Екзистенціальні концепти в поезіях Миколи Вінграновського

Людина у М. Вінграновського постає як неповторна індивідуальність, особистість, мікрокосм, і, щоб зберегти власну самоідентичність та інваріантність, вона повинна постійно переходити через грані свого наявного буття, виходити за межі самої себе, трансцендентувати себе за межі сущого.

Екзистенціально зорієнтоване трактування особистісного начала М. Вінграновським простежується в осмисленні ним концепту болю, в якому відображається український менталітет автора. У трансценденції це виражається прагненням людини до любові, щастя, болю. Саме біль дає особистості можливість творення самої себе і прагнення до свободи.

Нема таких. І знаю, що не буде,

Хоч рани різні, як і різні люди,

Та настає той час, коли кругом і всюди

Одним болітимуть людські думки і груди [с. 85].

Вінграновський М.С. Вибрані твори: У 3 т. – Т. 1: Поезії / Вступна стаття Т. Салиги. – Тернопіль: Богдан, 2004. – 400 с.

У цих рядках М. Вінграновського людина постає як індивідуальність, яка постійно повинна долати межі свого буття. Отже, кожен індивідуум по-своєму відчуває біль, зберігаючи власну ідентичність, власне ставлення до спільних та загальнолюдських проблем.

Людське існування позначено постійним прагненням самореалізуватися. Проте, враховуючи жорсткі межі людського єства, людина повинна навчитися жити із постійним усвідомленням кінця, і цей глибоко прихований біль, спричинений цим усвідомленням, наповнює людину особливою чистотою і духовністю.

Окрім того, людина повсякчас відчуває внутрішню самотність, що є проявом її буття, тому переживає дисгармонію особистісного розвитку. Це також є джерелом болю і самовідчуження, в результаті чого відбувається відокремленість у соціумі і пошук особистістю свого місця у світі. У ліричному творі М. Вінграновського «Її ім’я» наскрізний біль посилюється самотністю:

Зболений одним наскрізним болем,

У нейлонових спіжонених роках

Прокотивсь я перекотиполем

По дівочих снах та іменах [с. 125].

Про внутрішню самотність ліричного героя свідчить метафоричне порівняння його із перекотиполем. Образ перекотиполя – символічний, уособлює в собі самоту і невизначеність у житті, оскільки ця рослина повсякчас котиться за вітром.

Попри яскраво виражену самотність ліричного героя у поезіях М. Вінграновського ми бачимо прагнення людини пройти через страждання для досягнення вищої мети – у складних умовах існування віднайти своє особистісне начало, розібратися у своїх внутрішніх пориваннях, досягнути любові:

Я вже спішу страждати і любить,

Бо я незчувсь, як небо стало ближчим,

Легкого цвіту срібнокрилі хвищі –

Все, чим сміється серце і болить [с. 82].

Тут простежується стан емоційного, душевного болю, окресленого словами «страждання», «біль». У контексті цього твору відображається буття людини як особистості в суперечливому світі. Антиноміся «сміється серце і болить» – це прояв протилежної сторони страждання – радості. Автор створює власну екзистенціальну парадигму, основою якої стає любов, яка звільняє і разом з тим руйнує особистість.

Концепт смерті у поетичній творчості М. Вінграновського постає у таких тематичних ракурсах: історіософському (смерть як загибель народу, нації, держави); релігійно-філософському (смерть епохи, подолання всесвітнього зла); екзистенціально-філософському (смерть як заключний етап індивідуального буття-у-світі).

Історіософський план вираження концепту смерті втілюється поетом за допомогою поетичної картини смерті:

Благословіть!.. Обов’язком і правом

Я змушений свій зір перевести:

Переді мною смерті і заграви,

Концтабори, прокляття і хрести [с. 91].

У цій фантасмагорії смерті розкривається гостре переживання автором через поступову загибель і трагедію рідної держави і сприймається як особиста втрата й духовна смерть, як екзистенційне відчуття нездійсненності власних надій і сподівань, оскільки смерть нації означає й духовний кінець індивіда як носія національної ідеї.

Релігійно-філософське осмислення кризи епохи, суперечності між суспільним та індивідуальним буттям людини передаються М. Вінграновським за допомогою апокаліптичного мотиву:

Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,

Одружений на смерті, я пропах

Двадцятивічним ароматом смерті [с. 113].

ХХ століття вбачається письменникові як таке, що втратило саму людину, прокляло її, знецінило її право на життя й духовність. Рештки віри у можливість звільнення рідної землі перетворюються на екзистенційне розуміння її нездійсненності, тому М. Вінграновський подає апокаліптичну картину людської та всесвітньої катастрофи:

І все, що люблено, що вситраждано в нас,

У нашому вселюдному двобої,

Ввілюється в час загибелі людської

У всепланетний знищувальний час [с. 115].

Екзистенційне відчуття тривоги перед смертю постає у граничній ситуації повселюдного знищення. Трагічний дисонанс світу, екзистеційно-філософська концепція неможливості змінити даність, страждання через драматизм буття, внутрішньо-психологічні та духовні суперечності існування людини породжують всеохоплюючий страх.

Екзистенційні стани тривоги, відчаю, усвідомлення смерті як психологічного й духовного стану трагічної натури людини пронизують поезію М. Вінграновського, поєднуючи історіософські та філософські начала:

Бояться ж інші вмерти від застуди,

А ті бояться жити в білоденні,

Бо думають, що ж завтра з ними буде [с. 84].

Філософська парадигма автора у ліричному монолозі концентрується у багатогранному концепті смерті опосередковано через усвідомлення, перцепцію та розуміння кінцевості людського буття. Бінарна опозиція життя-смерть дає поштовх людині задуматися про власне майбутнє, про сенс свого життя, а також про необхідність самореалізації особистості. Людська самотність допомагає поетові відірватися від повсякденності та абсурдності навколишнього світу, зануритися у макрокосм майбутного, пізнати необхідність життєвих випробувань.

В особистісно-філософському світогляді поета-мислителя М. Вінграновського життя і смерть переосмислюються і трансформуються в духовну категорію безсмертя:

І прокляли Земля мене і люд!

Земля за люд, безсмертям оповитий,

За вічних дурнів, за безсмертний бруд

І за безсмертну смерть негордовиту [с. 109].

Різноманіття художніх прийомів, використаних поетом у цих рядках, указує на глибокий ліризм вірша та особистісний перехід на вищий рівень буття – безсмертя. Відомий аналітик релігії ХХ століття Мірче Еліаде стверджує, що «людина проживає, так би мовити, початок безсмертя, все більше наближається до безсмертя. А отже, безсмертя повинне сприйматися не як життя post mortem (після смерті; латин.), а як буття, яке людина постійно створює для себе, до якого готується і в якому живе вже зараз, у цьому світі. Тому не смерть, безсмертя повинно сприйматися як останній, ідеальний стан, до якого людина прагне всім єством і який вона намагається здобути, вмираючи і воскресаючи безкінечно» [2, с. 301 Еліаде М. Священне і мирське. Міфи, сновидіння і містерії. Мефістофель і андрогін. Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Пер. Г. Кьорян, В. Сахна. – К.: Основи, 2001. – 592 с.].

Безкінечність як феномен існування у ліриці М. Вінграновського постає екзистенційною категорією часу:

Безмежний час щось прикидав собі,

На палець міряв небо при дорозі [с. 348].

Розширення художнього часопростору митця до вічного часу й нескінченного космічного безмежжя відповідає філософським поглядам М. Гайдеггера: «Час – це ніяка не річ, отже, ніщо суще, але залишається у своїй минущості постійним, не будучи саме, на відміну від сущого в часі, чимось тимчасовим» [Хайдеггер М. Розговор на проселочной дороге: Сборник: Пер.с нем. / Под ред. А.А. Доброхотова. – М.: Высшая школа, 1991. – С. 82].

Водночас М. Вінграновський розуміє плинність часу через бінарну опозицію «минучість-неминучість», таким чином, координуючи минуле, теперішнє і майбутнє та приймаючи труднощі і випробування життя:

Попереду – народження й прощання,

Попереду – минучість й неминучість,

Шумить мені годин бистротекучість,

Шумить мені не перша, не остання [с. 86].

Отже, ключовим екзистенціальним концептом поетики М. Вінграновського, що характеризує його внутрішні переживання та розкриває сутність людського буття, є концепт болю. Людина свідомо переживає страждання з метою реалізації свого особистісного начала. Біль як частина внутрішньої екзистенції поета постає своєрідним станом буття.

Долання людиною обмеженості власного існування, нівелюючого впливу соціуму на особистість – це вагомі риси екзистенціальної парадигми М. Вінграновського, які втілюються через людську духовність опосередковано через категорію болю. Важкі умови існування спонукають людину до виявлення особистісного начала, власної сутності.

Концепт смерті у поетичній творчості митця втілює всю палітру екзистенційних станів, пов’язаних із нею, – тривогу, страх, відчуття приреченості, самотності, відчуження через незворотну втрату рідної землі. Ліричний герой М. Вінграновського переживає всі ці стани й осягає трагізм кінцевості людського буття. Однак, будуючи власну екзистенціально-філософську позицію, український поет трансформує опозицію життя-смерть у категорію безсмертя, яка ототожнюється ним із безкінечністю, що виділяється в екзистенційному концепті часу. Вічність часу протиставляється його плинності і водночас ідентифікується з нею.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 56; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!