Екзистенціалізм у літературі взагалі та українській зокрема

Екзистенційний вимір у творчості Миколи Вінграновського

Розділ 4

Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж.-П. Сартр // Сумерки богов. – М.: Политиздат, 1989. – С. 319-344.

Екзистенціалізм звинувачують у тому, нібито він закликає зануритися в квієтизм відчаю, підкреслює людську ницість, показує всюди мерзенне, темне, липке і нехтує приємним, гарним. При цьому ігнорується гуманістичний аспект філософського напряму. Це схоже на поєднання песимістичної народної мудрості і тверезого міркування, що «своя сорочка ближча до тіла». Людина просто існує, і вона є не тільки такою, якою себе уявляє, але такою, якою вона хоче стати. Вона – суб’єктивний проект, а не мох, не цвіль і не кольорова капуста. Кого б екзистенціалісти не описували, вони завжди наголошують на вчинках слабкодухої людини, відповідальної за своє майбутнє.

Вихідним пунктом екзистенціалізму є постулат Ф. Достоєвського про те, що «якщо бога немає, то все дозволено». Тобто у людини немає виправдань чи вибачень. Вона приречена бути вільною і виявляти свої почуття.

Альбер Камю. Метафізика абсурду та етика трагічного стоїцизму в романі Альбера Камю «Чума»

Екзистенціалізм виник як філософська течія (М. Хайдеггер і К. Ясперс у Німеччині, Марсель у Франції, Бердяєв у Росії), але на пізніх етапах свого розвитку став переважно течією літературною, проявившись у творчості західноєвропейських і американських письменників середини й другої половини ХХ ст. Першопочатки екзистенціалізму в українській літературі датуються початком ХХ ст.

Екзистенціалісти розглядають особистість самотньою й самоцільною, її буття – протидією середовищу, а також суспільству, державі, які нав’язують їй свою волю, свої закони й мораль, прагнуть перетворити її у знаряддя свого диявола.

Беслюбняк О. О. Гуманістично-методологічні параметри екзистенційної філософії [Текст] / О. О. Беслюбняк // Мультиверсум: Філософський альманах: [збірник наукових праць] / Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. - К.: Український Центр духовної культури, 2006. - Вип. 59. - С. 77-86.

Екзистенціалізм часто називають «філософією розпачу», «філософією свободи», «філософією творчості», «філософією індивідуалізму». Це пов’язано з тим, що в класичній раціональності проблема людини живе в концептуальному та вербальному одязі філософських доктрин Гегеля.

Основоположниками екзистенціалізму вважають С. К’єркегора і Ф. Достоєвського. Іноді предтечами їх називають Геракліта, Августина Блаженного, Ф. Ніцше. У ХХ ст. цей напрям представляють М. Гайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, М. Бердяєв. У книзі Гайдеггера «Буття і час» (1927) сформульовано основну ідею екзистенціалізму: «Субстанція людини є її екзистенція». Екзистувати – значить належать своїй сутності, значить чути «заклик буття» (с. 4).

Камю і Сартр наголошують на тому, що людина не є сукупністю того, що в ній ще є, а сукупністю того, чого в ній ще немає і чим вона може стати. Останнє засвідчує кризу, незавершеність, несамодостатність людини. Тобто глобальні проблеми сучасності апелюють до проблем людського буття.

Пахаренко В. Биття об стіну буття: екзистенціалізм: спроба найзагальнішого огляду / В. Пахаренко // Українська мова та література. - 2006. - № 32 (серпень). - С. 3-16.

Екзистенціалізм – це філософування нещасної людини, її пошук шляху до щастя чи бодай сенсу страждань, її намагання вижити. Ю. Лавріненко у передачі «Шевченкові заповіти» на радіо «Свобода» 5 березня 1964 року так відгукнувся про екзистенціалізм: «Позбавлена рідного грунту і клімату, змеханізована, прибита нещастям людина почуває себе так, наче вона з нічого вийшла і в ніщо повертається… На матеріалі такого типу механізованої людини виростають стародавні імперії рабів, пізніше абсолютистичні імперії кріпаків і сучасні імперії колгоспників. Зокрема із тотальних війн і революцій нашого часу, із катастроф ХХ віку родилося екзистенціалістичне світовідчування людини, закинутої напризволяще у світову безвість» (С. 3).

Екзистенціалізм трактує людину через її відмінність від самої себе, про що філософував Григорій Сковорода: «Є тіло земляне і є тіло духовне, таємне, заховане, вічне»; «Ти – сновид твоєї справжньої людини. Ти – риза, а вона – тіло. Ти – привид, а вона у тобі – правда. Ти – ніщо, а вона у тобі істота. Ти – бруд, а вона – твоя краса, образ і план» (с. 3).

Корені екзистенціалізму сягають старозавітних мотивів незбагненності, страждання, сумніву; часів Конфуція з ідеєю загальнолюдської любові та Сократа з принципом пізнання самого себе; християнства; філософсько-естетичних концепцій бароко й романтизму (зокрема Паскаля, Ларошфуко, Гоголя, Гете, Шевченка). Кількість визначних попередників, фундаторів і теоретиків екзистенціалізму просто вражає – українці Володимир Винниченко, Григорій Сковорода, данець Серен К’єркегор, німці Фрідріх Ніцше, Рудольф Штайнер, Мартін Гайдеггер, Карл Ясперс, росіяни Федір Достоєвський, Микола Бердяєв, Лев Шестов, французи Габріель Марсель, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, іспанець Хосе Ортега-і-Гасет.

Екзистенціалізм викристалізувався як спроба подолання духовної катастрофи, спричиненої світовою настановою Нового часу. Доктрина цієї епохи увібрала культ практичного розуму, збагачення, техноцентризм, конвеєрність, соціальну детермінованість людської психіки. У ліпшому разі виникає міщанське суспільство («Пані Боварі» Г. Флобера, «Місяцева Зозулька із Ластів’ячого гнізда» Вал. Шевчука). У гіршому – тоталітарний режим, який абсолютно володарює над слабкими людьми прирікаючи їх на найтяжчі муки («Сад Гетсиманський» І. Багряного).

На думку К’єркегора «філософія екзистенціалізму завдяки панлогізму розчиняє буття в мисленні, намагається до крихти укласти світ у поняття» (с. 5). «Людина повинна вибирати, бо приречена бути вільною. Навіть відмова від вибору теж є вибір – вибір не вибирати», - стверджував Сартр (с. 5).

Реакцію душі на несправжнє існування окреслюють як відчуття екзистенційної порожнечі. Нерідко людина стає фаталістом – розуміє, що її штиб існування згубний, безглуздий, але не може чи не хоче подолати інерцію. Виразно переживав стан екзистенційної порожнечі Шевченків варнак, який сліпою жагою помсти випалив собі душу. Наслідки такого стану людини переважно сумні: самогубство, пияцтво, наркоманія, роботоголізм, божевілля, втрата сексуальної сутності, творча криза.

Однак людина завжди має шанс на справжнє існування. Потрібно лише глибоко вірити в Бога, дотримуватися Його десяти заповідей як закону. Той же Довженко, будучи на чужині, почав молитися Богу, щоб зрозуміти краплину своєї облуди. Він впевнено вірить, що в майбутньому люди прийдуть до божественного в собі, до прекрасного, до безсмертного. І тоді зникне сіра нудьга, звірожорстокість, безрадісний будень.

Під впливом духовного самовдосконалення чи межової ситуації людина переживає екзистенційний страх, що вона самотня, чужа, приречена на страждання в абсурдному й незбагненному світі речей. Такий страх простежується на початку роману «Старший боярин» Тодося Осьмачки в описі сприймання Гордієм пейзажу літньої ночі: «І думка, підкинута зором, зупинилася над церквою між місяцем і хрестом, тим, що на найвищій бані <…>. Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билось тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй, уже світовій пустелі…». Осьмачка Т. Старший боярин. Повісті / Т. Осьмачка. – Львів: Червона Калина, 1998. – С. 12.

Екзистенційна специфіка втілена в героях роману І. Багряного «Людина біжить над прірвою». Вони запекло доводять собі й іншим силу свого духу, витривалість у шаленому «бігові над прірвою», перебуваючи на помежів’ї долі. Їхня відчайдушна боротьба – виклик системі, для якої вони – «людішкі», «нулі», «пшик» або ж «дірки від бублика». (Коломієць О. В. Художня рецепція подій Другої світової війни в українській еміграційній літературі крізь призму екзистенційного образу прірви (на матеріалі роману Івана Багряного «Людина біжить над прірвою») // Мова і культура. – Вип. 15. – Т. 6 (160). – Київ, 2012. – С. 389-392.

Екзистенційні мотиви в романі «Северин Наливайко»

Довженківське чуття Миколи Вінграновського, спрямоване на яскраве метафоричне мислення і підкорення національній ідеї, було бездоганне. Вінграновський здавна «хворів» темою Наливайка. Митець навіть у прозі залишається Поетом, відтак привертає увагу його звернення до вічних проблем: існування людини в суспільстві, вічний плин часу, категорії зради, страху, смерті, боягузтва.

На початку роману опис зимового пейзажу в М. Вінграновського створює враження екологічного лиха, наслідком чого стало відчуття скороминущої екзистенційної порожнечі. Лише під грубим покровом снігу є співчуття людей до вовків: «Зима того року видалася глибока <…> ніби в якомусь чаду вовки задирали над тими ж димарями морди й тоскно вили-плакали так, що їх жаліли не лише сховані під снігами люди, а й висіяні зверху над ними різдвяні зорі. Ніде. Нічого» [с. 200-201].

У романі «Северин Наливайко» поняття самотності і гармонії та радості є взаємопов’язаними і взаємозумовленими: «Окрім козаків-запорожців і козаків-зимівчан, іще є одна козацька порода. І вона, ця порода, не живе ні на Січі, ні по зимівниках. Це – козаки-самітники, або ж відлюдьки. І обертається кожен із них у степу сам із собою. Видно, їм так щось у житті допекло або й вони допекли комусь, що позабігали у найглухішу глушу і кожен лишається із своєю волею віч-на-віч, і від того їм добре». [с. 207-208]. Це не означає, що в них немає відчуття патріотизму. Перший тривожний сигнал змушує їх чимдуж захищати Запорізьку Січ.

Пошук Наливайком Горошкової хати почасти є абсурдним. Це досягається за допомогою звуконаслідування «бе-бе-бе-е-е» у взаємозв’язку зі швидкоплинністю погодних явищ: «– бе-бе-бе-е-е! – раптом почулося чи то з-під снігу, з-під рипучих чобіт та лопат Жбура і Шийки, чи з-понад Збруча, з мінливого морозяного палахкотіння, в якому срібно горіла по саме небо земля, дихав невидимий під снігами Гусятин» [c. 215].

М. Вінграновський майстерно опоетизовує перші почуття Галі до Наливайка: «І аж тоді руки її колихнулися, груди задихали, піт заросився, в ногах відчулася непевність, серце забилося, очі закліпали, а ружі, що до сих пір так тихо горіли на рушниках, враз із них позривалися, повідривалися й полетіли у полотна на Галині й Наливайкові щоки» [с. 221]. Під час прощання Наливайка з Галею автор вдається до філософського індивідууально-авторського порівняння: «»Так вона й стояла вся у червоногрудих снігурах й була схожа на льодову, облиту замерзлим місячним сяйвом бурульку» [с. 229].

Наливайко марить Галею. Доносячи сніг до чола, щоб умитися, Северин побачив як з його снігової долоні поглядає вродлива Галя: «Галині коси, намисто і кофта, як і тоді на Різдво, горіли в червоногрудих заблукалих снігурах, і вона про щось Наливайкові тихо говорила. Тоді він приклав снігову Галю до вуст і перестав дихати. Наливайко не дихав, поки Галя на його вустах не розтала…» [с. 497].

В розділі другому М. Вінграновський показує екзистенцію страху сербських і болгарських німців та міщан-острожан в момент, коли Януш тріумфально заходив в Острог: «Поховалися по хатах, кузнях, майстернях, коморах, стайнях, пекарнях, кушнірнях, шорнях – і так тихенько сиділи» [с. 232].

Абсурдність ситуації простежується під час зняття доном Комулео своїх окулярів. Окуляри занурювали персонажа в реальний світ, їх відсутність спричиняла викривлення реальності: «Без окулярів дону Комулео все вже здавалося навпаки: собаки закукурікали, півні загавкали, ворони зацвірінькали, горобці закаркали, дітворня стала вусатими дядьками, а вусаті дядьки зробилися дітворнею <…> Дзвони билися один об одного й відскакували за Острог і Горинь в сніги, де й падали, як розпечені ядра, гасли в снігах й диміли…» [с. 232-234].

Філософський мотив жорен як скороминущості людського життя М. Вінграновський вплітає в образ Данила Галицького, який розумів, що Київську Русь «подрібнюють, як зерно на круподерці» [c. 234]. Він позбавлений помочі від сусідів, дбав про себе сам. «Де фортецями, де валами він обніс Луцьк і стожок, Володимир і Кременець, Галич і новісінький Львів» [c. 234].

Екзистенція зради Северина Наливайка зумовлена деградацією права-буття-в-собі в право-буття-для-нікого, яке витворилося у тотальне ніщо. Гетьман покинув ополченців і погнався за запорожцями: «Як? Покинути нас напризволяще? Навіть не пояснити – чому й навіщо? Отак залишити союзника і піти? Бидло! Бидло! Бидло було і є! Схизмацька псяк крев» [с. 260].

Мотив мовчання Хабіджі, арабської принцеси, яку гукав пан Ясельський, створює ефект недомовленості: «З карети мовчало. В тягучому, темно-червоному, як вино, місячному світлі важким сизим димом під колесами лежав полин, і на його крупчатих квітах вбрякала молода роса» [с. 289].

Хабіджа постає центром втілення свободи, в якій відчуває себе творцем сенсу свого життя: «Хабіджа виросла у пустелі, а Куріпочка – у степу. І там, і там, хоч як повертайся, – воля! Скачи куди схочеш, куди схочеш дивися, де схочеш стань чи лежи» [с. 303].

Мотив сумніву і сновидіння продемонстровано в образі Петра. Для нього страх не є ключовим, просто він не хоче побувати знову в лабетах неприємного товариства: «Всі вони, очевидно, пішли разом з місяцем під землю і вже вешталися по своїх справах на тому світі. А може, їх і не було ніколи» [с. 307].

В розділі третьому простежується екзистенція страху Наливайка перед неминучістю поразки від армії Речі Посполитої, вона переростає в оптимістичні модуси віри і надії: «Наливайко думав: Хто іще мав таке військо, яке має сьогодні він? Наливайкове військо так просто не розженеш…» [с. 329].

Марнота з марнот. Нічне сновигання віслючка біля верблюдів, куштування вина, саркастичні думки про світ, із золотою короною на вухах, відчуття покинутості, зрадженості, байдужості і порожнечі світу до нього. Йому так не вистачає турботи, любові: «Ти бачиш? Ти тільки дивись – ні коней, ні козаків! Всі зрадили <…> який порожній і байдужий світ. Тут ходиш вночі, не спиш, думаєш про всіх, а до тебе хоч би тобі пхи! – нічого. Ні уваги, ні співчуття. Я вже не кажу про любов!.. Таке коротке життя і так марнується!..» [с. 371-373].

У кінці четвертого розділу роману автор подає опис покинутого наливайківцями табору: «Стало чорніше й тиші, що вже самотньо заходила в покинутий Наливайків табір. Тиша темно умощувалася <…>, аж доки не увійшла у синю із синім чорнилом відкриту пляшечку, яку забув у таборі Наливайко. Темна тиша ввійшла в неповну ту синю пляшечку, і коли з неї вийшла, то стала такою ж синьою, як і Наливайкове в ній чорнило. І тепер, будучи синя, тиша синьо й залила усе колишнє козацьке притулище: стали синіми молочаї і глід <…>, засиніли сліди коліс <…> – все засиніло так, що коли від засиненого Дніпра <…> видибав Петро Жбур, то й він засинів мов петрів батіг!..» [с. 422].

Трохи раніше дається опис табору, в який повертається Жбур. Петрові здається, ніби «голубий туман і сиві від вогнищ дими <…> відривали його (табір Наливайка. – В. С.) від землі, підіймали у небо, і табір <…> легкою сизою хмариною висів між землею і небом…» [с. 318].

Табір і його офарблення набуває символічного значення. Обидва описи об’єднує мотив синього кольору як символ нетривалості, нестійкості становища наливайківців, що, зрештою, підкреслює земну тимчасовість їх існування. Переважання синього кольору, з одного боку, викликає асоціації з безмежністю небесного океану, частинкою якого має стати і табір повстанців, а з іншого, – нагадує про оманливість людських сподівань на стабільність у житті. Звідси концепція плинності історичного часу, яку автор непомітно створює в романі.

Зливання синяви повітря із синявою неба – це найкращий шлях у вічність. Адже синій колір – це ще й символ спасіння, порятунку. Діва Марія, яка з’являється в образі Матері, як «синій вогник, вихорець» [с. 361], протягом року скрізь супроводжує Тимоша, зникаючи лише тоді, коли він рубається в бою. Про загибель Тимоша в заключній сцені роману сказано всього одним реченням: «“Оксано”, – шепотів уже мертвий Тиміш Вихорець, і його фіалковий вихорець, обвіваючи Тимошеві губи, і сам вже згасав назавжди» [с. 580].

Своєрідне світобачення М. Вінграновського відображає філософську концептуальність роману. Так, у романі розгортається конфлікт білого і чорного на рівні фону і внутрішньої структури тексту. У зв’язку з цим доречно зазначити про кольористику одягу Северина Наливайка. Зазвичай повсталий гетьман був одягнутий у білий одяг, бо він душевно світла людина: в «білій, тонкій, шовковій, подарованій ханом сорочці!» [с. 495]. Наливайко вирушає миритися із січовиками, одягнувши білий кунтуш. Запорожці, які спочатку радо зустріли Северина, радо обмінялися з його козаками сорочками – на знак братерства. Але коли надалі вони не змогли порозумітись, сотня Жбура поскидала подаровані сорочки і гола до пояса побрела в степ. Звідси відчуття незахищеності наливайківців із того часу, коли ні віра, ні традиції, ні спільність мети боротьби не змогли об’єднати січовиків із повстанцями.

«Біла сорочка» Северина Наливайка є знаком чистоти і щирості його намірів, як символ святості національних ідей, за які Наливайко бореться і піде шляхом праведників-мучеників. У підтексті прочитується й інша ідея – навіть вороги, люди різних вірувань, здатні порозумітися, зберігаючи чистоту своїх душ і не зраджуючи своїх народів.

Стихія води у романі створює ефект вічного плину часу. Мотив течії об’єднує кілька епізодів. Під час кола в таборі Наливайка за браком часу частина козаків стоїть у воді: «…і ті вже погойдувались на течії» [с. 337], далі – «військо зносило течією» [с. 352]. Дивиться у бистрину й Острозький: «…Вгору по течії потягнувсь на Острог з військом своїм і князь Острозький» [с. 422] тощо. Очевидно, що невипадково педалюється текуча природа води. Цей філософський мотив бере початок у висловлюванні Геракліта, що «в ту ж саму ріку двічі не ввійдеш: бо повні води весь час прибувають (до того, хто входить)». Вода в цьому контексті символізує ідею необмеженої течії вздовж заданого шляху. Тому тема течії асоціюється з плином Часу, з плином історії. Певним бунтом проти пасивності є сцена, в якій Наливайко піднімає скутих морозом людей з саней і біжить разом із ними: «…в білому просторі, в холодному білому часі, у неспинному русі до любові і волі, задихані й мокрі, бігли люди й коні…» [с. 532]. Мотив течії в останньому розділі синтезується з поетичним образом вишневого цвіту: «…коні і козаки пливли в плинучому за водою вишневім цвіту…» [с. 573].

Приголомшливе вирування дністрової води асоціюється з боротьбою із ворогами, загарбниками. Петро Жбур не хотів дивитися на Дністер, не те що в неї заходити: «Дністрова вода летіла під місяцем не тихо і прямо, а гналася якимись поштовхами. Вона випихалася, вибігала сама із себе і сама ж під себе закручувалась, гнулася, підминалась і кидалася сторчма на дно. А там, вже на дні, там її ніби хто вимішував, виминав, а вимнувши, люто виштовхував назад – на простір» [с. 299].

Т. Салига так писав про стиль М. Вінграновського: «Важко цитувати уривками, бо розривається цілісність, то їх часто легко членувати на якісь найдрібніші деталі, на окремі мікрочастини, які просто заворожують собою. Такий спосіб художньо-образних зв’язків у творчій практиці М. Вінграновського є найвизначальнішим, є його загальною закономірністю в поетичному мисленні» [Салига Т. «На золотому столі»: Про деякі стильові ракурси поезії М. Вінграновського / Тарас Салига // Жовтень. – 1986. – № 11. – С. 116].

У М. Вінграновського екзистенційний вимір проглядається в образі скіфських баб: «Кам’яні скіфські баби з того боку Дністра розтулили свої тисячолітні німі уста й, не оглядаючись на віки, спрагло прошепотіли: “І ми хочемо любого нам Наливайка!”» [с. 345]. Баба – одна з найстародавніших і найбільших божеств у протоукраїнців (кам’яний вік) та давніх українців (палеоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік). Богиня життя, родючості, здоров’я, вагітних, мисливців. В XVI – XV столітті до Різдва Христового куль баби переростає в культ Берегині. Образ баби як Матері, Жінки, що продовжує рід людський, трансформувався в кам’яному скульптурному зображенні та в скіфських «бабах». Скіфські баби – цариці степу, посланниці Часу, берегині козаків – є не просто статичним елементом у творі, а живим виразом історичної епохи й невмирущої козацької волі у віках.

У романі філософську навантагу несе образ Степу, бо ж він, доносячи конкретні почуття та переживання, надії, стає символом вічності буття, прообразом земного космосу, де все має жити за Божими законами, і одночасно символом волі, розкутості духу, безмежної краси і широти душі українського народу.

Для польського шляхтича Ясельського степ чужий, ворожий, навіть дзвін, який був голосом надії і спасіння, ніби його поглинув степ, зникає. Він перелякано й розгублено блукає степом: «М’якою, теплою, пахучою, в невидимих квітах рікою безгомінним дрімотним степом текла темна тиша. Боком-боком, ніби крадучись з чорної між зорями хмари, над степом став грізно виходити жовтий, в сірих гудзах місяць. Увесь він з хмари іще й не вийшов, та білим холодним вогнем встиг з-за горбів підпалити Дністер… З Дністра місяць рушив на степ. Підпалив і степ. Все заграло, замерехтіло, спалахнуло срібними язиками, запереливалось: злякались і наче пригнулись кущі, стрепенулася і засвітилась кожна в степу бадилина, кожен камінь, корч і ярок… Білим морозяним полум’ям зайнялася й карета... Карета опинилася якраз на такому місці, куди цей божевільний місяць бив своїм світлом сторчма… Тепер панові заховатись у степу було ніде, хіба що провалитись крізь землю і заховатися у землі...» [с. 296].

На відміну від безпорадного пана Ясельського, Докія Горошко знає писані й неписані закони степу, відчуває його тепле дихання навіть у дощ і вітер. Степ дає притулок і їй, і цілій валці жінок та дітей, які швидше бояться ворожих людей у степу, аніж стихій самого степу. Для козаків Степ – рідна домівка, вони живуть з ним у повній гармонії, це їхня стихія. Недаремно Наливайко в скрутну хвилину думає про степ: «…в дикім степу – спасіння» [с. 571]. Натомість відчувають дискомфорт Петро і Хабіджа, Куріпочка у пущі, бо «Хабіджа виросла в пустелі, а Куріпочка – у степу. І там, і там, де не повернешся – вода!» [с. 303].

Степ у М. Вінграновського густо населений звіриною і птаством, тобто постійними мешканцями, справжніми господарями степу є саме орли та яструби, пискотливі стрижики та ластівки, кабани, олені, тури, навіть всюдисущі ховрашки. Люди – лише непосидючі гості на цій землі. Пророчим щодо цього є опис табору Наливайка: «А голубий туман і сиві від вогнищ дими, що слалися над возами, наметами, людьми і кіньми, підпливали під табір і ніби відривали його від землі, підіймали в небо, і табір, ледь погойдуючись, пухкою сизою хмарою висів між землею й небом… Візьмись раптом де вітер, думав Петро, і подми – понесе його куди вітрові буде завгодно» [с. 318].

Космічний простір як щось як невизначене, втілений в образі посланника Яна Замойського Збігнєва Ясельського: «Підняті над головою з чобітьми трохи зігнуті руки нагадували в Ясельському самотнього птаха, що вирішив серед ночі до когось летіти і зараз, цієї миті, злетить» [с. 507]. Кохання до Хабіджі спопеляє Ясельського. Хабіджа покинула його і він став блідим, примарним. Усе сновигав, мов зачарований. При світлі місяця його сльози срібні, у тіні – чорні» [с. 507].

Не оминув Микола Вінграновський і пророчих мотивів – загарбання чужої території. Хазі-Гірей: «Може, колись, – не доведи Аллах! – Хтось отак само, як ми Україну, обдере, пожене й розжене по чужих землях і нас? І ми, розпорошені, понівечені й озлоблені духом, будемо жити поміж чужими людьми, наче той народ-сирота, і плакати та проситись до себе додому в Крим, а там, на нашому місці і замість нас, будуть сидіти вже інші люди» [с. 427]. Цей фрагмент перегукується із сучасністю – окупацією Російською Федерацією Криму і військовою агресією Росії проти України. Україна залишається незламною із вірою в серці у прийдешнє визволення своєї землі від ворожої нечисті і погані.

Зі Сватом пов’язаний мотив вибору коня Наливайком. В архаїчному епосі це важливий момент: герой сам шукає свого коня, випробовуючи багатьох на силу та спритність і обираючи найкращого. Інколи йому допомагає досвідчений помічник. Сват – саме такий кінь: «Пішли ми з Дем’яном на базар купувати мені коня. Дивилися-вибирали, коли бачимо: стоїть один татарин з молодим іще сірим жеребчиком – продає. Дем’ян біля жеребчика походив, як треба оглянув, заглянув у рота, чи не випадає з зубів зерно. […] Так що Дем’ян мені цього коня присватав… І я назвав його Сватом» [с. 225-226].

Северин Наливайко на своєму іржачому реп’яхові-страховиську Резі навів жах на жінок, дітей, тобто він ретранслює есхатологічні думки про кінець світу: « “ Оце він і є, кінець світу!” – прошепотіла Докія» [с. 493].

У п’ятому розділі письменник вклинює екзистенційність в зооморфному образі. Яструб уособлює щось невідворотне, наближення темних сил. Він – провісник майбутнього. Птах бачив як Северин у домовині, непритомний, бився у ній головою на хвилях, спливаючи низом Дніпра. Яструб охоплює весь простір, його непроминальне око всіх бачить. Він «обгортає небо і степ». Яструб допомагав маленьким пташенятам здійснювати переліт. Це т. зв. процес відходу в якусь нескінченність: «Вони [птахи] тисли повітря, а повітря тисло на небо і землю так, що небо й земля зірвалися з місця і з кураєм, бадилинням й рікою, разом з піднятими і вже летючими в вітрі лисицями та зайцями покотилися в безконеччя» [с. 492], «Небо й земля зупинилися» [с. 492].

У Поході голопузого війська з жінками та малечею яструб пророкує смерть: «Серце його ударило в бубни: вкотре вже він знову побачить кров!.. У дзьобі йому пересохло знову, і він напився туману, що піднявся до нього з того голого війська» [с. 498].

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 77; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!