Тема 10. Закони, закономірності і принципи навчання 4 страница

Структурними підрозділами вищого навчального закладу можуть бути наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та науково-виробничі інститути, навчально-наукові центри, наукові лабораторії, підготовчі відділення, спортивно-оздоровчі комплекси і т. ін.

Керівництво вищим навчальним закладом здійснюється відповідно до Закону України "Про вищу освіту". Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник — ректор (президент), директор, начальник та ін. Функції, обов´язки і права ректора визначені Законом України "Про вищу освіту". Помічниками ректора є проректори з певних напрямів діяльності (навчальної, наукової, виховної, соціально-економічної тощо).

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами: денною (очною), вечірньою, заочною, дистанційною, екстернатною. Навчальний процес відбувається в таких формах: аудиторні навчальні заняття; самостійна робота; практична підготовка; контрольні заходи. Основними видами навчальних занять є: лекція, лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття; консультація.

Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах є:

• педагогічні й науково-педагогічні працівники;

• особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;

• працівники вищих навчальних закладів (категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальних лабораторій, методисти та ін.). їхні права і облов´язки визначені в Законі України "Про вищу освіту".

До основних посад науково-педагогічних працівників вищих

навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації

належать: асистент, викладач, старший викладач, директор бібліотеки, науковий працівник бібліотеки, доцент, професор, завідувач кафедри, декан, проректор, ректор.

Система освіти України, зокрема вища школа, є невід´ємною складовою і важливим чинником соціально-економічного й культурного розвою української держави. Вона зорієнтована на задоволення інтересів і потреб людини й покликана плекати найцінніший скарб нації — інтелект, культуру, моральність і духовність.

Література

АлексюкАМ. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. — К.: Либідь, 1998.

Закон України "Про вищу освіту" // Голос України. — 2002.— 5 березня.

Закон України "Про освіту" // Голос України. — 1996. — 25 квітня.

Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: Історія, досвід, уроки. — К.: Либідь, 1992.

Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002. — 23 квітня.

Філософія освіти в сучасній Україні: Мат. Всеукр. наук.-практ. конф. "Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні". — К., 1997.

Тема 4. Філософія освіти XXI століття

Філософія як світоглядне знання

Світ, у якому живуть люди, — надзвичайно містке, суперечливе, багатогранне утворення як у природному, так і культурно-соціальному вимірі. Воно позбавлене статичності й вирізняється неперервною, досить складною діалектикою, динамізмом. Перед людською спільнотою, як і перед окремим індивідуумом, постає низка непростих питань. Як вижити в цьому складному природному й соціальному середовищі? Яким чином людина має готуватися до життєдіяльності в нових умовах? Як можна (і треба) впорядкувати зв´язки між людиною і природою, між людиною і на­дбаннями сучасної науки, між людьми різних національностей, рас, віросповідань, політичних переконань? І чи можна взагалі якось упорядкувати світ, забезпечити гармонію людського буття?

Ці та інші запитання вимагають гігантської праці людського розуму й душі з опорою передусім на наукові засади. В основі діяльності кожної людини лежать світоглядні знання. їх дає базова наука суспільного розвитку — філософія.

Філософія — це наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення, про сенс людського життя.

Філософія в буквальному перекладі з грецької (phileo — люблю і sophia — мудрість) означає любов до мудрості. Іншими словами, філософія — це "форма культури, яка передбачає рефлективне осмислення людини і її місця у світі", яка прагне теоретично розв´язувати питання світогляду з погляду відносин людини і світу, мислення і буття, духовного і матеріального. У такий спосіб філософія виробляє загальний цілісний погляд на світ, досліджує практичне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Філософія як базова, методологічна наука, що теоретично виражає світогляд, покликана в кінцевому підсумку дати науково обґрунтовані відповіді на питання про мету і сенс життя, про щастя і шляхи його досягнення, створити теоретичну основу для вироблення системи життєвих цінностей та ідеалів. Отже, в центрі філософських завдань лежить проблема формування світогляду. Це вихідна точка доцільної та ефективної діяльності людини. Що таке світогляд? У найбільш широкому розумінні — це найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення до цього світу й до самого себе, своїх намірів стосовно світу. Це, по суті, знання людини про світ, оцінка його й самої себе. Світогляд — досить складне інтегративне явище, що включає знання, цінності, розум, чуття, інтелектуальну діяльність. Звідси можна говорити про світогляд як більш-менш систематизований комплекс уявлень, установок, оцінок, що забезпечують цілісне бачення й усвідомлення світу, місця й ролі в ньому людини. Таким чином світогляд поєднує пізнавальну, аксіологічну й спонукально-діяльнісну функції людської життєдіяльності.

Розумна й ефективна діяльність людини залежить передовсім від рівня сформованості її свідомості, від знання основних закономірностей розвитку природи й суспільства. Аналізуючи результати тієї чи тієї діяльності людських спільнот, можна зробити висновок, що глобальні (і навіть незначні) помилки є результатом дій усупереч вимогам об´єктивних законів і принципів чи то в природі, чи в суспільстві. І, навпаки, успіхи, ефективність діяльності досягаються тоді, коли вони ґрунтуються на істинній свідомості, на знанні законів. Звернемося до прикладів. Педагогічна теорія, яку свого часу виклав видатний чеський педагог Я.А. Коменський, залишається історично цінною більше 300 років, тому що ґрунтується на глибоких знаннях про природу людини, на усвідомленні необхідності виховання її в гармонії з довкіллям (природним і соціальним). Педагогічний доробок К.Д. Ушинського є актуальним і тепер, оскільки кожну педагогічну дію вчений моделює на знаннях закономірностей анатомо­фізіологічного і психічного розвитку людини. Це яскраво простежується в його праці "Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології".

Нині не вщухають дискусії навколо педагогічної системи відомого педагога А.С. Макаренка. Центральне питання: чому педагогічна діяльність Макаренка була досить ефективною з позиції творення людини? Чому його система увійшла до скарбниці світової педагогічної культури? Адже у 20-х роках минулого століття, коли було створено велику кількість виправних виховних закладів для дітей, скалічених соціальними катаклізмами, в колонії імені М. Горького, а потім у Комуні імені Дзержинського під керівництвом А.С. Макаренка вдалося педагогічно занедбаних дітей сформувати повноцінних громадян. Думається, успіх криється в тому, що талановитий педагог проникливо збагнув дві важливі закономірності соціального становлення людини — визначальної ролі продуктивної праці та організуючої ролі колективу.

У другій половині XX ст. в системі освіти СРСР набули великого поширення школи-інтернати різного типу. Для вихованців намагалися створювати тепличні умови життя, але труднощів з погляду виховання залишалося (і нині залишається) надзвичайно багато. Чому? Очевидно, це наслідок порушення закономірностей — вихованці вилучаються із природного соціального середовища, із системи продуктивної праці. Та, власне кажучи, цілий "пласт" підростаючого покоління до 16—18 років не включається у сферу праці. Як бачимо, це — глобальна проблема, яка виникла через нерозуміння філософських засад, закономірностей розвитку людини. Ясна річ, треба уникати проявів експлуатації дитячої праці, але не можна вилучати дитину із системи праці взагалі.

Розглянемо ще одну важливу проблему, яка виникла в результаті порушення закономірностей природно-соціального розвитку людини. Важливим чинником історичного поступу є навчання, освіта, знання, але їх характер, зміст, спрямованість і результати цілком визначаються вихованням. Головний недолік в едукації людини тривалий період (впродовж 3—4 останніх століть) полягає у стрімкому випередженні освітою, знаннями, наукою виховання, насамперед виховання морально-духовних якостей особистості.

Порятунок світу філософи, педагоги вбачають в усуненні цієї вади, у зміні пріоритетів: на шляху дальшого історичного розвитку виховання, педагогіка мають стати домінантними чинниками, а освіта, знання, наука, політика й усі галузі людської діяльності враховувати їх дію. Пріоритет виховання або загибель — саме так можна сформулювати безальтернативний вибір людства, яке стоїть над прірвою. Пригадаймо відому біблійну притчу. Бог створив Адама і Єву; під страхом смерті заборонив їм їсти плоди з дерева пізнання з огляду на те, що за рівнем розвитку свідомості вони не могли відповідально скористатися цими знаннями.

Практика випередження освіти, знань, науки і відставання виховання була започаткована ще в часи Я. А. Коменського. Тоді ж розпочалася освітньо-дидактична революція, що триває донині. Вона викликала суперечність між високим рівнем освіченості й неадекватним рівнем вихованості. Грандіозні злети в науці дали в руки недостатньо вихованої людини небезпечну зброю, яка може призвести до планетарної катастрофи, до самознищення людської спільноти і всього живого на Землі.

У більшості країн світу і дотепер акцент незмінно робиться на освіті, зокрема на інноваційних технологіях, формах, методах, засобах навчання. У нормативних документах, прийнятих в Україні останніми роками, увага педагогів, організаторів освітньої справи концентрується передусім на освітніх проблемах (закони України "Про освіту", "Про загальноосвітню школу", "Про вищу освіту", Державна національна програма "Освіта" (Украї­на XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти та ін.).

На сучасному переломному етапі розвитку цивілізації проблема виховання людини висувається на перший план серед багатьох інших соціальних проблем. Виховання та освіта стають стратегічними чинниками виживання людства, його подальшого стійкого й безпечного розвитку. Нині потрібні така орієнтація вектора суспільної свідомості, формування такого світогляду і світорозуміння, культивування такого світоладу, за якими головною цінністю було б досягнення гармонійного співіснування природи та суспільства.

На XXI Всесвітньому конгресі "Філософія обличчям до світових проблем", який відбувся у 2003 р. в Стамбулі, відчутно лунали ідеї обмеження прав розуму. Антропогенна, техногенна діяльність руйнує біосферу. Необмежена технологічна діяльність людини створює небезпеку знищення самої людини. А тому одним із принципово важливих і конструктивних завдань сучасного виховання є формування нового, глобального типу свідомості — ноосферного.

Філософська наука якраз і досліджує подібні суперечності, які виникли у суспільстві (не лише в Україні, айв усьому світі), вказує на необхідність пошуків шляхів їх усунення. Академік В.І. Вернадський, розробляючи концепцію ноосфери, наголошував, що члени суспільства мають поступово готувати себе до життєдіяльності в умовах ноосфери. Він окреслив найістотніші характеристики процесів, що відбуваються в ноосферній цивілізації. Це, по-перше, формування особливої ноосферної свідомості, яка має ґрунтуватися на тому, що на планеті Земля існують єдність і незаперечна цінність усього живого, що необхідно постійно підтримувати гуманістичний морально-психологічний клімат у суспільстві, який би стримував людей від різноманітних соціально-економічних конфліктів. По-друге, твердження про єдність людей на Землі, їх рівність незалежно від расової, національної, релігійної, соціальної належності. По-третє, усі жителі Землі мають встановлювати тісні взаємозв´язки у різних сферах діяльності: економічній, політичній, інформаційній, забезпечувати рівноправний обмін матеріальними й духовними цінностями. По-четверте, дбати про здорове довкілля, створення оптимальних умов для матеріального й духовного добробуту. По-п´яте, необхідно впроваджувати демократичні засади в соціальному розвитку спільнот, які проживають на планеті.

Такий філософський, глибинний підхід до розуміння означених глобальних завдань життєдільності в умовах ноосфери, виховання підростаючого покоління як учасника ноосферних процесів майбутнього має становити провідне завдання освітньо-виховної діяльності педагогів усіх рівнів без винятку, а також усіх соціальних інституцій, щоб не постати перед явищем природного апокаліпсису.

Не можна не погодитися з думкою авторитетного дослідника у цій сфері І.М. Карпенка: "Реалізація ідеалу ноосфери потребує нового підходу до сутності сучасного виховання, загальна мета якого — формування в людини потреби та здатності до постійного катарсису в усіх проявах життєдіяльності. Катарсис є синтетичним, багатостороннім явищем, що включає фізіологічні, психічні, моральні, інтелектуальні чинники, а тому здійснює цілісний вплив на світ людини... Занепад духовної культури суспільства або особи — це результат розбалансування катарсисного механізму".

Наближення до життя за законами ноосфери — процес тривалий і досить складний, потребує значних зусиль і наполегливої праці багатьох поколінь. Однак альтернативи тут немає і не може бути. Маємо зрозуміти, що людина — невід´ємна частина ноосфери і її діяльність мусить бути узгодженою із законами й глобальними процесами, що відбуваються в ноосфері.

Сучасні "привласнювальні", споживацькі цивілізаційні тенденції в основному вичерпали свої можливості. Адже вони базувалися і базуються на розробці нових технологій, які поглинають велику кількість природних ресурсів, залишаючи після себе величезні масиви шкідливих відходів і створюючи нестерпні, протиприродні умови для подальшого проживання людини на землі.

Спроби окремих країн побудувати комунізм закінчилися крахом. Штучно створена в кабінетах на утопічних принципах з нехтуванням законів природного й соціального розвитку концепція комуністичного суспільства виявилася привабливою в теорії, але нежиттєздатною на практиці. По-перше, це суспільство (навіть на етапі соціалізму) будувалося на засадах бездумного "привласнення" природних цінностей і недосконалих, часто руйнівних (особливо у військово-промисловій сфері) технологій. По-друге, у розв´язанні головного питання "людина і праця" виходили з помил­кового постулату, що джерелом додаткової вартості є праця людини. По-третє, методи і засоби, якими "керманичі" зводили прекрасне майбутнє, вели до руйнації найдорожчого скарбу будь-якого суспільства — Людини. А ще давні філософи говорили: "Усі режими реакційні, коли руйнується людина". Це ж стосується і так званого капіталістичного суспільства. Повернення назад, повторення експериментів над великими масами людей з метою створення утопічного "раю" історично не має шансів на успіх Філософи, соціологи, економісти невтомно працюють над пошуками альтернативних систем розвитку суспільства. Найбільш життєвою і перспективною видається думка, що ґрунтується на усвідомленні людством фатальності "привласнювальної" цивілізації, на вірі у колективний розум, здатний віднайти шляхи створення суспільства за законами біосфери й ноосфери. Життєдіяльність людей у системі ноосфери вимагає високого рівня інтелектуального розвитку членів суспільства, морально-духовної досконалості й відповідальності за довкілля, природні чинники, які забезпечують оптимальні умови еволюції. Цей процес досить складний. Він вимагає посилення виховного впливу освітніх інституцій.

Виховання — це організований, цілеспрямований процес формування особистості. У широкому розумінні виховання охоплює всю сукупність впливів на фізичну, психічну й соціальну сфери людини, спрямованих на підготовку її до активного діяння в суспільному житті. Мету виховання найчастіше вбачають у забезпеченні всебічного гармонійного розвитку особистості. Всебічний розвиток передбачає формування в особистості якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання. Гармонійний розвиток означає, що п´ять складників, які становлять систему, мають перебувати у комплексі, бути взаємодоповнюваними.

Коли ми говоримо про освітню діяльність, то маємо на увазі в основному розв´язання завдань розумового виховання. Виходячи ж з філософських поглядів, з потреб підготовки членів суспільства до гармонійного життя в умовах ноосфери, необхідно розробляти комплексні державні програми не лише освіти, а й виховання в цілісному й широкому розумінні цього соціального явища.

Трактуючи філософію як науку про світоглядні знання, треба пам´ятати, що, з одного боку, педагогіка як наука про виховання, вийшла з лона філософії, а з іншого — філософські знання лежать в основі розуміння й розв´язання проблем освіти, навчання й виховання.

Сутність поділу сфер дослідження і впливу між філософією та педагогікою полягає в тому, що головним завданням філософії є розробка нових ідей, концепцій, систем, що стають загальнотеоретичною основою розвитку світогляду, причому такого, котрий сприяв би прогресу, поліпшенню життя людей. Завдання педагогіки — впровадження певного світогляду в життя людства, визначення закономірностей, принципів навчання й виховання, розробка доцільних напрямів, форм, методів, засобів освітньо-виховної роботи. Зважаючи на динамічну взаємопов´язаність філософії й педагогіки, французький педагог А. Фуйє слушно зауважив: "На будівлі педагогіки треба написати: сюди заборонений вхід нефілософу". А.С. Макаренко теж помітив у педагогіці філософську природу: "Взагалі педагогіка є найбільш діалектична, рухлива, дуже складна й різноманітна наука".

Довгий час філософія і педагогіка функціонували як цілісна наука про суспільство й людину. Лише пізніше педагогіка виокремилась як галузь знання, а на певному етапі розвитку науки об´єктивно виникла потреба в організаційному оформленні філософії освіти й виховання як цілком самостійного наукового напряму. Це відбулося в 40—60-х роках XX ст. у США й Великій Британії. А в 1990 р. на міжнародній конференції в Лондоні була створена "Міжнародна мережа філософів освіти".

Таким чином, між філософією та педагогікою спостерігається тісний взаємозв´язок, оскільки вони мають спільне коріння. Це дає окремим вченим підстави і нині дотримуватися погляду, що це єдина наука. Та все ж більшість дослідників вважають, що між філософією і педагогікою має бути логічно-сполучна ланка — філософія освіти, яка на сучасному етапі досліджує низку актуальних питань: у чому сутність глобального виклику цивілізації в XXI ст.; якою мірою педагогіка має нести свою частку відповідальності у пошуках розв´язання гострих соціальних проблем: екології, бідності, відповідальності особистості за збереження світу і підготовки до життєдіяльності в умовах ноосфери, співвідношення знань і морально-духовних цінностей та ін.; яким шляхом мають розвиватись освіта і цілісна система виховання у майбутньому. її цікавлять проблеми місця і ролі родини у формуванні духовних цінностей особистості; взаємозв´язку загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей тощо.

Спроба відповісти на ці та багато інших питань, розв´язати нагальні проблеми суспільного розвитку становить сутність філософії освіти й виховання в широкому розумінні цих понять.

Якщо розглядати функції філософії освіти, то вони полягають передусім у виборі оптимальної для розв´язання педагогічних проблем філософської системи; конкретизації філософських ідей у вирішенні проблем педагогіки; дослідженні й розробці загальних закономірностей розуміння та дії педагогічних систем, їх впливу на суспільний розвиток.

Особливо зростає роль філософії освіти й виховання у зв´язку із загостренням полеміки між прибічниками сцієнтистського і людиноцентристського підходів. Який із цих підходів є дієвим, перспективним у прогностичному плані? Хто має рацію? Прогресисти — просвітники з формулою "знання — сила" чи гуманісти, які стоять на позиції "людина — міра усіх речей?" А може, Г. Ва-щенко і О. Вишневський, для яких пріоритетом є Абсолют добра — Бог, а потім — людина?

Характеристика основних філософських концепцій освіти

Упродовж усієї історії людства сенсом життя людини, з філософського погляду, є продовження роду людського. Усе, чим займалися і займаються люди (полювання, хліборобство, скотарство, спорудження житла, турбота про побут, здобуття освіти, розвиток науки та ін.), спрямовувалося на реалізацію цієї надмети, хоча зовні вона дещо й прихована. У центрі уваги життєдіяльності залишалась людина, її фізичний, психічний і соціальний розвиток.

Різні людські спільноти залежно від рівня розвитку, природних умов, національної належності, релігійних уподобань вибудовували відповідні концепції виховання підростаючих поколінь. Ці концепції виступали методологічними засадами освітньо-ви­ховної діяльності.

Найбільш поширеною у всіх країнах була й залишається концепція народності у вихованні, яка базується, по-перше, на тисячолітньому досвіді виховної роботи конкретної етнічної групи, певної національності, і, по-друге, вбирає в себе загальнолюдські цінності в царині виховної діяльності. Ідею народності у вихованні наполегливо обстоювали Г. С. Сковорода й К.Д. Ушинський. Принцип народності є стрижнем виховного ідеалу у філософії Г.С. Сковороди. У притчі "Благодарний Еродій" автор яскраво показав багатство народного виховання, насамперед наголосивши на необхідності батьків бути хранителями національних морально-духовних устоїв.

К.Д. Ушинський після ознайомлення із системами освіти й виховання в країнах Західної Європи опублікував 1857 р. ґрунтовну працю "Про народність у суспільному вихованні". Спираючись на аналіз обширного філософського, історичного й педагогічного матеріалу, учений висунув і обґрунтував центральну ідею своєї педагогічної теорії — ідею народності виховання. Автор розкрив корінну закономірність, якій підлягає розвиток системи виховання. Ця закономірність названа ним принципом народності й полягає в тому, що система освіти в кожній окремій країні будується насамперед відповідно до потреб і специфічних особливостей народу цієї країни. Саме ці потреби й особливості насамперед визначають форми і зміст розвитку освіти, процесу виховання. Тому механічне запозичення, штучне перенесення якихось виховних матриць, освітніх систем з одного національного ґрунту на інший в основі своїй приречене на невдачу. Підсумовуючи аналіз історичного, педагогічного досвіду виховання багатьох народів, К.Д. Ушинський писав: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка не більше як теорія німецького виховання. У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим. Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але якраз у тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили".

Концепція народності має залишатися основоположною для побудови в Україні системи національного виховання. Не варто копіювати і бездумно пересаджувати на наш специфічний національний ґрунт освітньо-виховні системи інших народів, хоча вони й можуть видаватися привабливими. Ті країни, які зуміли відстояти свою національну ідентичність у справі виховання (Японія, Велика Британія, Швеція, Фінляндія та ін.), вистояли проти експансії так званої масової культури, розсадником якої є головно США, мають успіхи не лише в освіті, а й у царині соціально-економічного розвитку взагалі. Треба залишатися самими собою, користуватися власними надбаннями, не займаючи при цьому ізоляціоністську позицію. Не забуваймо застережень нашого національного пророка, рівноапостольного Тараса Григоровича Шевченка, який у своєму безсмертному творі "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" радив:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають.

Так чи інакше, система виховання в кожній країні — це своєрідне соціальне замовлення суспільства. Вона цілеспрямовано проектується на очікувані результати. Американський педагог-дослідник Джон Бередей зробив спробу зіставити й порівняти мету суспільства й мету виховання в окремих країнах (табл. 3).

Таблиця 3. Мета суспільства і мета виховання в різних країнах (за Дж. Бередеєм)

Показник

США

Англія

СРСР

Японія

Мета су­спільства

Прогрес через індивідуалізм

Порядок і закон

Прогрес через колек­тивізм

Беззаперечне виконання обов´язку

Мета вихо­вання

Індивідуальний розвиток

Формування характеру

Ефективні знання

Розмисли, аналіз

Соціальне впровадження

Практично-прогресивне

Академічно-аналітичне

Формально-енциклопедичне

Традиційно естетичне

Індивідуальне впровадження як результат

Уседозволеність

Самодисципліна

Дисципліна для соціальної мети

Дисципліна заради її самої

Усе це потребує аналізу з погляду інтересів суспільства, його поступу та людиноцентристської позиції.

Упродовж XX ст. на базі вчень минулого склалися і продовжують функціонувати різні філософські напрями, концепції (лат. conceptio — сукупність, система — система поглядів на ті чи ті явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії), які є методологічною базою різних людинознавчих наук, у тому числі педагогіки. Це екзистенціалізм, неопрагматизм, неотомізм, неопозитивізм, біхевіо­ризм та ін. Розглянемо сутність окремих концепцій і теорій з погляду побудови на їх ідеях педагогічних систем.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — філософська основа індивідуалізації навчання. Як філософія існування, переживання людиною свого буття у світі пропонує крайній індивідуалізм, протиставлення особистості суспільству і колективу. Останній проголошується ворогом індивіда, оскільки прагне нібито перетворити його в "стадну тварину". Представники цієї філософії проповідують заглиблення у власне "Я", заперечують об´єктивні знання й істини. Зовнішній світ постає таким, яким його сприймає внутрішнє "Я" кожної особистості. Моральні норми екзистенціалісти розглядають як продукт "саморефлексії", як вираження абсолютної "свободи волі", поза будь-якими вимога ми суспільної діяльності. Ці ідеї породжують пасивність, елементи анархістського бунтарства. Центр виховного впливу — несвідоме (інтуїція, настрій, почуття, імпульсивність). Свідомість, інтелект, логіка, на думку екзистенціалістів, мають другорядне значення. Головне у життєдіяльності індивіда — не розум, а почуття, віра, надія. Кожен залишає за собою право йти в житті своїм неповторним шляхом, незважаючи на загальнолюдські норми моралі. У галузі освіти заперечуються конкретні програми й підручники, проголошується ідея індивідуалізації.

До основних представників цієї філософської течії належать М.О. Бердяев, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж. Сартр, А. Камю, Е. Брейзах, Дж. Кнеллер, Г. Гоулд, У. Баррей, М. Марсель, О.Ф. Больнов, Т. Морітатаін.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 75; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!