Стаття 37. Уявна оборона 2 страница

ня шкоди після закінчення посягання особа здійснила у стані сильного ду­шевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням.

19. Співмірність захисту характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити виходя­чи з частин 1 і 3 ст. 36 КК. Так, відповідно до ч. 1 заподіяна посягаючому шкода повинна бути необхідною і достатньою у даній обстановці для негай­ного відвернення або припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна посягаючому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці захисту. Отже, заподіяння посягаючому смерті або завдання йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співмірним, якщо ця тяж­ка шкода була необхідною і достатньою для негайного відвернення або при­пинення посягання і водночас відповідала небезпечності посягання та обста­новці захисту.

Щодо іншої шкоди (тілесних ушкоджень середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень, пошкодження чи знищення майна тощо), то її за­подіяння в стані необхідної оборони завжди визнається правомірним.

20. Спричинення смерті або тяжких тілесних ушкоджень тому, хто пося­гає, визнається шкодою, необхідною і достатньою для негайного відвернен­ня або припинення його посягання, якщо заподіяння менш тяжкої шкоди могло призвести в даній обстановці до неефективного захисту, тобто до то­го, що посягання розпочалося 6 або продовжувалося.

Зазначена шкода повинна також відповідати небезпечності посягання та обстановці захисту. Така відповідність має відносний характер. Закон не ви­магає рівності або пропорційності між, з одного боку, заподіяною посягаю­чому тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями), а з іншого — небезпечністю посягання та обстановкою захисту.

Для визнання захисту співмірним достатньо, щоб була відсутня явна (очевидна) невідповідність між тяжкою шкодою, заподіяною посягаючому, і небезпечністю його посягання та обстановкою захисту від цього посягання.

21. Небезпечність посягання — це якісна та кількісна оцінка, яку дає йо­му той, хто захищається, а також правозастосовний орган.

Небезпечність посягання визначається: а) цінністю блага, що охоро­няється законом, і на яке спрямоване посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо) і б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку посягаючого. Безумовно, велику суспільну небезпеку становлять посягання на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини, її безпеку, недоторканність її власності і житла. Порівня­но менш небезпечними є посягання на громадський порядок, недотор­канність державних кордонів, порядок управління тощо.

Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних уш-коджень) посягаючому співмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпеку (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності та ін.).

22. Заподіяна посягаючому шкода повинна бути співмірною не тільки з небезпечністю посягання, й з обстановкою захисту.

Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для негайного відвернення або припинення посяган­ня. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає. Верхов­ний Суд України рекомендує в цих випадках враховувати місце і час напа­ду, його раптовість, неготовність для його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші об­ставини справи (п. 5 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Сукупність цих обставин може різним чином вплинути на характер об­становки захисту. В одних випадках вона може скластися відносно сприят­ливо для особи, яка захищається, а частіше навпаки — на користь того, хто

посягає (це так звана несприятлива обстановка захисту).

Відносно сприятливою слід визнавати таку обстановку захисту, за якої особа, яка обороняється, фактично має явну перевагу над особою, яка пося­гає. За такої обстановки особа, яка обороняється, повинна усвідомлювати, що для забезпечення ефективного захисту немає явної необхідності заподіювати посягаючому тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а не­обхідно і достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або се­редньої тяжкості тілесні ушкодження, пошкодити чи знищити майно тощо. На це звертає увагу і Верховний Суд України, пропонуючи з'ясовувати у справі, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільне небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвер­нення чи припинення посягання (п. 2 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Якщо особа, яка захищається, мала таку можливість, то вона повинна ско­ристатися нею. Тому співмірним у такому випадку повинен визнаватися такий захист, під час якого посягаючому заподіюється нетяжка шкода (наприклад, тілесні ушкодження середньої тяжкості), незалежно від ступеня небезпечності вчиненого посягання. Заподіяння тяжкої шкоди є перевищенням меж не­обхідної оборони, оскільки така шкода явно не відповідає обстановці захисту.

Несприятливою для особи, що обороняється, слід вважати таку обстанов­ку захисту, за якої її реальні можливості щодо негайного відвернення чи припинення суспільне небезпечного посягання є відносно рівними, а тим більше поступаються можливостям нападника. За такої обстановки особа, що захищається, щоб успішно відвернути чи припинити посягання, змуше­на заподіювати нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, бо тільки вона спроможна відвернути чи припинити посягання, але за умови, що посягання становить велику суспільну небезпеку. Це пояснюється тим, що заподіяння шкоди посягаючому повинно відповідати не тільки неспри­ятливій обстановці захисту, а й небезпечності посягання.

Так, співмірним слід визнати захист, здійснений М. Він о восьмій годині вечора повертався додому, коли ж порівнявся з оголеним до пояса незнайомим п'яним па­рубком Я., той раптово напав на нього і безпричинно побив, заподіявши легкі тілесні ушкодження, а потім переслідував, погрожуючи вбивством. М. витягнув із кишені ніж і крикнув, щоб Я. до нього не підходив, але той, вигукнувши «Вб'ю», впритул наблизився до М. Останній ткнув Я. ножем і поранив його в груди з уш­кодженням лівого шлуночка серця. Внаслідок цього потерпілий тут же номер. У да­ному випадку у М. були всі підстави вважати, що в діях Я. міститься реальна за­гроза його здоров'ю та життю, оскільки той, будучи молодим за віком і фізично сильним, поводився дуже агресивно, побив М., вибив йому зуб. У свою чергу, М. — хвора людина, має вроджений порок серця, побоювався, що не зможе захистити себе іншими засобами, хоча і намагався втекти. За таких обставин очевидно, що М. діяв у неснриятлививій обстановці захисту і заподіяв Я. тяжку шкоду (смерть), що відповідала вчиненому ним посяганню на життя та здоров'я М.

23. Отже, співмірність захисту означає відносну відповідність (не рівність і не пропорційність!) між заподіяною посягаючому тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями) і посяганням великої суспільної не­безпечності, а також несприятливою для того, хто обороняється, обстанов­кою захисту. При цьому обов'язково має враховуватися суб'єктивний стан для того, хто обороняється, в момент захисту. Очевидно, що останній не завжди може точно співмірити свої дії з небезпекою посягання та правиль­но оцінити обстановку захисту внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної пося­гаючому шкоди слід виходити із суб'єктивного сприйняття посягання осо­бою, що обороняється, його небезпечності та обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що «особа не підлягає кримінальній відповідаль­ності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність за­подіяної шкоди небезпеці посягання чи обстановці захисту». Пленум Вер­ховного Суду України виходить з того, що «якщо в такому стані вона не могла оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посяган­ня чи обстановці захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону» (п. З постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Взагалі, заподіяння посягаючому шкоди у стані сильного душевного хви­лювання не виключає наявності у того, хто захищається, стану необхідної оборони.

З урахуванням змін, внесених до вироку в касаційному порядку, П. визнано вин­ним у тому, що він у стані сильного душевного хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протиправного насильства з боку його батька — П. М., вдарив того кула­ком в обличчя і пошкодив праве око, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження. Судо­ва колегія в кримінальних справах ВСУ встановила, що потерпілий П. М., перебу­ваючи в стані алкогольного сп'яніння, вчинив із сином сварку, під час якої виштов­хував того з квартири в коридор і схопив його рукою за обличчя, травмувавши ліве око. У відповідь на такі дії П. в свою чергу вдарив батька кулаком в обличчя і теж спричинив йому травму ока. Із цих обставин справи випливає, що потерпілий за­стосував до П. протиправне насильство, від якого той мав право захищатися. При­чому характер і засоби в даній ситуації відповідали характерові й небезпечності по­сягання. Проте наведені обставини не були враховані під час розгляду справи су­дом, касаційною і наглядною інстанціями.

Судова колегія і президія обласного суду дійшли помилкового висновку, що в діях П. є склад злочину, передбаченого ст. 103 КК 1960 р., па тій підставі, що він заподіяв батькові тяжкі тілесні ушкодження в стані сильного душевного хвилюван­ня. Суд не врахував, що П. одночасно перебував і в стані необхідної оборони (оскільки мав право на активний захист від фізичного насильства, застосованого до нього потерпілим) і при цьому не перевищив її меж. Тому його дії не містять скла­ду злочину (Судова практика.... — С. 10—11).

24. Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, пору­шила вимогу про співмірність захисту.

Відповідно до ч. З ст. 36 КК «перевищенням меж необхідної оборони виз­нається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випад­ках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу».

Із закону очевидно, що ексцес оборони має місце там, де заподіяна пося­гаючому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідає або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність зазначе­ної невідповідності означає, що об'єктивно (з урахуванням ціннісної оцінки) заподіяння посягаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкод­жень) перебуває в очевидній, різкій невідповідності або з небезпечністю вчиненого ним посягання, або із обстановкою захисту, що склалися для то­го, хто обороняється. Водночас і особа, що обороняється, повинна усвідо­млювати таку явну невідповідність. Вирішальним тут є суб'єктивне ставлен­ня особи, що обороняється, до заподіяної шкоди. Звідси випливає, що пере­вищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умис­лу (статті 118 та 124 КК також передбачають відповідальність лише за умисні злочини). Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяжкої шкоди з необережності.

Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння пося­гаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), що явно неспівмірна з небезпечністю вчиненого ним посягання або явно не відповідає обстановці захисту, що склалася. Це дає можливість виділити два види ек­сцесу оборони.

Перший вид такого ексцесу має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень громадського порядку, непокорі або опорі представнику влади й інших подібних посяганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює пося­гаючому смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження. У цьому випад­ку заподіяна посягаючому тяжка шкода повинна визнаватися явно неспівмірною з небезпечністю посягання, хоча може і відповідати обстановці захисту.

Другий вид ексцесу визначається тим, що особа, яка захищається, усвідо­млюючи свою явну перевагу над особою, що посягає, умисно позбавляє її життя або завдає їй тяжких тілесних ушкоджень, тобто заподіює тяжку шко­ду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою за сприятливої об­становки захисту для негайного відвернення або припинення посягання.

Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборо­ни, у вироку слід зазначати, в чому саме воно полягає (п. 5 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.). Іншими словами, суд повинен навести у вироку обста­вини справи, які б свідчили про явну невідповідність заподіяної тяжкої шко­ди посягаючому з боку того, хто захищався, ступеня небезпечності вчинено­го ним посягання, чи обстановки захисту від такого посягання.

Встановити, чи перевищила особа межі необхідної оборони, чи ні, часто досить складно, оскільки це потребує ретельної оцінки всіх обставин спра­ви. У такому разі всі сумніви щодо наявності чи відсутності перевищення меж необхідної оборони повинні відповідно до ст. 62 Конституції України тлумачитися на користь особи, яка захищалася.

25. Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбив­ство при перевищенні меж необхідної оборони) або за-ст. 124 КК (заподіян­ня умисне тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони). Заподіяння посягаючому менш тяжкої шкоди (наприклад, серед­ньої тяжкості тілесних ушкоджень) навіть при перевищенні меж необхідної оборони не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК (п. 4 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Умисне вбивство та умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяні з пере­вищенням меж необхідної оборони, хоча б їх було вчинено з ознаками особ­ливої жорстокості чи способом, що має характер особливого мучення, шля­хом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень чи в присутності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати відповідно до статей 118 та 124 КК.

Умисне вбивство чи умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене посадовою особою при перевищенні меж необхідної оборони, підля­гає кваліфікації лише за ст. 118 або 124 КК (п. 8 постанови ПВСУ «Про су­дову практику в справах про перевищення влади або посадових повнова­жень» від 27 грудня 1985 р. № 12 (Постанови (1963-2000)... - Т. 2. -С. 197). Очевидно, що це стосується випадків, коли така особа не виконує службових обов'язків по захисту правоохоронюваних інтересів.

Дії особи, яка перевищила межі необхідної оборони і одночасно перебу­вала в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло і не вплинуло на правильність оцінки відповідності заподіяної шкоди небезпеч­ності посягання та обстановці захисту, підлягають кваліфікації відповідно за статтями 118 та 124 КК, тобто за більш м'яким законом, а не за статтями 116 та 123 КК.

Якщо особа, що захищається, перевищуючи межі необхідної оборони, вчинила дії, безпосередньо спрямовані на умисне вбивство того, хто посягає, чи на умисне спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень, але при цьо­му злочин не довела до кінця з причин, що не залежали від її волі, такі дії підлягають кваліфікації відповідно за частинами 2 чи 3 ст. 15 та стаття­ми 118 чи 124 КК як замах на злочин.

Готування до злочинів, передбачених статтями 118 та 124, не тягне за со­бою кримінальної відповідальності (див. коментар до ч. 2 ст. 14 КК).

Співучасть у вчиненні злочинів, передбачених статтями 118 та 124 КК, можлива як у формі співвиконавства, так і з розподілом ролей між співучас­никами.

При визначенні відповідальності за перевищення меж необхідної оборо­ни слід мати на увазі, що злочини, передбачені статтями 118 та 124 КК, відносяться до злочинів невеликої тяжкості, що тягне за собою певні кримінально-правові наслідки (див. коментар до ст. 12 КК).

Верховний Суд України орієнтує, що, «призначаючи покарання за дії, пов'язані з перевищенням меж необхідної оборони, судам слід суворо додер­жувати вимог статей 50, 65 КК» (п. 8 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Питання про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок перевищення меж необхідної оборони, має вирішуватися відповідно до вимог статей 440, 454 Цивільного кодексу. Враховуючи конкретні обставини справи, ступінь винності того, хто оборонявся, і того, хто нападав, суд може зменшити розмір майнового стягнення. Шкода, заподіяна в стані необхідної оборони без перевищення меж останньої, відшкодуванню не підлягає (п. 9 постано­ви ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

26. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК «не є перевищенням меж необхідної обо­рони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного на­сильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяж­кості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає».

Отже, закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна дотримуватися визначе­ної межі, завдаючи шкоди посягаючому. Це так звані спеціальні види не­обхідної оборони, оскільки ч. 5 ст. 36 КК є спеціальною нормою щодо нор­ми, передбаченої у частинах 1 та 3 ст. 36 КК.

З цього випливає, якщо у справі будуть встановлені підстави необхідної оборони, передбачені ч. 5 ст. 36, то оцінка заподіяння шкоди тому, хто по­сягав, повинна здійснюватися відповідно до цієї норми.

27. Підставою для спеціальних видів необхідної оборони є наявність будь-якого з таких посягань: 1) напад озброєної особи, або 2) напад групи осіб, або 3) протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення.

Напад озброєної особи — це застосування однією особою чи створення нею реальної загрози застосування вогнепальної, холодної чи іншої зброї (див. коментар до статей 262, 263, 410 КК) або предметів, здатних заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людини, для досягнення злочинної мети. Предме­ти, придатні до ураження живої сили, можуть бути спеціально пристосова­ними, заздалегідь заготовленими чи навіть знайденими, підібраними або взя­тими на місці нападу (наприклад, дерев'яна палиця, металева труба, камінь, розбита пляшка тощо).

Напад групи осіб — це узгоджені дії двох або більше осіб, якими застосо­вується насильство чи створюється реальна загроза його застосування до по­терпілого для досягнення злочинної мети (наприклад, вбивства, заволодіння майном, зґвалтування тощо).

Протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення — це дії однієї особи чи групи осіб, пов'язані із застосуванням насильства з ме­тою незаконного проникнення у житло чи інше приміщення людини або підприємства, установи чи організації (про поняття житла та іншого приміщення див. коментар до ст. 185 КК).

Метою дій того, хто захищається від зазначених посягань, є захист від на­паду або відвернення вторгнення того, хто посягає, у житло чи інше приміщення.

Характер дій того, хто захищається, може виявлятися у застосуванні до того, хто посягає, зброї (див. коментар до статей 262, 263 та 410 КК) або будь-яких інших засобів чи предметів. Закон не обмежує ці засоби чи предмети якимись умовами. Вони можуть бути заздалегідь приготовленими чи знайденими у момент нападу, пристосованими для ураження живої сили чи не мати такого призначення тощо. Вочевидь, дії того, хто захищається, мо­жуть виражатися і в застосуванні фізичної сили проти нападника, що охоп­люється ч. 5 ст. 36 КК.

Особливість співмірності захисту полягає у тому, що шкода, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не має обмежень. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є ексцесом оборони і не має наслідком кримінальну відповіда­льність заподіяння посягаючому будь-якої шкоди у зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя. Як зазначив Пленум Верховного Суду України, «правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторг­нення у житло чи інше приміщення» (п. З постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Вироком народного суду Г. був засуджений за ст. 104 КК 1960 р. за те, що під час захисту від М. і В., які безпричинно почали його бити, він перевищив межі не­обхідної оборони, вдаривши М. ножем і заподіявши йому тяжкі тілесні ушкоджен­ня.

Президія Тернопільського обласного суду у своїй постанові вказала, що суд правильно встановив і навів у вироку фактичні обставини події, проте зробив необ­грунтований висновок, що заподіяння Г. тяжких тілесних ушкоджень є перевищен­ням меж необхідної оборони.

Разом із тим у справі є докази, які свідчать, що Г. перебував у стані необхідної оборони і меж її не перевищував. М. і В. безпричинно побили Г., незважаючи па те, що він їх попередив, що захищатиметься за допомогою ножа. Як видно з матеріалів справи, напад на Г. було вчинено на безлюдній вулиці і раптово. Ця обставина свідчить, що можливості для захисту у нього були обмеженими. Крім того, суд взяв до уваги й те, що нападали двоє молодих, фізично здорових людей, сам же Г. фізич­но слабкий, переніс інфаркт та операцію на нозі. За таких умов він був вправі за­хищатися наявними у нього засобами, в тому числі і з застосуванням ножа.

Оскільки Г. шкоду заподіяв у стані необхідної оборони без перевищення її меж, то відповідно до захисту його дії не є злочином (Судова практика... — С. 6—7).

28. Не виключає стану необхідної оборони участь особи у бійці. Під бійкою звичайно розуміють умисне взаємне завдання її учасниками ударів чи побоїв з метою спричинення фізичного болю. Якщо хтось із тих, що бе­ре участь у бійці (незалежно від того, хто був її ініціатором), раптово вихо­дить за межі дій, вчинюваних попередньо, і вчиняє напад з метою заподіян­ня учаснику бійки тяжкої шкоди, то це створює стан необхідної оборони як для потерпілого, так і для інших осіб, в тому числі і для тих, хто бажав при­пинити бійку.

Так само, якщо учасник бійки відмовився від подальшої участі в ній або фактично вибув із неї (наприклад, внаслідок отриманого поранення), а на нього здійснюється напад учасника бійки чи іншої особи, то це також ство­рює для потерпілого стан необхідної оборони.

У зазначених випадках заподіяння при захисті від нападника смерті чи тяжких тілесних ушкоджень повинно розглядатися (залежно від небезпечності посягання та обстановки захисту) як необхідна оборона чи перевищен­ня її меж. За дії ж, що були вчинені даною особою під час бійки, вона підля­гає відповідальності на загальних підставах.

При відмежуванні у зазначених випадках правомірних дій від криміналь­не караних, а також перевищення меж необхідної оборони від злочинів про­ти особи без пом'якшуючих обставин, слід враховувати характер дій, моти­ви та цілі осіб, що заподіяли шкоду.

У справі М. було встановлено, що між П., С., Т. і Ц. — з одного боку і М. та К. — з іншого виникла сварка. П. і Ц., підійшовши до незнайомого їм К., попросили при­палити. У відповідь па відмову Ц. вдарив К. рукою по обличчю, а П. — сумкою, в якій знаходились пляшки з пивом. Коли К. впав, П., Ц., С. і Т. почали бити його но­гами. У цей час підбіг М. і, погрожуючи ножем, зажадав припинити бійку. Названі особи, полишивши К., кинулись до нього, намагаючись вибити ніж. Захищаючись, М. заподіяв ножем Ц. і С. легкі, а П. — тяжкі тілесні ушкодження.

Оцінюючи дії М., судові інстанції виходили з неправильного уявлення про ха­рактер події та мотиви поведінки засудженого. Не врахувавши всіх доказів у справі, суд першої інстанції визнав, що між К. і М. та П., С., Ц. і Т. виникла сварка, що пе­рейшла у бійку, під час якої М. заподіяв ножем тілесні ушкодження, і кваліфікував ці його дії за ч. З ст. 206 і ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. Помилковим було рішення і пре­зидії обласного суду, яка визнала, що М. перевищив межі необхідної оборони.

Як встановлено у справі, М., побачивши, що його родича К. б'ють четверо не­знайомих, з метою покласти край їхнім хуліганським діям почав розмахувати но­жем і зажадав припинити бійку. Але Ц., Т., С. і П., полишивши К., кинулись до М., а Ц. сумкою з пляшками вдарив його по голові і збив з ніг. У відповідь М. і за­подіяв їм тілесні ушкодження.

Отже, М. діяв не з хуліганських спонукань, а щоб захистити родича і себе від нападу групи хуліганів. Саме при захисті вій і заподіяв їм тілесні ушкодження. За цих умов М. діяв правомірно і перебував у стані необхідної оборони. Його дії не можна розцінювати як такі, що перевищили межі необхідної оборони, оскільки во­ни відповідали характеру і небезпечності нападу з боку П., С., Т. і Ц.

За встановлених судом обставин дії М. слід розглядати як необхідну оборону без перевищення її меж.

Через відсутність складу злочину в діях М. всі судові рішення скасовано, а спра­ву закрито (Судова практика... — С. 5—6).

29. Провадження у кримінальній справі, що була порушена за фактом за­подіяння смерті чи тяжких тілесних ушкоджень, по якій було встановлено, що особа не перевищила меж необхідної оборони, підлягає закриттю за відсутністю у діях цієї особи складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК). Це по­яснюється тим, що необхідна оборона підпадає під ознаки складу декількох злочинів, пов'язаних з вбивством та умисним тяжким тілесним ушкоджен­ням.

При встановленні правомірності захисту тим самим констатується відсутність у діях того, хто захищався, жодного складу злочину.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 91; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!