Учасники інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється на основі збігу інвестиційного попиту й пропозицій. Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують інвестиційний попит і пропозицію, вступаючи до певних економічних відносин через інвестиційний ринок.

На інвестиційному ринку здійснюють свою діяльність різноманітні посередники, що взаємодіють як між суб’єктами господарювання, так і між собою (рис.2.6 і 2.7). Вони акумулюють заощадження власників, кредитують позичальників, тобто відіграють значну роль у переміщенні коштів.

Кредитори – це суб’єкти фінансування, які мають профіцит бюджету, позичальник – суб’єкт інвестиційної діяльності з дефіцитом бюджету. Основне завдання фінансової системи – найбільш ефективно переміщувати кошти від кредиторів до позичальників. За допомогою неї здійснюється переміщення купівельної здатності від кредитора до позичальника шляхом надання позики позичальнику в обмін на фінансову вимогу – письмова згода виплатити вказану суму (номінал), а також додаткову винагороду за право користуватись позикою протягом певного часу (до настання терміну повернення). Доки термін погашення фінансової вимоги не настав, кредитор може тримати його у себе, а може продати третій особі, в цьому випадку третя особа стає кредитором позичальника.

Отже, фінансова система дозволяє найбільш ефективним способом переводити кошти від кредитора до позичальника. Ці кошти можуть бути спрямовані в обмін на використання (купівлю будь – чого) та (або) на інвестування. Переказ грошових коштів від кредиторів до позичальника може здійснюватись прямим і непрямим фінансуванням.

Позичальник в обмін на фінансову вимогу отримує кошти безпосередньо від кредитора. Такі фінансові зобов’язання продаються й купуються на фінансових ринках. Економічні суб’єкти, які мають збереження (кредитори) та ті, які потребують грошові кошти (позичальники) – це різні особи, тому існує потреба в фінансових ринках, що перерозподіляють відповідні потреби. Чим більша різниця між надлишком коштів у одних і нестачею необхідних коштів у інших, тим більше виникає потреба в фінансових ринках для збереження балансу між інвестиціями й збереженнями. Певна частина інвестиційних посередників сама може виступати в ролі продавця або покупця (табл. 2.4).

Таблиця 2.4 – Види інвестиційних посередників [13, 45, 59]

На фінансових ринках діють професійні учасники – фінансові посередники й інститути. До професійних учасників фінансових ринків відносять брокерів і дилерів, які працюють для полегшення пошуку взаємозацікавлених продавців і покупців на фінансовому ринку.

Брокери зводять позичальників і кредиторів, вони не купують і не продають цінні папери, користуються вказівками своїх клієнтів на проведення угод за найбільш вигідними вказівками, їх доход формується за рахунок обумовленого відсотку вартості фінансових зобов’язань або обумовленої комісійної винагороди.

Дилери – спеціалісти по операціям з цінними паперами, представляють інститути інвесторів, кредиторів, їх основна функція – «створення» ринку, вони встановлюють перелік цінних паперів, які вони бажали б продавати
(або купувати) за визначеною ціною (табл. 2.5).

Інвестиційні банки фінансують, і кредитують різні підприємства й галузі, в т.ч. купують цінні папери, допомагають здійснити первинне розміщення фінансових обов’язків, знижують емісійний ризик шляхом гарантованого розміщення – андеррайтинга; викупають увесь випуск цінних паперів позичальника за фіксованими цінами, перепродають ці цінні папери окремим інвесторам.

Таблиця 2.5 – Фінансові посередники - дилери

Функцією брокерів, дилерів і інвестиційних банків є полегшення проведення прямих фінансових угод. Для здійснення прямого фінансування позичальник повинен випустити цінні папери, їх номінал, терміни погашення та інші характеристики повинні точно відповідати запитам кредитора; доки не виникне взаємного задоволення вимог, переміщення кошт не виникне. Ринки прямих кредитів, ринки капіталів і грошові ринки – це ринки, представлені спеціальними інститутами, вони є крупнооптовими, на таких ринках номінали цінних паперів дуже великі, що стримує коло покупців.

Фінансове посередництво долає перешкоди (недоліки прямого фінансування) у взаємодії між позичальником і кредитором. Переміщення грошових коштів від кредитора до позичальника може бути непрямим (опосередкованим) через фінансових посередників – комерційні банки, пенсійні фонди, кредитні союзи, страхові компанії. Їх завдання – перетворювати фінансові зобов’язання таким чином, щоб останні ставали більш привабливими для інвестора (кредитора). Фінансові посередники купують у позичальника прямі зобов’язання і перетворюють їх у непрямі, такі що мають інші характеристики (номінал і термін погашення), потім продають перетворенні зобов’язання кредиторам, тобто роблять їх більш привабливими для кредитора. Процес перетворення прямих фінансових зобов’язань з визначеними характеристиками в інші з другими характеристиками є фінансовим посередництвом; він допомагає позичальниками знайти необхідні сторони фінансування, а кредиторам – об’єкт фінансування. Фірми, які спеціалізуються на цьому виді діяльності називаються фінансовими посередниками або фінансовими інститутами.

Ринок фінансових інститутів або ринок непрямого фінансування має всі властивості роздрібного ринку. В ньому непрямі фінансові зобов’язання отримують власні назви – ощадний рахунок тощо. Фінансові посередники створюють свої фінансові продукти у всіх галузях, де вони розраховують їх реалізовувати за цінами, що покриють витрати випуску й забезпечать прибуток.

Переваги непрямого фінансування:

- завдяки спеціалізованій діяльності зростає обсяг угод, тобто має місце економія за рахунок ефекту масштабу (зменшуються витрати на 1 операцію, виникає економія трансакційних витрат);

- крупна фірма – посередник має спеціалізоване обладнання, потужні інформаційні системи;

- переказ однієї національної валюти в іншу; багато фінансових посередників закуповують фінансові обов’язки в одній національній валюті, продають в іншій.

На фінансовому ринку фінансові посередники представлені:

1. Установами депозитного типу – комерційні банки, ощадні банки, кредитні союзи. Джерела доходів – вклади на різних чекових, поточних, ощадних рахунках (короткострокові депозити). Залучені кошти використовують для надання довгострокових споживацьких, комерційних і іпотечних позик для випуску державних цінних паперів, облігацій вітчизняних і закордонних компаній, для надання позик фірмам, іпотечних (залогових) кредитів та інших активів. Виплату доходів за депозитними рахунками гарантує одна або декілька страхових компаній. Їх гарантом виступає держава, тому ризик втрати зводиться до мінімуму. Депозитні кошти мають високу ліквідність, бо мають бути вилучені за першою вимогою вкладника.

2. Договірними ощадними установами – страхові компанії та пенсійні фонди. Отримують кошти в результаті укладання довгострокових угод і спрямовують їх на ринок капіталу. Джерела коштів – страхові поліси й рахунки пенсійних фондів (приплив коштів відносно стійкий, а відплив - передбачуваний). Проблема ліквідності для таких установ – вторинна, що дозволяє інвестувати кошти у високодоходні довгострокові цінні папери – облігації, акції, закладні тощо.

3. Інвестиційні фонди продають свої акції інвесторам; отримані кошти використовують для закупівлі акцій, облігацій підприємств, таким чином вони збільшують номінал цінних паперів (закуповують довгострокові й продають короткострокові цінні папери, знижують суму кредиту).

Переваги використання послуг інвестиційних фондів:

- знижується ризик вкладення коштів, так як активи інвестиційних фондів диверсифіковані – складаються з великої кількості цінних паперів;

- має місце ефект масштабу;

- більшість інвестиційних фондів спеціалізуються на визначених секторах фінансового ринку (закуповують тільки цінні папери конкретної галузі).

4. Інші види фінансових посередників – фінансові компанії, що надають позики споживачам і суб’єктам малого бізнесу. Вони не приймають вклади споживачів, але більшу частину коштів отримують від продажу інвесторам короткострокових зобов’язань у вигляді комерційних паперів.

Інвестиційний менеджер працює або на свою компанію, або на клієнта своєї компанії. Багато інституціональних інвесторів наймають інвестиційні компанії для управління частиною своїх активів. Менеджери таких компаній намагаються досягти інвестиційних цілей клієнтів, а ефективність їх діяльності часто залежить від обсягу активів, переданих в управління.

За спрямованістю своєї господарської діяльності інвестори можуть бути:

1. Індивідуальні (роздрібні), які складаються з приватних (фізичних осіб), що інвестують власні кошти;

2. Інституційні, до складу яких входять:

а) Фінансові інститути (страхові компанії; депозитні інститути - комерційні банки, ощадні установи, спілки; консорціуми, асоціації інвестиційні компанії);

б) Нефінансові інститути (пенсійні, накопичувальні фонди тощо).

Практичні послуги інших учасників інвестиційного ринку поряд з теоретичними знаннями інвестора допомагають йому організувати реалізацію інвестиційних проектів на різних етапах їх життєвого циклу.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 47; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!