Важливі терміни та поняття 2 страница

В нашій державі на законодавчому рівні визначено ор­ганізаційні та правові засади соціальної роботи з дітьми та мо­лоддю. Основним нормативним документом, що регулює зазначе­не питання, є Закон України "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю", прийнятий Верховною Радою України 21.06.2001 р.

Окрема увага у законодавстві приділена захисту прав інвалідів і дитинства та дітей-інвалідів. Так, Законом України "Про дер­жавну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16.11.2000 р. зазначеним особам гарантовано право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюдже­ту України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення дер­жавної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Згідно з Законом право на державну соціальну допомогу ма­ють:

• інваліди з дитинства І і II групи;

• непрацюючі інваліди з дитинства III групи;

• діти-інваліди віком до 16 років.

Причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експер­там згідно із законодавством України.

Інвалідам з дитинства, які мають одночасно право на державну соціальну допомогу і пенсію, призначається державна і соціальна допомога або пенсія за їх вибором. Державна соціаль­на допомога або пенсія інвалідам з дитинства, яких визнано недієздатними, а також на дітей-інвалідів призначається за ви­бором їхніх батьків, усиновителів, опікуна або піклувальника.

Розмір державної соціальної допомоги призначається в за­лежності від категорії, до якої належить особа, та у відсотках до прожиткового мінімуму, і підвищується у зв'язку із його збільшенням.

Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства або на дітей-інвалідів віком до 16 років призначається органами соціаль­ного захисту населення і виплачується державними підприємства­ми і об'єднаннями зв'язку за місцем проживання інваліда з ди­тинства або батьків, усиновителів, яким призначена допомога на дітей-інвалідів.

12.5. Право на охорону здоров'я та його реалізація в Україні

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збере­ження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання еко­логічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запро­вадження здорового способу життя.

Здоров'я - це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Охорона здоров'я - це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності

та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Ст. 49 Конституції України гарантує право на охорону здоров'я. Система охорони здоров'я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є не­ обхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне сере­довище;

в) санітарно-епідеміологічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та від­ починку;

ґ) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи цільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

д) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здо­ров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фак­тори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесен­ня пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

є) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні гро­мадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

ж) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

з) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримі­нації, пов'язаних зі станом здоров'я;

и) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

і) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закла­дів та органів охорони здоров'я;

ї) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної екс­пертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я мо­жуть бути зачеплені загальновизнані права людини і громадянина.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гаран­тується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбаче­них міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист. У разі порушення законних крав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні дер­жавні, громадські або інші органи, підприємства, установи та орга­нізації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди. Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Разом з тим, закон визначає наступні обов'язки громадян України у галузі охорони здоров'я:

а) піклуватися про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкоди­
ти здоров'ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити
профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які
знаходяться у загрозливому для життя і здоров'я стані;

г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством
про охорону здоров'я.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими ж пра­вами і мають такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України.

Охорона здоров'я — один із пріоритетних напрямків держав­ної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію. Державна політика охорони здоров'я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Вер­ховна Рада України шляхом закріплення конституційних і зако­нодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нор­мативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових за­гальнодержавних програм охорони здоров'я.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України звітує про стан ре­алізації державної політики в галузі охорони здоров'я.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охоро­ни здоров'я України, компетенція якого визначається положен­ням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оз­доровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я. Держава також підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здо­ров'я. Дозвіл (ліцензія) на здійснення такої діяльності видається її порядку, передбаченому законодавством. Спори про відмову у видачі дозволу (ліцензії) розглядаються у судовому порядку.

Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Дер­жавного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів органів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Держава повинна забезпечувати життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслу­говування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я. З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, сти­пендій, соціальної допомоги та інших доходів населення, органі­зується безкоштовне забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс захо­пи щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних і а інших осіб, які не мають певного місця проживання, безкоштовно надаються медична допомога і соціальне обслуговування Особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь іа відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлю­ються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробни­чих та інших процесів, пов'язаних із діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та піших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки і Обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.

Іі інтересах збереження генофонду народу України, запобіган­ня демографічній кризі, забезпечення здоров'я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава зобов'язана здійснювати комплекс заходів, спрямованих на усунення Факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини, а також створювати систему державного генетичного моніто­рингу, організовувати медико-генетичну допомогу населенню, сприяти збагаченню і поширенню наукових знань в галузі гене­тики і демографії.

З метою запобігання інфекційним захворюванням, небезпеч­ним для населення, держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквіда­цію масових інфекційних захворювань.

Суттєвого значення законодавство надає проблемам запобіган­ня захворюванню на СНІД. З цією метою в Україні прийнято Закон "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальних захист населення". Згідно з зазначеним Законом синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається віру­сом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів ліку­вання призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеці­альних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним із пріоритет­них завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово пере­бувають на території України, мають право на:

• медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини;

• одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо за­побігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції.

Медичний огляд неповнолітніх віком до 18 років і осіб, визна­них у встановленому законом порядку недієздатними, може про­водитися на прохання чи за згодою їх законних представників, які мають право бути присутніми при проведенні такого огляду. Медичний огляд громадян України, іноземців та осіб без грома­дянства, які постійно проживають на території України або яким надано статус біженців, здійснюється безоплатно. Порядок оплати медичного огляду інших категорій іноземців визначається законо­давством та відповідними міжнародними договорами України.

Особа, яка пройшла медичний огляд, має право на повторний огляд у будь-який час у тому ж або, за своїм вибором, в іншому акредитованому в установленому порядку закладі охорони здоров'я.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здо­ров'я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно. Відомості про результати медичного огля­ду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами Ук­раїни, також законним представникам цієї особи, закладам охо­рони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Згідно з законодавством особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівни­ком закладу охорони здоров'я, в якому проведено огляд, з ура­хуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначе­ної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції, про гарантії і к у гримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про криміна­лі 1.11 у відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зара­ження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

У разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом поряд з недієздатними, працівник закладу охорони здоров'я, в якому проведено медичний огляд, повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб. Порядок повідомлен­ня обстеженим особам про результати медичного огляду та ви­ти і їм відповідних офіційних висновків встановлюється Міністерством охорони здоров'я України.

Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові (п компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тка­нин та органів людини. Переливання крові (її компонентів), а також використання інших біологічних рідин, клітин, органів, тканин у медичних цілях дозволяється лише після обов'язкового лабораторного дослідження крові донорів на ВІЛ-інфекцію. З Метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції через донорську кров п переливання застосовується лише у випадках, коли таке медич­не втручання є єдиним засобом для врятування життя людини.

У разі, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним за­собом врятування хворого є термінове переливання крові, а належ­ним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів. Якщо усвідомлену згоду хворого або згоду його законного представника отримати неможливо, рішення про переливання такої крові прий­мається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання кон­силіуму — лікарем, який надає медичну допомогу. Факт переливан­ня крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів, та згода хворого або його законного представника на про­ведення такого медичного втручання обов'язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові тер­міново надсилається для відповідного лабораторного дослідження. Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візу на в'їзд в Україну іноземцям та особам без громадян­ства, які прибувають в Україну на строк понад три місяці, за умови пред'явлення ними документа про відсутність у них ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

З метою охорони здоров'я населення організовуються профілак­тичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення або під­вищеною небезпекою для оточуючих. Держава повинна сприяти утвердженню здорового способу життя населення шляхом поши­рення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації ме­дичного, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, ство­рення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочин­ку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу зі шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-еко­номічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя. Громадянам України надається лікувально-профілактична до­помога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науко­во-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охо­рони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окре­мими медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.

Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.

Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Ме­дична допомога забезпечується службою швидкої медичної допо­моги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат. У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, орган­на ції та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу.

Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконан­ням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці Відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (лікарська таємниця).

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завда­ні шкоди здоров'ю пацієнта при наявності його згоди. Проте у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є на­цінюю, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Законодавством регулюється також поря­док трансплантації органів та інших анатомічних матеріали, штуч­ного запліднення та імплантації ембріона, застосування методів Стерилізації, добровільного штучного переривання вагітності і т. ін.

Медичні працівники зобов'язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також надаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються піль­гами з боку держави. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких за­ходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Громадяни забезпечуються лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами через аптечні та лікувально-профілак­тичні заклади. У необхідних випадках громадяни забезпечуються протезами, ортопедичними, корегуючими виробами, окулярами, слуховими апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеці­альними засобами пересування.

Законодавство України спрямоване на заохочення материнст­ва з боку держави. Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страху­ванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народ­женням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу зі збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздо­ровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологіч­них факторів; державною і громадською допомогою сім'ї та інши­ми заходами у порядку, встановленому законодавством України.

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єди­ним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозво­лом Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу охорони здоров'я особам без спеціальної освіти дозво­ляється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповід­но до спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного
разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досяг­ нень медичної та фармацевтичної науки і практики;

ґ) безкоштовне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконан­ня професійних обов'язків;

д) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу охо­рони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках, пе­редбачених законодавством;

є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

є) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

ж) пільгові умови пенсійного забезпечення;

з) судовий захист професійної честі та гідності та ін.
Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню
і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану
медичну і лікарську допомогу;

б) безкоштовно надавати першу невідкладну медичну допомогу
громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;

в) поширювати наукові та медичні знання серед населення, продемонструвати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;

г) дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати
лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності;
є) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим

працівникам охорони здоров'я.

Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охо­рони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. У зв'язку з цим дер­жана гарантує зазначеним організаціям належні умови діяль­ності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

12.6. Правові основи соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи

Чорнобильська катастрофа торкнулася долі мільйонів людей. багатьох регіонах, на величезних територіях виникли нові соціальні та економічні умови. Україну оголошено зоною екологічного лиха. Створення системи надійного захисту людей від наслідків Чорнобильської катастрофи потребує залучення значних фінансових, матеріальних та наукових ресурсів.

Законодавством України визначено основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здо­ров'я та створено єдиний порядок визначення категорій зон радіо­активно забруднених територій, умов проживання і трудової діяль­ності на них, соціального захисту потерпілого населення.

Слід зазначити, що залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів міри перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших соціальних заходів, з урахуванням загаль­них виробничих і соціально-побутових відносин, територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони.

Такими зонами є:

• зона відчуження;

• зона безумовного (обов'язкового) відселення;

• зона гарантованого добровільного відселення;

• зона посиленого радіоекологічного контролю. Порядок відселення та самостійного переселення визначається

Кабінетом Міністрів України.

Зазначимо, що умовою проживання і трудової діяльності насе­лення без обмежень за радіаційним фактором є одержання додат­кової за рахунок забруднення території радіоактивними ізотопами дози, яка не перевищує рівня опромінення 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік.

Законодавством визначається статус осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Так, особами, які пост­раждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є:

1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків;

2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи — громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Держава бере на себе відповідальність за завдану шкоду гро­мадянам та зобов'язується відшкодувати її за:

1) пошкодження здоров'я або втрату працездатності грома­дянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

2) втрату годувальника, якщо його смерть пов'язана з Чорно­бильською катастрофою;

3) матеріальні втрати, що їх зазнали громадяни та їхні сім'ї у зв'язку з Чорнобильською катастрофою.

На державу покладаються також зобов'язання щодо своє­часного медичного обстеження, лікування і визначення доз опро­мінення учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

Державні органи виконавчої влади організовують щорічне медичне обстеження (диспансеризацію), санаторно-курортне лікування всіх осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, запроваджують систему радіаційно-екологічного, медико-генетичного, медико-демографічного моніторингу на те­риторії України. У регіонах найбільшого зосередження осіб, які постраждали, створюються спеціалізовані центри, в тому числі дитячі, для обстеження, лікування, соціально-психологічної ре­абілітації та профорієнтації потерпілих осіб.

Законодавством передбачений спеціальний порядок захисту дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи. До цієї кате­горії належать неповнолітні діти, які:

1) евакуйовані із зони відчуження, у тому числі діти, які на мо­мент евакуації знаходились у стані внутрішньоутробного розвитку;

2) проживали на момент аварії чи прожили або постійно на­вчалися після аварії не менше одного року у зоні безумовного (обов'язкового) відселення;

3) проживали на момент аварії чи прожили або постійно на­вчалися після аварії не менше двох років у зоні гарантованого добровільного відселення;

4) проживали на момент аварії чи прожили або постійно на­вчалися після аварії не менше трьох років у зоні посиленого радіоекологічного контролю;

5) народилися після 26 квітня 1986 року від батька, який на час настання вагітності матері мав підстави належати до кате­горії 1, 2 або 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катаст­рофи, або народжені матір'ю, яка на час настання вагітності або під час вагітності мала підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

6) хворі на рак щитовидної залози незалежно від дозимет­ричних показників, а також хворі на променеву хворобу;

7) одержали дозу опромінення щитовидної залози внаслідок Чорнобильської катастрофи, яка перевищує рівні, встановлені Міністерством охорони здоров'я України.

Особлива увага приділяється законодавством лікуванню по­терпілих дітей. Так, рятування, лікування та реабілітація (вклю­чаючи психологічну) потерпілих дітей дошкільного і шкільного віку повинні стати пріоритетними напрямками в усіх медичних програмах і заходах, пов'язаних із ліквідацією наслідків Чорно­бильської катастрофи.

Потерпілі діти забезпечуються відповідно до фізіологічних норм, встановлених Міністерством охорони здоров'я України, продуктами харчування, а також харчовими додатками, які спри­яють виведенню радіонуклідів з організму.

Законодавством також передбачені пільги та компенсації по­терпілим дітям та їх батькам. Зокрема:

1)повне державне забезпечення дітей до вступу їх до школи (не старші 8 років) шляхом безкоштовного виховання (утри­мання) їх у державних та комунальних дошкільних навчальних закладах і надання щомісячної грошової допомоги, розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України;

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 61; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!