Нова економічна політика. Створення СРСР. СРСР у 30-х роках. Індустріалізація. Колективізація. Масові репресії. 1 страница

Тоталітаризм

Тема 4. Тоталітарні та диктаторські режими

Франція за уряду Народного фронту

1.Передумови виникнення тоталітаризму. Різновиди тоталітарних режимів. У найдраматичніші періоди своєї історії людство намагалося знайти єдино правильний вихід із ситуації, що склалася. Інколи йому це вдавалося, інколи - ні. Початок XX ст. приніс людям чимало страждань і розчарувань: економічні кризи, жорстокі повстання та революції і, нарешті, світова війна. Демократія, на яку покладалося стільки надій, не спромоглася убезпечити народи від небачених руйнувань і багатомільйонних жертв. Перед тими, хто ще вчора беззастережно вірив у демократизм, міжнародне право та недоторканність особи і майна, постали запитання, на які не знаходилося відповіді: чому так сталося, хто винен, як уникнути подібних катастроф у майбутньому?

Обивателі, не у змозі самостійно розібратися у причинах такого стану речей, у всьому звинуватили демократію. Саме в ній вони вбачали корінь зла і схилялися до думки, що лише «сильна» влада може забезпечити їм спокійне й сите життя. Найбільше такі погляди були поширені у країнах, які або програли війну (Німеччина та Росія), або ж не отримали від перемоги в ній того, на що, на їхню думку, вони заслуговували (Італія). Боягузтво і лицемірство, підлість і зрада, визнання будь-якої влади і будь-якого «вождя» — усе це не видавалося за надмірну плату за власне благополуччя і спокій. В ім'я кращого майбутнього та задоволення власних інтересів такі люди зголошувалися відсторонено спостерігати злочини влади, аби вони лише не стосувалися їх особисто.

І поки інтелектуали та політики розробляли рецепти повоєнного облаштування світу й безуспішно намагалися пропонувати їх народам, владу захоплювали ті, хто давав прості й зрозумілі людям відповіді та обіцяли заманливі перспективи. З цього жорстокого часу, який розпочався 1914 р., й виросла небачена до тоді протилежність демократії - тоталітаризм.

Науковці висловлюють різні думки щодо різновидів тоталітаризму. Одні з них поділять його на правий (фашизм, націонал-соціалізм) і лівий (більшовизм), інші - на тоталітаризм німецького й радянського зразків та ін. У цілому ж спільні ознаки дають підстави вести мову про три головні різновиди тоталітарних режимів: більшовизм, (СРСР), фашизм (Італія), націонал-соціалізм, (нацизм) (Німеччина). Інколи для спрощення італійський фашизм і німецький нацизм узагальнено називають фашизмом.

2.Ознаки тоталітарних режимів. Тоталітарні режими в СРСР, Італії та Німеччині мали ряд спільних рис, які тією чи іншою мірою були успадковані тоталітаристами інших країн. Ці риси найвиразніше проявилися у період між Першою та Другою світовими війнами, головним змістом якого була боротьба між демократією та тоталітаризмом.

1. Однопартійна диктатура. Партія в тоталітарній країні будувалася на військовій дисципліні на кшталт середньовічних рицарських орденів. Причому, у Німеччині й Італії ієрархічність у націонал-соціалістичній та фашистській партіях була впроваджена відвертіше, ніж у більшовиків. У СРСР Й. Сталін хоч би для видимості, час від часу імітував партійну демократію - з'їзди, вибори керівника партії тощо. Вожді нацизму А. Гітлер і фашизму Б. Муссоліні й цього не потребували, свідомо видаючи, що вони втілюють у собі й націю, і партію, і державу. Вони зображувалися пропагандою як основа партії і чільний елемент держави, у той час як більшовики постійно наголошували, що для них вище за все були народні маси. До того ж більшовики заборонили усі інші, крім власної, партії, а нацисти і фашисти, навпаки, зберегли і створили ряд «дружніх» партій. Проте, незважаючи на ці незначні відмінності, усі три режими трималися саме завдяки придушенню своїх політичних опонентів.

2. Культ особи «вождя» є неодмінною рисою усіх без винятку тоталітарних режимів. Він базується, насамперед, на звеличенні його персони, а разом з цим - ідеї, яку він уособлював. На це працювали цілі пропагандистські індустрії. Цілодобово населенню нав'язували образ турботливого «батька народу», який піклується не про власне благо, а лише про співвітчизників. Сотні тисяч прижиттєвих скульптурних зображень, мільйонні наклади біографій, газети, нашпиговані фотознімками вождя повинні були укорінити у свідомість людей переконання, що він є втіленням їх самих. Вождь ніколи не помилявся, володів даром провидця. Ті ж, хто мав необачність ставити це під сумнів, ставали не лише ворогом диктатора, а й кожного громадянина.

3. Партійно-державна еліта. Але жоден з тоталітаристів не міг здійснювати свою політику самотужки, тому до управління залучалися нові кадри. Ці люди, наділені недоступними для інших правами і благами, складали своєрідну касту. У Німеччині та Італії основою правлячої еліти були представники середніх класів, а в СРСР - робітництва та селянства. Проте й тих, і інших ніколи не допускали до найвищих ешелонів влади, гуртуючи біля підніжжя владного Олімпу, на якому були вождь та його свита, нерідко представлена ділками з кримінальним минулим та пристосуванцями з невдах-інтелігентів.

У цьому середовищі діяли особливі писані й неписані закони, панували кругова порука й чіткий поділ на ранги. Схема підлеглості й зверхності була відпрацьована до найменших дрібниць. Навіть з того, наскільки близько стояв до диктатора партійний чиновник, можна було безпомилково визначити його ранг серед інших. Практично не існувало таких злочинів, на які не йшли такі люди задля збереження свого становища.

4. Цілковитий контроль над економікою. В усіх тоталітарних країнах міжвоєнної доби відбулося одержавлення господарства. Провідні галузі економіки втрачали самостійність у виборі форм господарювання, виробництва та збуту продукції. Це робилося, щоб досягти самозабезпечення як для внутрішньої стабільності режимів, так і для військових потреб. У СРСР більшовики під приводом боротьби з імперіалістичним оточенням замінили ринкові важелі регулювання економіки детально розробленими п'ятирічними планами; згодом таку модель перейняли й німці та італійці. За усіх негативних наслідків у найкризовіші періоди централізоване управління економікою давало й певні позитивні результати. Особливо це виявилося у роки Другої світової війни. Тоталітарні режими, за винятком більшовицького, не посягали на приватну власність, але ставили виробників у такі рамки, коли ті змушені були обслуговувати систему.

5. Політичний контроль. Тоталітаризм завжди панує там, де людина позбавлена вибору. Режим не лише піддає цензурі інформацію, обмежує культуру, а й контролює помисли людей, караючи їх за вільнодумство і спотворюючи їхню свідомість. У демократичних суспільствах основою громадянської свідомості є право, закон і, принаймні теоретично, носії влади підлягають закону так само, як і звичайна людина. Народи ж, які змушені існувати за тоталітаризму, наділяють довірою партію чи вождя і вже останні творять закони, обов'язкові для дотримання усіма. Отож первинним є не закон, а довіра (чи, навпаки, страх) до лідера. Вибори за тоталітаризму зводяться до механічного принизливого голосування за заздалегідь визначених владою кандидатів.

6. Вторгнення у приватне життя людини - сферу, де, здавалося б, людина від природи має цілковиту свободу, також монополізує тоталітарна держава. Керівники тоталітарних країн фактично одноосібно перебрали владу до своїх рук і встановили контроль над життям громадян. Будь-який вияв індивідуальності розцінювався як загроза владі.

Такий цілковитий контроль був неможливим в авторитарних суспільствах минулого. Ні єгипетські фараони, ні перські царі, ні Нерон чи Борджіа не мали такого механізму впливу на людей, який давав би можливість керувати буквально кожним. Натомість вожді новітніх тоталітарних систем через пресу, радіо, кіно і телебачення цілодобово впливали на розум і почуття людей. Наявність же відданих поліції та армії «гарантувала» кожному незгодному бути у будь-яку хвилину заарештованим, ув'язненим чи навіть знищеним.

Тоталітарні режими сформували особливий тип людей, своєрідних «гомо тоталітарикус» з цілком певними рисами: вірою в ідеальне суспільство, патологічною агресивною прихильністю до авторитету, розривом з минулим, його культурними надбаннями, зневагою до інтелекту, некритичним ставленням до дійсності, покірністю, схилянням перед силою і владою, шаблонним мисленням, ототожненням себе із системою, партією, вождем, фанатизмом.

Такій людині з її украй низькими потребами й безпорадністю, позбавленій власних бажань, сумнівів і думок, звідусіль оточеній «ворогами», залишалося лише одне - долати труднощі й поборювати «ворогів».

Про все інше дбав вождь. Якщо ж реальних ворогів не виявлялося, то їх негайно видумували: «троцькісти» й «шпигуни» в СРСР, євреї - у Німеччині, заможні західні держави - в Італії.

Як відомо, у демократичному суспільстві обмеження прав людини застосовується лише до злочинців і душевнохворих. При тоталітаризмі зникає сама різниця між злочином і невинуватістю. Тоталітаризм карає людину незалежно від того, чи винувата вона насправді. Тотальна несвобода на тлі суцільних житейських обмежень могла бути замінена лише одним - в'язницею або стратою. Уникнення їх повинно було створювати в людей ілюзію «щастя». Людина, над якою було занесено меч тоталітарного «правосуддя», відчувала, що її хтось за щось (хоч вона й не відала, за що саме) карає. При цьому звинувачення, як правило, не пред'являлося. Відтак із свідомості й з реального життя зникало відчуття різниці між Добром і Злом. Запровадивши всезагальну карність і переслідування, тоталітаризм «скасував» ті моральні цінності, які, власне, роблять людину Людиною.

Порядність, чесність, людинолюбство втрачали будь-який сенс порівняно зі служінням ідеї. У більшовиків такою ідеєю була «світова комуна», у фашистів - «Великий Рим», у нацистів - «Тисячорічний Райх». Єднало ці ідеї те, що вони були нездійсненними, утопічними.

7. Репресії та переслідування, що здійснювалися спеціальними каральними органами, виправні табори слугували запорукою стабільності тоталітарних режимів.

Російська революція 1917 р. Більшовицький переворот. Встановлення радянської влади. Громадянська війна і національно-визвольні рухи народів колишньої Російської Імперії. Доба "воєнного комунізму".

1. Причини революції. Війна й породжені нею негаразди на 1917 р. підвели Російську імперію до рокової межі: до війська було мобілізовано 15,5 млн чоловіків (13 млн - селяни); нестача продуктів харчування (у Петрограді в лютому 1917 р. запасів хліба залишалось на 10-12 днів), підвищення податків, збільшення тривалості робочого дня на виробництві загрожували фізичному виживанню населення.

На початок 1917 р. проти монархії виступали майже всі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція Миколі II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. (Кривава неділя) відбулися масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини.

У роки війни особливо виразно проявилася традиційна нездатність, на відміну, наприклад, від Британії, російського абсолютизму азійського ґатунку «випускати пар» соціального невдоволення вчасними поступками, його невміння маневрувати і знаходити порозуміння з політичною опозицією.

Засилля хабарництва серед чиновництва усіх рівнів, відсутність реальної влади у Державної думи (парламенту) імперії, слабкість Миколи II як політичного лідера країни та вплив на його родину авантюристів і містифікаторів на кшталт малограмотного колишнього монаха Григорія Распутіна робили монархію нежиттєздатною.

У неросійських частинах імперії тим часом наростав національний рух за державну самостійність.

Відчуття наближення розв'язки активізувало російську політичну еміграцію, яка почала лаштуватися до повернення в Росію, щоб не опинитися осторонь важливих подій.

Маятник революційного вибуху було розгойдано, і питання зводилося лише до того, коли, де і в якій формі він розпочнеться.

2. Падіння монархії. На початку 1917 р. хмари над династією Романових, яка правила Росією з XVI ст. згустилися. 9 січня у Петрограді страйкувала чверть мільйона робітників, які таким чином відзначили 12-у річницю Кривавої неділі. Упродовж січня - лютого по всій імперії страйкували близько 700 тис. робітників; особливо загрозливим був страйк, що розпочався 17 лютого на Путиловському заводі столиці.

23 лютого 1917 р. - у міжнародний день працівниць, коли розпочалася російська революція, Микола II відбув у свою військову Ставку. В умовах революції, що розпочалася, він утім до столиці не поспішав, натомість надіслав до Петрограда на її придушення війська під орудою генерала Іванова. Цар не міг знати, що Іванов зі своїм ешелоном ледь добереться до Царського Села, де його війська побратаються з повсталими, а сам він тільки випадково уникне арешту...

27 лютого цар направив Думі підготовлений ще у листопаді 1916 р. указ про оголошення безстрокової перерви в роботі сесії Державної думи - фактичний її розпуск. Дума прийняла рішення указу імператора підкоритися, Державну думу як установу розпустити, але членам Думи не розходитись, а зібратись як «приватним громадянам» на неофіційну нараду. Після дебатів було обрано Тимчасовий комітет Державної думи з десяти депутатів на чолі з М. Родзянком.

Цар по дорозі зі Ставки дістався лише до залізничної станції з промовистою назвою Дно, а потім повернув до Пскова у штаб Північного фронту. Там його застало повідомлення про перемогу революції, а також телеграми від усіх командувачів фронтів із закликом поступитися. Опір втрачав сенс, і Микола II вирішив зректися трону.

1 березня Виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів Петрограда - органу, який мав реальну військову силу в столиці, постановив надати Тимчасовому комітету на його розсуд скласти список членів Тимчасового уряду. Рада керувалася тим, що оскільки революція є загальнодемократичною, то і в уряд мають увійти представники від усього демократичного табору, а не однієї з партій. Склалася виняткова ситуація двовладдя. Рада, яка вже мала реальну владу і за спиною якої стояли труднощі, передала владу Тимчасовому уряду.

2 березня було оголошено склад Тимчасового уряду Росії, головою якого Микола II затвердив князя Г. Львова.

У день оголошення складу Тимчасового уряду Микола II від себе і за свого сина, тяжко хворого малолітнього Олексія, зрікся влади на користь свого брата Михайла. Проте Михайло Романов не виявив бажання бути капітаном затонулого корабля і у свою чергу відмовився від корони.

Після відречення Микола Романов звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому як приватній особі виїхати до Порт-Романова (Мурманськ) для подальшої еміграції до Англії. Проти цього рішуче заперечила Петроградська рада і колишнього царя було заарештовано й доставлено у Царське Село під Петроградом.

3. Росія за Тимчасового уряду. За неповних вісім місяців існування Тимчасовий уряд пережив чимало драматичних моментів, здійснив ряд серйозних перетворень, припустився прикрих помилок і прорахунків. Він не був послідовним у своїй діяльності, як не була позбавлена зигзагів і сама епоха, у якій він діяв.

Серед перших демократичних перетворень Тимчасового уряду був ряд важливих заходів, реалізація яких мала вперше в історії Росії зробити її демократичною країною.

При цьому найважливіші питання повинні були отримати схвалення Установчих зборів Російської республіки, що мали бути скликані восени.

Практично всі політичні партії Росії, за винятком крайніх правих (монархісти) та крайніх лівих (анархісти, ліві есери та більшовики) співпрацювали з Тимчасовим урядом як законним і єдиним органом державної влади.

3 квітня 1917 р. зі Швейцарії через територію Німеччини, давши підписку не вести антивоєнну діяльність, у Росію в опломбованому німецькому вагоні прибув Володимир Ленін. Діставшись Петрограда, він виголосив так звані «Квітневі тези» - програму підготовки до соціалістичної революції. Проте тоді він не був підтриманий іншими лідерами більшовиків, і партія висунула гасло «Вся влада Радам!», сподіваючись здобути в радах більшість і використати це проти Тимчасового уряду.

У квітні Тимчасовий уряд пережив кризу. Міністр закордонних справ Павло Мілюков опублікував ноту до союзників, у якій говорилось про «війну до переможного кінця», чим спричинив вибух невдоволення у країні. У результаті ініціатор ноти змушений був залишити уряд.

У Росії було створено коаліційний уряд на чолі зі Львовим, до якого Петроградська рада дозволила увійти 5 соціалістам з числа есерів, меншовиків і народних соціалістів. Майбутній прем'єр-міністр Олександр Керенський став військовим міністром.

18 червня 1917 р. на Південно-Західному фронті Першої світової війни російська армія розпочала невдалий наступ, всіявши поле битви 60 тис. трупів. В умовах загального обурення невдачею 3-5 липня у Петрограді сталися сутички між урядовими військами і озброєною 500-тисячною маніфестацією під гаслом «Вся влада Радам!». З Кронштадта більшовики привели 10 тис. моряків. У результаті зіткнень 50 чоловік було вбито та 650 поранено.

Тимчасовий уряд поклав відповідальність за кровопролиття на більшовиків і видав наказ про арешт В. Леніна та інших лідерів партії. В. Леніну було пред'явлене звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини й організації заколоту. Проте на суд той не з'явився й переховувався у Фінляндії.

Після липневих подій Г. Львов подав у відставку, а «уряд порятунку вітчизни» очолив О. Керенський, якому Виконавчий комітет рад надав право самостійно добирати міністрів. Становище у країні було неспокійним і хистким. Монархічні та інші праві сили не приховували свого незадоволення демократизацією Росії, вважаючи, що лише «сильна рука» може запобігти сповзанню країни до «анархії». У серпні 1917 р. їхній фаворит, герой війни Верховний головнокомандувач генерал Лавр Корнілов здійснив спробу військового перевороту. Він направив О. Керенському ультиматум про відставку Тимчасового уряду і передачу влади йому, Л. Корнілову.

Для походу на Петроград було споряджено спеціальний загін під командуванням генерала О. Кримова. Проте через тиждень ця акція провалилася через узгоджені дії демократичних сил країни, а також відмову корніловців воювати проти уряду. У розпачі генерал О. Кримов наклав на себе руки, а генерал Л. Корнілов після короткотермінового арешту опинився на Дону.

На хвилі популярності О. Керенського як «переможця заколотників», з одного боку, і розколу серед урядової коаліції (лідери партії конституційних демократів таємно підтримували заколот), з іншого, на початку вересня за погодженням з радами було утворено уряд у скороченому складі - Директорію (Раду п'яти) на чолі з О. Керенським.

Тим часом у радах провідну роль стали відігравати більшовики; Петроградську раду очолив Лев Троцький. В. Ленін, переховуючись від суду, постійно закликав партію готуватися до захоплення влади, але не мав підтримки серед більшості членів більшовицького центрального комітету. На Демократичній нараді, що відбулася у середині вересня, більшовицькі делегати підтримали ідею загальнодемократичного соціалістичного уряду.

Наприкінці вересня в Росії було сформовано третій і, як виявилося, останній коаліційний уряд О. Керенського.

4. Початок розпаду Російської імперії. Тимчасовий російський уряд успадкував від монархії гасло «єдиної і неподільної Росії». Починаючи з лютого 1917 р. у неросійських частинах колишньої імперії став швидко наростати національно-визвольний рух, який очолила національна демократична інтелігенція.

В Україні Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р., проголосила курс на автономію краю. Перший Універсал Центральної Ради (червень 1917 р.) та переговори у липні в Києві делегації Тимчасового уряду, яку очолював О. Керенський, призвели до урядової кризи в Росії - праві партії вийшли з уряду на знак протесту проти «поступок» Україні. Починаючи з серпня Центральна Рада перейшла в опозицію до Тимчасового уряду й зосередила зусилля на розбудові Української держави.

Білорусь на перших порах наслідувала «український варіант». У березні 1917 р. Білоруський національний з'їзд висловився за федералізацію Росії й утворив Білоруський національний комітет. У серпні того ж року постала Білоруська Рада, проте їй не вдалося стати такою могутньою силою, якою була Рада українська.

Фінляндія крім березневого акта Тимчасового уряду про відновлення «дарованої» свого часу Олександром І Конституції Великого Князівства Фінляндського більш нічого не отримала. Задоволення вимог фінського сейму надати країні автономію відкладалося до скликання Установчих зборів. Коли ж у липні у Фінляндії було прийнято закон про верховні права сейму в усіх справах за винятком військових і зовнішніх, Тимчасовий уряд розпустив його.

У Латвії, Естонії, Литві, Грузії, Вірменії, Азербайджані було утворено національні ради, у Бессарабії - Сфатул Церій, у Криму і в Башкирії - курултаї.

У Середній Азії національному руху був притаманний східний колорит. Наприклад, у Туркестані, як і повсюди в Російській імперії, швидко встановилася влада Тимчасового уряду. Проте вже у вересні 1917 р. Ташкентська рада здійснила переворот і перебрала владу до себе. Прикметно, що революційний рух не торкнувся етнічних узбеків, а зосередився в російських поселеннях. Коли ж у Коканді розпочалося мусульманське повстання, Ташкент придушив його.

Проте непоступлива національна політика Тимчасового уряду вже не могла спинити процесу розпаду Російської імперії.

1.Прихід до влади більшовиків. Восени 1917 р. криза в Росії поглибилася: закривалися підприємства, вулиці заповнювали безробітні, порівняно з довоєнним періодом реальна зарплата скоротилася вдвічі, зовнішній борг країни становив 16 млрд золотих рублів. На селі селянський рух охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.

1 вересня Тимчасовий уряд оголосив Росію республікою й призначив вибори до Установчих зборів, проте більшість людей вимагала роботи, зарплати і виходу країни з війни.

У кризових умовах значно активізувалися більшовики, їхнім ідеалом і кінцевою метою була світова комуністична революція. За теорією комунізму К. Маркса, така революція могла відбутися й перемогти лише одночасно в усіх чи принаймні більшості країн світу. У роки Першої світової війни В. Ленін скоригував ідеї К. Маркса: така революція може спочатку перемогти в одній країні, а потім уже поширитись на весь інший світ. Він бачив такою країною саме Росію. Переховуючись від Тимчасового уряду, В. Ленін надсилав своїй партії листи із закликом готуватися до повстання, щоб перетворити демократичну революцію в соціалістичну.

Більшість російських соціалістів, зокрема й більшовиків, вважали, що Росія через свою відсталість не дозріла до соціалізму. Тому більшість членів Центрального комітету більшовицької партії не погоджувалися з В. Леніним щодо збройного повстання. Так, Л. Троцький пропонував дочекатися II Всеросійського з'їзду Рад, відкриття якого мало відбутися 20 жовтня, де й вирішилося питання про владу. В. Ленін не вірив у те, що з'їзд підтримає більшовиків, і добивався повстання до початку його роботи, щоб поставити з'їзд перед фактом падіння Тимчасового уряду.

У середині вересня відбулося засідання ЦК РСДРП(б), на яке В. Ленін надіслав листи «Більшовики повинні взяти владу», «Марксизм і повстання». У них він вимагав розпочати підготовку до повстання. Більшість членів ЦК відхилила його вимоги і тоді В. Ленін, погрожуючи вийти з ЦК, звернувся безпосередньо до більшовиків Москви та Петрограда із закликом брати владу. На початку жовтня відбулося друге засідання, на якому після гострих дискусій більшістю голосів було прийнято рішення про підготовку до повстання й створено спеціальний орган - Політичне бюро з семи чоловік (Л. Троцький (Бронштейн), В. Ленін, Йосиф Сталін (Джугашвілі), Леонід Каменєв (Розенфельд), Г. Зінов'єв (Радомисльський) та ін.). Проте невизначеність ще залишалася.

Наполегливість В. Леніна поступово схилила шальки терезів у бік збройного захоплення влади, але два впливові більшовики: Л. Каменєв і Г. Зінов'єв виступили проти, мотивуючи свою незгоду тим, що партія ще не має більшості в масах і передчасний виступ призведе до її розгрому. Вони пропонували зачекати до Установчих зборів і там вирішити питання про владу. Крім того, ці двоє зважились на те, щоб у меншовицькій газеті «Новая жизнь» надрукувати заяву про незгоду з ЦК з питання про переворот. Відтак Тимчасовий уряд довідався про таємний план В. Леніна, а двох «розкольників» виключили із ЦК.

У середині жовтня більшовицький ЦК створив Військово-революційний комітет (ВРК). Скоро ВРК установив контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. Комісари ВРК мали право скасувати рішення командирів військових частин, де активно працювали більшовицькі агітатори; озброювалася Червона гвардія.

Після того як Всеросійський центральний виконавчий комітет переніс відкриття II з'їзду Рад на 25 жовтня, більшовики почали готуватися до виступу.

Намагаючись випередити більшовиків, Тимчасовий уряд вранці 24 жовтня наказав підрозділу юнкерів захопити редакцію більшовицької газети «Рабочий путь». Останнє полегшило більшовикам завдання, бо тепер у них з'явився привід для дій. Вони вирішили стежити за діями Тимчасового уряду поштовим зв'язком. Також було надіслано представників до Москви й розпочато переговори з лівими есерами про спільні дії. У разі непередбачених обставин створювався запасний штаб повстання в Петропавловській фортеці.

Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК без жодного пострілу зайняли в столиці мости, електростанцію, Державний банк, Центральну телефонну станцію, вокзали. Крейсер «Аврора» наблизився до Зимового палацу, де засідав Тимчасовий уряд, який крім Зимового палацу контролював ще Головний штаб та Марийський палац.

Тоді ж відбувалося засідання більшовицького ЦК за участю В. Леніна. Було ухвалено склад майбутнього більшовицького уряду, який за пропозицією Л. Троцького назвали «Радою народних комісарів» (РНК). Ще до повалення Тимчасового уряду В. Ленін написав відозву «До громадян Росії», де повідомлялося, що Тимчасового уряду більше не існує.

Уранці 25 жовтня О. Керенський на автомобілі під прикриттям аташе США відбув на Північний фронт до Пскова за військами. Потім, після падіння уряду, він перейшов кордон і залишив Росію з паспортом сербського полоненого.

Майже у ті ж хвилини, коли О. Керенський залишав столицю, розпочав роботу II з'їзд Рад, більшість делегатів якого становили більшовики і ліві есери. В. Ленін на вранішньому засіданні не був присутнім. Меншовик Ф. Дан запропонував утворити єдиний коаліційний уряд усіх лівих сил, а ряд делегатів у знак протесту проти захоплення більшовиками влади демонстративно залишили з'їзд.

Тим часом ВРК наказав штурмувати Зимовий палац, який, за винятком Першого Петроградського жіночого батальйону (136 жінок), двох рот юнкерів школи прапорщиків інженерних військ, 2000 юнкерів у самому палаці, панцерника «Ахтирець» у воротах та 6 гармат, захищати було нікому.

Штурм Зимового палацу розпочався після холостого пострілу з «Аврори» в ніч з 25 на 26 жовтня і тривав трохи більше чотирьох годин. Близько другої години ночі 26 жовтня Тимчасовий уряд було заарештовано.

Під час штурму Зимового палацу II з'їзд Рад не переривав роботу. Меншовики та їхні прихильники звинуватили більшовиків у зраді революції й у розв'язанні громадянської війни, а меншовики-інтернаціоналісти залишили з'їзд. Л. Каменєв оголосив про повалення Тимчасового уряду, після чого було зачитано написану В. Леніним відозву «Робітникам, солдатам та селянам!» про перехід влади до II з'їзду Рад.

На вечірньому засіданні виступив В. Ленін, який запропонував делегатам прийняти декрети про мир та про землю. Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з Німеччиною, початок переговорів з воюючими державами; укладення миру без анексій і контрибуцій.

Декрет про землю, основні положення якого були запозичені у популярних серед селян есерів, проголошував націоналізацію та конфіскацію усіх поміщицьких земель і передання їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу, передання селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб, скасування селянського боргу на суму 3 млрд руб.

З'їзд також обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) з більшовиків та лівих есерів і РНК на чолі з В. Леніним (ліві есери спочатку відмовилися увійти до нього, але на початку грудня п'ять лівих есерів все ж таки стали народними комісарами).

Після шестиденних запеклих сутичок, в яких загинула 1 тис. чоловік, на початку листопада більшовики перемогли в Москві. На початок 1918 р. радянська влада поширювалася лише на Москву, Петроград та близько 400 км навколо цих міст.

Уже в листопаді 1917 р. більшовики ледь не втратили владу. Всеросійський виконавчий комітет профспілки залізничників (ВВКЗ) пригрозив паралізувати залізничний рух, якщо не буде виконано три його умови: утворити «однорідний» соціалістичний уряд без В. Леніна і Л. Троцького, ліквідувати ВЦВК і РНК й утворити «Народну раду» без В. Леніна і Л. Троцького. ЦК більшовиків знову розколовся: одні, зокрема В. Ленін та Л. Троцький, були проти поступок залізничникам, а Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та інші зголошувалися прийняти вимоги і віддати в новому уряді половину місць меншовикам і есерам. Шляхом численних змін у РНК, до якого увійшли п'ять лівих есерів, більшовикам вдалося досягти порозуміння з ВВКЗ.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 69; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!