Концептуальні засади міжнародної міграції

Таким образом, по наличию географической составляющей различают внепространственные кластеры, к которым относятся промышленные и национальные, и пространственные – региональные, трансграничные и локальные кластеры.

Региональный кластер и его особенности. Концепцию региональных кластеров разработал другой крупный исследователь проблем конкурентоспособности М. Энрайт, который предположил, что конкурентные преимущества создаются не на национальном, а на региональном уровне, где главную роль играют исторические предпосылки развития регионов, разнообразие культур ведения бизнеса, организация производства и получение образования. Ученый пришел к выводу о существовании региональных кластеров, понимая под ними географическую агломерация фирм, работающих в одной или нескольких родственных отраслях хозяйства. Институциональную структуру региональных кластеров образуют:

- крупные, средние и малые предприятия и организации, специализирующиеся на профильных для данного кластера видах деятельности;

- комплекс вспомогательных (поддерживающих) малых и средних предприятий, поставляющих продукцию или оказывающих услуги для специализирующих предприятий;

· предприятия (организации) обслуживающих отраслей, включая транспортную, энергетическую, инженерную, природоохранную и информационно-коммуникационную инфраструктуры;

· научно-исследовательские и образовательные организации, научные и технологические парки, бизнес-инкубаторы, венчурные фонды;

· организации рыночной инфраструктуры (торговые, финансовые, кредитные, консультативные и др.).

Рост конкурентоспособности региональных кластеров обеспечивается за счет деятельности:

а) государства, формирующего общие и региональные рамочные условия функционирования экономики, организующего специальные учебные центры и агенства регионального развития, ответственные за проведение кластерной политики;

б) исследовательских организаций, обеспечивающих получение знаний, создание и внедрение инноваций в производстве через технологические и научные парки;

в) транснациональных корпораций, концентрирующих ключевые инновации в экономике страны и формирующих глобальные цепочки добавления стоимости, взаимодействующих с локальными кластерами малых и средних предприятий;

г) малых и средних предприятий, образующих локальные кластеры с внешней экономией на масштабах производства, являющихся преимущественно генераторами добавленных инноваций, обладающих не меньшей конкурентоспособностью, чем ТНК.

Региональные кластеры различаются:

1. По секторально-отраслевому признаку – территориально-промышленные и территориально-рекреационные кластеры;

2. По признаку производственной специализации – металлургические, машиностроительные, лесные, химические, агропромышленные, биотехнологические, информационно-технологические и т.п.;

3. По признаку диверсификации профильных видов деятельности – монопрофильные и комплексные (многопрофильные);

4. По признаку степени зрелости кластера – формирующиеся и сложившиеся.

Региональный кластер может включать:

- промышленный район малых и средних предприятий;

- концентрацию высокотехнологичных фирм, связанных через развитие и использование общих методов производства (технологий);

- производственную систему с бывшими предприятиями крупных ТНК и фирмами, отпочковавшимися от материнских компаний в результате процесса spin-off.

Кластерная политика. После выделения сложившихся и потенциальных кластеров можно проводить кластерную политику, под которой понимается государственная политика повышения конкурентоспособности страны или региона через стимулирование развития промышленных и региональных кластеров. В России основными исполнителями кластерной политики должны стать субъекты РФ, где и располагаются такие конкурентоспособные фирмы и компании, формирующие кластеры.

В настоящее время выделяется кластерная политика двух поколений.

Кластерная политика первого поколения представляет собой комплекс мер, осуществляемых федеральными и региональными органами власти по идентификации кластеров. определению поля деятельности формирующих кластеры фирм, созданию государственных органов поддержки кластеров и осуществлению общей политики поддержания кластеров в стране и регионе.

Кластерная политика второго поколения базируется на хорошем знании о существующих в стране или регионе кластерах и подразумевает индивидуальный подход к проблемам развития каждого кластера в отдельности. Государство может стимулировать развитие кластеров, проводя различный комплекс мероприятий: 1) «брокерскую» политику – создание платформы для диалога различных акторов кластера; 2) диверсификацию местного спроса посредством размещения у местных компаний государственных заказов; 3) повышение квалификации местной рабочей силы через реализацию программ дополнительного образования и переподготовки кадров; 4) создание «бренда» региона для привлечения иностранных инвестиций.

По роли государства при проведении кластерной политики выделяют:

1. Каталитическая кластерная политика, когда правительство сводит заинтересованные стороны между собой, но обеспечивает ограниченную финансовую поддержку реализации проекта;

2. Поддерживающая кластерная политика, при которой каталитическая функция государства дополняется его инвестициями в инфраструктуру регионов;

3. Директивная кластерная политика, когда поддерживающая функция государства дополняется проведением специальных программ. Нацепленных на трансформацию специализации регионов через развитие кластеров;

4. Интервенционистская кластерная политика, при которой правительство наряду с выполнением своей директивной функции перенимает у частного сектора ответственность за принятие решения о дальнейшем развитии кластеров и посредством трансфертов, субсидий, ограничений или регулирования, а также активного контроля над фирмами в кластере, формирует его специализацию.

Контрольные вопросы:

1. Что такое кластер и каковы критерии его формирования?

2. Какое воздействие оказывает кластер на экономику региона?

3. Какие мероприятия проводит государство для стимулирования развития кластеров?

4. Какой вид кластерной политики лучше всего использовать в России?

Міграційні процеси, їх активний вплив на життя як країн-донорів, так і реципієнтів робочої сили служать для науковців і дослідників постійним поштовхом до вивчення міграційної проблематики. Це спричинило появу у світовій економічній науці цілої низки теорій, концепцій та теоретико-методологічних підходів до трактування суті, природи міжнародної міграції, пояснення її мотивів, причин і наслідків. Аналітичний огляд найбільш поширених, відомих і вагомих теорій міграції населення послужить методологічною основою для пояснення міграційних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні та розробки рекомендацій щодо удосконалення державної міграційної політики.

Перше теоретичне пояснення причин міграції пов’язане з ім’ям британського вченого Ернст-Георга Равенштейна. Відштовхуючись від його ідей щодо чинників притягування і виштовхування мігрантів, у другій половині ХХ століття було розроблено неокласичну теорію міжнародної трудової міграції. Представники макроекономічного підходу (Г. Раніс, Дж. Харріс, Дж. Фей) вважають, що міграція зумовлена різницею між попитом на робочу силу та її пропозицією у різних країнах (регіонах). У країнах (регіонах) з надлишковою робочою силою існує низький рівень оплати праці, тоді як у країнах (регіонах) з дефіцитом робочої сили – висока зарплата. Представники мікрорівневої неокласичної теорії (Л. Сьястад, М. Тодаро, Дж. Борджас та ін.) розглядають людей як раціонально діючих індивідів, які приймають рішення про здійснення просторового переміщення (або ж відмову від нього) на основі відповідних підрахунків в системі «витрати-вигоди» від міграції [4].

На противагу неокласичній, виникла нова економіка трудової міграції, котра полягає в тому, що рішення про міграцію приймаються не окремими індивідами, а домогосподарством [3]. При цьому метою відправки членів сім’ї на роботу за кордон є не тільки максимізація очікуваного прибутку, пов’язаного, зокрема, з грошовими переказами працюючих мігрантів, але й мінімізація ризиків, пов’язаних із недостатнім рівнем розвитку у своїй країні ринків праці, страхування, ф’ючерсів і кредитів.

Тезу вчених-неокласиків щодо важливості індивідуальних характеристик особистості в міграційних процесах було розвинуто і обґрунтовано в концепції людського капіталу. ЇЇ теоретики (Л. С’яастад, Г. Беккер, Т. Шульц, Дж. Мінцер, А. Хансен) вважають, що для реалізації міграційних намірів необхідно володіти певними ресурсами, найважливішим серед яких є людський капітал.

Продовженням теорії людського капіталу стало виникнення теорії міграційних мереж (А. Сіммонс, Ф. Хьюго, Е. Тейлор, Д. Гурак). Ключовим тут виступає поняття «міграційні мережі», під яким розуміють систему міжособистісних родинних чи приятельських зв’язків між мігрантами, особами, що були мігрантами в минулому та потенційними мігрантами у країнах виїзду і в’їзду [1]. З цією теорією пов'язаний розвиток інституційної теорії, яка зосереджується на факторах макрорівня. Її представники (Дж. Госс, Б. Ліндквест) встановили, що з початком міжнародної міграції виникають приватні інституції та волонтерські організації. Вони покликані задовольнити попит, створений дисбалансом між значною кількістю людей, які шукають можливості в’їзду до багатих країн, та обмеженою кількістю імміграційних віз, що пропонуються такими країнами.

Якщо значна кількість теорій ґрунтується на моделях прийняття рішень щодо міграції, то теорія сегментованого (подвійного) ринку праці розвиває міграційну теорію в дещо іншому ключі. Зокрема, представники цієї теорії (П. Дорінгер, М. Піоре, М. Хехтер, С. Ліберзон та ін.) розглядають міжнародну трудову міграцію як результат дії попиту на іноземну робочу силу, притаманного економічній структурі високорозвинутих країн.

Ґрунтуючись на роботах американського соціолога Іммануїла Валерштайна, деякі науковці (Е. Петрас, М. Кастелс, С. Сассен) почали пов’язувати витоки міжнародної міграції зі структурою світового ринку. На основі цього було сформовано теорію світових систем, розробники якої вважають, що проникнення капіталістичних економічних відносин у периферійні, некапіталістичні суспільства створює мобільне населення, схильне до виїзду за кордон [4].

Однією з перших спроб формування єдиної теорії міграції стала розробка теорії міграційних систем (Р.E. Білсборроу, M.M. Крітц, Г. Злотнік, Д. ван де Каа, Д. Массей). Вона виступає не окремою самостійною теорією, а як певне узагальнення, що ґрунтується на відомих теоріях міграції і певним чином об’єднує їх. На думку представників цієї концепції, міжнародна міграційна система зазвичай складається з приймаючого ядра (це може бути одна країна чи група країн) і цілої низки країн виїзду, пов’язаних з ним незвично великими потоками мігрантів. При цьому, країни в рамках такої системи не обов’язково повинні бути географічно близькими, оскільки потоки між ними відображають скоріше політичні й економічні відносини, аніж фізичні.

Проаналізувавши різні теоретичні підходи до вивчення міграційних процесів, міжнародна міждисциплінарна група вчених, сформована під керівництвом Дж.Массея розробила основні положення синтетичної теорії міжнародної міграції. Так, науковці дійшли висновку, що міжнародні міграції виникають в процесі соціальної, економічної і політичної трансформації, яка супроводжується розповсюдженням капіталістичних ринкових відносин на доринкові (аграрні) і неринкові (ґрунтуються на централізованому плануванні, з командною економікою) суспільства [2].

На основі аналізу найбільш відомих теорій міграції населення ми спробували виокремити (в межах кожної теорії) найголовніші причини міграції населення та основні способи регулювання міграційних процесів (табл. 1) [5]. Усе різноманіття наукових теорій вивчення міграції населення здебільшого поділяють на дві великі групи: макро- та мікрорівня. Крім того, можна виокремити третю групу теорій, котрі аналізують міграційні чинники різних рівнів.

Отже, розглянуті вище теорії по-різному підходять до пояснення природи, причин міграції населення, пропонують різні способи державного впливу на міграційні процеси та, попри певні суперечності, певною мірою доповнюють одна одну.

1.2 Масштаби, форми й основні напрямки сучасних міграційних процесів

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але,враховуючи їх високу територіальну концентрацію й специфіку використання праці працівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системіміжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавног оперерозподілу робочої сили в межах всесвітнього господарства.

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.[6]

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північне - та Південноамериканський регіон. Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.[10]

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду -- більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.[8]

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.[10]

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. --4 млн., або 44 % загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50 % усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.[7]

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.[9]

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 74; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!