, коваль О. Бусигін, ткачихи сестри Виноградови та ін. Для морального стимулювання стахановців (послідовників О. Стаханова) було затверджено державні нагороди за трудові досягнення: ордени Трудового Червоного Прапора, Леніна та «Знак Пошани». Щодо матеріального рівня життя, то, за винятком стахановців, він залишався вкрай низьким, адже перевиконання планів не супроводжувалося підвищенням оплати праці. Навпаки, рекорди одинаків відразу запроваджувалися як норма для всіх інших при збереженні тієї ж заробітної плати.

Умови праці були дуже тяжкими, адже багато об'єктів зводилися в тундрі, відкритому степу; бракувало техніки, житла, найнеобхідніших продуктів тощо. При цьому багато працівників свідомо йшли на жертви, щиро прагнучи зробити свій внесок у загальну справу створення індустріальної країни.

У СРСР також широко застосовувалися найрізноманітніші методи примусу, як-то: запровадження паспортного режиму, невиправдано жорсткі методи боротьби з порушниками трудової дисципліни тощо. Також використовувалась праця в'язнів ГУТБу (Головного управління трудових таборів і трудових поселень). Політичні та кримінальні в'язні видобували до 50 % золота і хромонікелевих руд, понад 30 % платини й деревини. В'язні збудували міста Ангарськ, Магадан, Норильськ та інші, Біломорсько-Балтійський канал та канал Москва-Волга, спорудили тисячі кілометрів залізниць та автошляхів.

Наприкінці II п'ятирічки до ладу вступили 4500 нових підприємств, а валова продукція зросла в 2,2 раза. На початку III п'ятирічки промисловість у цілому стала прибутковою, а СРСР за обсягами виробництва посів друге місце у світі після США, значно поступаючись західним країнам за рівнем життя людей. За ці успіхи було заплачено дорогу ціну, насамперед селом.

3.Колективізація. Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й. Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. їх же в держави якраз і не було.

Щоб розірвати це замкнуте коло, було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об'єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.

Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн га землі з 75-80 млн га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.

У переліку ознак «куркульських» господарств, видрукуваному в 1930 р., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався механічний двигун; постійне здавання у найм складної сільськогосподарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство.

Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. Й. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні.

У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошенням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 р., було ліквідовано щонайменше 3 млн господарств і репресовано понад 10 млн сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів.

Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як численної соціальної, якісно відмінної від інших групи населення, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів («двадцятип'ятитисячники»); колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом.

Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформувати колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насильно заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худобу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність переклав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання вони отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспники отримували щонайбільше 1,5 кг хліба.

З осені 1932 р. радянська влада розпочала справжню війну проти селянства. За законом, названим «законом про п'ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в'язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду, який настав з 1931 і тривав до 1933 р. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людиноїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих. Так, щодо України називаються цифри від 3 до 12 млн людей.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 105; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!