Слово до молоді

Симон Петлюра

Вдень свята Української державности* (22 січня 1926 року)

В день свята української державности встають передо мною постаті

лицарів і мучеників великої ідеї.

Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.

Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість батьківщині.

Тих, що власним чином крови і праці, гарячого патріотизму і виконання

обов'язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, а

обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.

Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації — легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державне незалежною.

Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле з світлим майбутнім і переказав нам, живим те прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та не-довершеного чину.

Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої — так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеоло­гічної творчості, всього того, що нація і свідомо і раціонально використо­вує для ствердження свого права на державне життя.

Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного фер­менту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.

З цим чуттям завжди переживаю я свято нашої державности. Воно все зв'язується у мене з дорогими — незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов'язуючими, — все зливається з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли ми не слова­ми-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.

Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу перед­смертних заповітів наших лицарів!

Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам'ять полеглих і обе­режно плекати традиції боротьби за українську державність, такі чисті і проречисті, такі ушляхетнюючі, бо і оправдані і окроплені святою кро­в'ю найкращих синів нації.

А найголовнішою з тих традицій буде: пам'ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гасла­ми, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917—1920рр.

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло Незалеж­на Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її незчисленни­ми багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного держав­ного добра і збагачення рідного народу.

Отже: не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її бут­тя — творчої любови до батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, — в симбіозі яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програму для будівництва!

Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпо­рядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.

Біля гасла: Українська Народня Республіка — Українська Незалежна Держава об'єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за неза-

лежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з'явитися світлі постаті полеглих, тільки на цьому грунті могла зроди­тись жива легенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.

Моральним чотирикутником — отим старокозацьким табором — по­ставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля од­ного з готовністю взаємної допомоги і перестороги, — і ми витримаємо всі «міри і проби» незалежно від того, чи вони походять з якогось Інтер­націоналу чи від його клясократичного антиподу.

Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підста­вою внутрішньої сили ширших громадських об'єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні ли­царі оружної боротьби за українську державність з часів 1917—1920рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя і нарешті до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державности.

Олена Теліга Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи¹

Є різні думки про те, хто творить історію. На думку одних, історію творять народні маси; на думку інших — суспільні верстви; нарешті, на думку третіх — ціла світова історія, це лише історія великих одиниць. Бо чим би був, наприклад, арабський народ, що довгі віки блукав пісками своєї батьківщини, займався дрібними ґешефтами і дрібними грабунками, коли б не з'явився серед нього великий Магомет, якого дух видобув таку енергію з цього народу, що знак півмісяця запанував над половиною світу.

Чим була маса українських племен, доки на чолі її не став великий муж Святослав Завойовник, що славу української зброї поніс силою своєї волі аж під мури Царгороду, на береги Дунаю і Каспія, створюючи велику, могутню імперію. І що створила відважна, бурхлива козацька маса, доки не оформив її поривів великий політик і відважний полководець Богдан Хмельницький. Це ж він замість ряду неокреслених бунтів проти Польщі створив один великий зрив, замість повстанчих ватаг — могутню армію, і на місце дрібних домагань поставив велику ідею незалежности україн­ської держави. І цю державу він побудував, зміцнив і — вмираючи — лишив її забезпеченою тривкими політичними союзами, що запевняли її розвиток і зріст. Але наступники, які не дорівнювали величі свого попе­редника, привели до визволення відосередкових сил, що спричинилося до упадку держави і дало той період нашої історії, який звемо Великою Руїною.

Сила нації змаліла, козацька імперія почала котитися вділ. Що ж ста­лося? Адже ж народні маси лишилися ті самі, матеріял для армії не змінив­ся, міжнародня ситуація не була більш некорисною, як давніше, і на чолі держави так само стояли провідники — гетьмани. Лише вони, ці нові провідники, не потрапили опанувати маси і скерувати її до однієї мети. Бо народня маса завжди готова до чину, тільки треба вміти її попровади­

ти, бо народня маса завжди як чародійний музичний інструмент, на якому великий митець дасть прекрасний, величний концерт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшувати безжалісно.

Велика Руїна все поглиблювалася і поглиблювалася. І навіть останній козак, славний Петро Дорошенко, не міг воскресити давньої могутности української держави.

Ситуація видавалася безнадійною. Держава в упадку, народ розбитий ворожими впливами. Залоги ворогів в наших містах, селах, хуторах... І ось в такий час гетьманську булаву було віддано в руки Івана Мазепи.

Цим фактом в нашу історію увійшов справжній герой і розпочав нову | Лобу.

І Так, справжній герой. Постать барвна, яка і досі ще приваблює і дає І натхнення багатьом поетам, письменникам, малярам і музикам. Блискучий лицар, в якім закохувалися до найпізнішої його старости найгарніші жінки того часу. Постать створена не лише на героя історії, а й на героя роману чи поеми, а передусім на героя самого життя, паном якого він був — у кожній ситуації.

Вийшов він родом з української шляхти, якій так близькі були лицарські войовничі традиції; струнким юнаком вступив він на службу до двору польського короля Яна Казимира. Його перебування там і враження, яке він робив на оточення, було настільки блискуче, що навіть уява польсько­го поета, не підсилювана національними симпатіями, малює нам Мазепу як властивого короля того двору, що більш за справжнього панував над юрбою. Що і на цій юрбі, на чужому йому оточенню, витискав печать своєї слави і винятковости, перед якою усувалися в тінь і короновані го­лови. [...]

Покинувши двір короля. Мазепа став генеральним писарем і головним дипломатом у гетьмана Дорошенка. Згодом сповняв він функції головного дипломата у другого гетьмана, Івана Самойловича. І тут він здобув собі такі симпатії козацтва, що незабаром перебрав від Самойловича гетьман­ську булаву.

А був час, коли Москва чимраз більше стискала кліщі, в яких мала сконати незалежність української держави. Лише Мазепа своїм політич­ним хистом міг змірятися і так довго перемагати хитрість московського царя, який за всяку ціну вирішив остаточно підірвати коріння українсько­го народу. І вже на самому початку свого панування Мазепа приступив до залізно послідовної реалізації найвищої мети свого життя: обрубати на­хабні московські пальці, що вже глибоко вбилися в живе тіло української нації. У цій боротьбі треба було бути і лисом, і левом. Мазепа вмів це в собі злучити. Ослаблена Україна не могла в безпосередній одвертій бо­ротьбі поставити чоло перебудованій і зміцненій Петром московській державі.

Треба було з'єднати собі козацтво і старшину. Треба було приборкати неспокійне Запоріжжя. І нарешті, треба було погодити інтереси старшини і нижчих верств. Словом, треба було з'єднати націю, надхнути її однією ідеєю, дати їй одну спільну душу — і все це треба було робити під пиль­ним оком Москви, в інтересах якої лежало — за всяку ціну не допустити до цього.

Мазепа мусів довгі роки маневрувати поміж льояльністю супроти царя, щоб не викликати військових репресій, і одночасно вести потаємно підго­товку нації до останньої розправи.

Як же тяжко було з'єднати собі козацтво і рівночасно заспокоїти вимо­ги Москви, висилати це козацтво допомагати при будові Петербургу. Яким треба було бути геніяльним дипломатом, щоб прихилити собі старшину і рівночасно не дозволяти їй зводити порахунки з Польщею, яка тоді могла бути союзником супроти найбільшого ворога — Москви.

І тільки Мазепа міг зуміти підготовляти союз зі шведським лицарським королем Карпом XII, в той же час воюючи з ним, щоб не зрадити себе перед Петром.

І так довгими роками цей великий грач провадив свою небезпечну гру, де ставкою завжди було життя або смерть — не лише особиста, а й цілого народу. А рівночасно, в ті тяжкі роки, що не одного б цілковито зломили, цей залізний характер остільки заховав спокій нервів і творчість думки, що започаткував нову добу розвитку української культури. Гетьман про­вадив небезпечну гру, але весь її тягар і всю відповідальність за неї цей вроджений провідник ніс виключно сам. Навіть найближчі не бачили, що він ходить на краю прірви. І не могли того зауважити, бо Мазепа, не маю­чи наразі змоги збройним чином, війною зміцнювати свою державу, зміцнював її спокійно, мов не над прірвою, а на твердому грунті, розбудо­вою української культури. Доба його панування була золотою добою ук­раїнського мистецтва. В Україні поставали нові церкви, палаци, школи й академії. Виключно його заслугою був розвиток стилю, що носить назву українського бароко. Але це не був той тип культурного діяча, що бачить спасіння для своєї нації лише в розвитку науки і освіти, а тільки повний і всесторонній державний муж, який хвилини, вільні від війни, присвячує розвиванню духовних цінностей нації, як Наполеон, що у хвилину, коли не видавав військових наказів, укладав кошторис у палаючій Москві своєї Паризької Опери.

Цей великий політик, як ніхто інший, зрозумів, що велич нації і сила держави будується еі аг(е еі тагіе, себто мистецтвом і війною. І це тому великому меценатові культури належать такі пам'ятні слова: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

Ті права він вмів і встановлювати, і боронити. Він так само, як вагу цінностей культурних, розуміє вагу цінностей політичних і державних. В одній зі своїх проклямацій Мазепа каже: «Відомо, що перше ми були те, що тепер московці: влада, першенство і сама назва Русь від нас до них перейшла». Це був найглибший доказ свідомости свого суверенітету і самостійницького стремління нації. І це його становище було настільки владне і глибоке, що викликало найглибшу пошану і його союзників. І шведський король Карло XII, такий же лицар, як і Мазепа, цілковито прий­няв його розуміння прав нації. Так дві найчільніші постаті тієї доби були об'єднані не лише формальним союзом, а і духовним братерством. І про-клямація Карла XII звучить як вираз думання тодішнього українця:

«Відомо всьому світу, що народ руський зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, тобто од самого себе залежним під правлінням князів своїх чи самодержців.

З'єднався потім з Литвою і Польщею для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували, але пізніше за насилля і несамовитості поляків звільнився від них власною своєю силою і хоробрістю, з'єднався з Московією доб­ровільно і по одному одновірству, і зробив її таку, як вона тепер є».

Лише на підставі такого розуміння прав і інтересів обох союзників міг постати обосторонній трактат українсько-шведський, в якому стремлін-

ня і поняття української сторони окреслено Мазепою чітко і однозначно в словах:

«Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме, на підставі воєнного права, тому, хто ним заволодіє. Але все те, що, як ви­явиться, належало колись народові українському, передається і задер­жується при українськім князівстві».

Як же глибоко і переконливо мусів вірити в слушність своєї справи Мазепа, коли ця його віра цілковито уділялася великому королеві.

Так, це було справжнє уділення віри, а не тимчасовий зв'язок, виму­шений короткотривалою збіжністю інтересів. Спільна велич так зблизи-I ла цих двох вийняткових мужів, що навіть страшна програна [битва], | навіть проклятий день Полтави, де погасли зорі обидвох полководців і

(завалилися всі великі пляни і надії, не розірвав їх, не підірвав їх взаємного довір'я і почуття зв'язаности.

Як разом цих два леви укладали пляни перемоги, так спільно зносили наслідки важкої програної. Мазепа вів раненого союзника і приятеля лише йому знаними стежками диких степів, по яких носив колись скажений кінь його крилатої юності...

Там же, в цих широких степах, де зійшло яскраве сонце його пануван­ня, закотилося воно багряно — назавжди.

Так хоч по його смерті минули вже віки, хоч наша земля зродила вже багато героїчних постатей, все ж Мазепа лишається найбільш яскравою між них і найбільш приваблює і до сьогодні письменників, поетів, ма­лярів і музик, політиків і істориків.

Але для потомних поколінь, для завзятої, войовничої молоді Мазепа лишився не лише як блискуча романтична постать, істинно великий майстер життя, але як найвищий символ змагань української нації за свою державну незалежність.

Вороги не задовольнилися тим, що перемогли його на полі бою. Для них він був так небезпечним, навіть по смерті, що вони хотіли б вигнати його присутність і з душ українських. Притягнено для цього Церкву. Свя­щеникам було наказано проклинати його з церковних амвонів, але це не зменшило сили його впливу. І честю, а не лайкою звучало в ушах кожного правдивого українця погірдливо вживане нашими ворогами слово — «ма-зепинець».

Бо Мазепа — це ціла окрема і повна, вийняткового значення доба в нашій історії. Мазепа — це символ справжнього голови держави і символ змагання за її суверенність.

Як голова держави — це той, хто взяв виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і власним народом.

Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація.

Розумів, що держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу.

І це той, хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а і в духовному. Як символ змагань, Мазепа — це той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій нарід з безнадійної руїни до тієї неза-лежнбсти, яка і досі для нас всіх є найвищою метою.

І тому Мазепа такий близький нам, бо ритм його життя, його відчуван­ня і бажання були наскрізь сучасні і наскрізь наші своєю повнотою і своїм невпинним шуканням прекрасного і величного для нашої батьківщини — безнастанно зазираючи в бездонні очі смерти.

Промова Голови Української Національної Ради достойного Івана Багряного при відкритті п'ятої сесії УНРади*

Пане Президенте! Високошановні Панове Члени Української Національної Ради, дорогі Гості!

З рамена Голови Української національної ради й на доручення її Пре­зидії П'яту Сесію Української Національної Ради — відкриваю.

Ця П'ята, звичайна. Сесія скликана згідно «Тимчасового Закону про реорганізацію Державного Центру УНР» ст. ст. 15/1, 20/7 і 23, декретом Президента Української Народньої Республіки від 26/7 та постановою Президії з ЗО вересня ц.р. Від імені Української національної ради вітаю український народ на Батьківщині та всю його політичну еміграцію у вільному світі.

Вітаю всіх присутніх тут наших гостей, що своєю особистою прияв-ністю вшанували це урочисте відкриття Сесії українського передпарля-менту в екзилі: вітаю представників великого німецького народу, госпо­даря цієї землі, де ми мали щасливу можливість зібратися, а також де після воєнних бур знайшли собі притулок і людську опіку багато втікачів з підбольшевицьої московської займанщини. Вітаю представників вели­кого американського народу, до якого звернені очі всіх уярмлених і поне­волених націй і в якому живе глибоке зрозуміння до змагань уярмлених підсовєтських народів. В тім і нашого народу, за волю, що знайшло уже було своє історичне відображення в знаменній Резолюції Конгресу й Се­нату СІЛА про тияадень поневолених націй. В цім вітанні говорить гли­бока наша віра, що саме дух тієї резолюції визначатиме в майбутньому поставу волелюбних націй світу до змагань нашого народу.

Вітаю присутніх тут на залі представників політичної еміграції інших народів СРСР, що ділять з нами спільну долю й що нам з ними приречено спільне майбутнє, яке маємо здобувати разом, плече в плече.

Вітаю представників українських громадських, культурних, наукових і політичних організацій, церковних діячів та представників вільної на­шої преси.

Тут на залі є присутні гості з далекої Аргентини й Сполучених Штатів Америки, представники Товариств Сприяння Українській Національній Раді та Товариств Прихильників УНР, що спеціяльно прибули на цю Се­сію. Вітаю Вас, дорогі гості, а в вашій особі те патріотичне українське громадянство, що стоїть за Українською Національною радою й ДЦ УНР та віддано й жертовно підтримує їх протягом років матеріяльно й мо­рально.

І окремо вітаю ветеранів української революції з-перед 40 років, як присутніх тут так і неприсутніх тут, учасників і діячів посталої в 1917— 1918 роках на руїнах російської імперії держави українського народу — Української Народньої Республіки. Їх лишилося небагато, але вони є жи­вими свідками того великого волевиявлення нашого народу, яке стало дороговказом для нащадків і яке лежить і в основі всього нашого чину, є наріжним каменем Української Національної Ради, —волею народу й його

жертовною боротьбою воздвигнутої вільної й ні від кого незалежної де­мократичної Української держави. Вони були живими свідками того, що було волею народу створено, що було потім у нерівній боротьбі втрачено й відновленню чого присвячене все наше життя й діяльність. В цьому сенс нашого існування й наше призначення.

Відкриваючи П'яту Сесію Української Національної ради, з великою приємністю відзначаю знаменну подію, що сталася напередодні скликан­ня сесії й що зміцнила та збільшила наші ряди, а саме — повернення до Української Національної Ради Організації Українських Націоналістів. В тій трудній ситуації, в якій перебуває нині українська визвольна справа, крок ОУН має свою вимову, як крок, направлений на скріплення Держав­ного Центру й українського самостійницького фронту. Другого листопа­да ц.р. Організація Українських Націоналістів подала заяву про своє по­вернення до УНРади. Зміст цієї заяви широковідомий з комунікатів у пресі. Четвертого листопада Президія УНРади на своєму засіданні цю заяву розглянула, ухвалила прийняти її до відома та закликати Організацію Українських Націоналістів до участи в П'ятій Сесії.

Сьогодні представники цієї поважної політичної організації беруть участь в цій Сесії, є присутні тут з нами й я їх від усієї душі, в імені всіх фракцій УНРади, вітаю та висловлюю побажання успішної спільної праці для добра нашої Батьківщини. Високоповажні Пані й Панове!

Від Першої Сесії Української Національної Ради минуло більше як 13 років, зараз доходить вже 14-й рік. Це великий час, та ще коли взяти до уваги тяжкі, скомпліковані умови, в яких живемо і працюємо. Така три­валість існування й діяльности Української Національної Ради є насампе­ред доказом живучости й сили тієї великої ідеї, яка в основі УНРади ле­жить, — провідної ідеї багатомілійонового народу: його боротьби за сво­боду, за національну незалежність, його бажання вирватися з колоніяльно-го рабства й самому творити своє життя й порядкувати на своїй землі.

З цього могутнього грунту черпає силу Українська Національна Рада. Вона не є відокремлене, випадкове явище, не є виплодом такого собі полі­тиканства — вона є функцією великого народу. І тому вона така живуча.

Ідейна, ніколи необтинана зв'язність з Батьківщиною, глибоке почут­тя обов'язку перед нашим народом, скутим окупантом по руках і ногах і з замкненими устами, дана йому присяга вірности й обов'язку заступити його інтереси за всіх умов визначають всі наші дії у вільному світі й стан нашої постійної моральної змобілізованости та відпорности на несприят­ливі умови й злигодні. Саме завдяки цьому ми існуємо й існуватимемо довго, аж до моменту осягнення нашим народом його ідеалів — звільнення з колоніяльної неволі й здобуття свободи. [...]

Ми сьогодні живемо й діємо в часах виключно трудних для нас і для нашого народу.

Сьогоднішня дійсність трудна для нас тим, що в титанічнім змаганні між Заходом і Сходом, в шуканні компромісу між добром і злом в те­перішній світовій ситуації, так би мовити, ніби примеркають ті ясні зорі, що присвічували нам, присвічували ідеї свободи поневоленим, в тім і нашому народові; десь темні сили, інспіровані безперечно нашим одвіч­ним ворогом, а також сили інші, підстьобувані страхом перед могутністю червоного молоха, ладні, далебі, шукати «миру й спокою» ціною волі й життьових інтересів цілої низки народів, уярмлених в СРСР.

А з другого боку, сьогодні ж, як ніколи, на нас лягають великі обов'яз­ки, бо не зважаючи на трудну зовнішню ситуацію й наперекір їй, серед нашого народу, як і серед усіх народів поневолених в найжорстокішій сучасній імперії, наростають стремління до волі. Дух епохи з особливою силою витає й над нашою землею — епохи ліквідації колоніялізму. Відго­лоски визвольних рухів на африканському й азійському материках і гомін тріюмфу тих, що осягнули незалежність, збрижать шкарубку від крови поверхню океану большевицької імперії. І ми бачимо, і ми знаємо, що український народ не тільки не зрезигнував з своїх історичних аспірацій, а навпаки — не зважаючи на десятиліття жахливого «перевиховання» та жорстоких фізичних і духовних вівісекцій, він все більше того прагне. Хоч дехто на еміграції і «зневірився» у цьому. Серед великого нашого народу сьогодні діють потужні національні сили, що не тільки в глибинах свідомости народніх мас виколихують давню, ще шевченківську мрію про «свою хату й свою українську правду» в ній, а й всіма можливими серед­никами діють для здійснення цього. І сили ці наростають з неухильною прогресією. Про це найкраще свідчать самі більшовики, вічно кричучи про «буржуазний націоналізм» та намагаючись всіма силами тим проя­вам національної стихії перешкодити. Дія ж викликає протидію. В бо­ротьбі проти національного становлення нашого народу ворог уперто й послідовно використовує знаряддя фізичного й морального терору, без­оглядної русифікації, розкладу через упривілейовання коляборантів, ідей­ної кастрації, культивує дух зради, зневіри... все що могла вигадати імпе-ріяльна лабораторія за століття денаціоналізаційної практики. І все ж, не зважаючи на всі ці драстичні заходи, не зважаючи на ризик власним доб­робутом чи й життям, люди там важаться на прямий протест дією, на сміливе слово правди, на одверті патріотичні виступи, нарешті на перехід демаркаційної лінії на Захід, ставлячи на карту життя своїх ближніх в ім'я вищих національних інтересів, заявляючи про волю українського народу до свободи.

Нашу епоху називають епохою ліквідації колоніялізму. Це є духом на­шого великого й грізного, такого-вагітного ріжними несподіванками часу. Якраз найбільшою мірою цей дух повіває там, де колоніялізм найдош-кульніше дався взнаки, де боротьба з ним є найактуальнішою, в імперії — СРСР. І це якраз він гойдає совєтською системою, примушуючи КПРС робити ті зигзаги у внутрішній політиці, які ми бачимо, щоб утримати імперію в цілости. І може якраз це тому, що ці протиколоніяльні рухи й настрої в СРСР стають силою, якій призначено повертати колесо історії. Вони, як це не парадоксально, стають вартістю для інших контрагентів у торгах за стабілізацію «миру й спокою» у світі т. зв. «мирним шляхом».

Та тільки ніхто цією ціною не здобуває собі миру й спокою.

Це розуміють передові люди світу, й ми з великим задоволенням спосте­рігаємо все більше й більше розшарування якраз на цім пункті. Ідея сво­боди поневоленим народам, ідея національного унезалежнення народів СРСР дістає все більше й більше прихильників. Бо якраз тут є ключ до ліквідації комунізму, через ліквідацію його фортеці.

Становище нашого народу, настрої серед нього, його прагнення й спо­дівання у цій ситуації визначають і нашу поведінку.

Українська Національна Рада волею тих, що її задумали, призначена на цю службу нашому народові, є носієм великої ідеї свободи і незалеж­носте у всій її величі й чистоті. Тому в умовах вільного світу ми твердо

стояли (і будемо твердо стояти й у найтяжчих умовах) на сторожі інте­ресів свого народу, як речники його самостійницьких прагнень, обстою­ючи їх всюди і скрізь і за всяких обставин.

А в ситуації темряви, що нависла над нашою Батьківщиною, над мря-ковинням терору, культивованої зради й витворюваної тяжкої депресії, наше призначення — бути маяком яскравим і непогасимим, маяком віри й рішености, джерелом душевної наснаги для мільйонів.

Цьому служінню призначена Українська Національна Рада.

Певен, що висловлю загальну думку, коли скажу, що саме цьому при­значенню й відповідала УНРада протягом усіх років свого існування й діяльности та що саме такою вона впише себе своїми дальшими діями в історію нашого народу.

До нашої Сесії прислухається окупант нашої Батьківщини. Даймо ж йому гідну відповідь нашою єдністю і одностайністю в боротьбі за вільну, незалежну Україну!

Вітаю учасників П'ятої Сесії. Бажаю успіхів у праці!

Олександр Довженко *

Виступ на Другому антифашистському мітингу; представників українського народу в Саратові у липні 1942р.

Стою на мітингу серед братів, і великий біль та гнів розпалюють мою душу. Стою лицем на захід, до моєї полоненої матері України.

Стою скорботний, у тривозі, і перед моїм духовним зором розстилається вся, неначе в огні, Україна.

Чорна хмара заступила мені небо.

Розстилаються перед очима зруйновані міста, мій рідний спалений Чернігів, заводи, села і безліч шибениць і смертних ям. І всюди страшні табори смерті. Страшні табори, де многі-многі тисячі наших людей уми­рають невільниками на своїй розторганій землі.

Гинуть, голі й босі і виснажені таким горем утрат і такими страждання­ми, яких не знала ще історія. Умирають од ран, на шибеницях, під кулями, передаючи живим останні свої прощання, прокляття, останні свої закли­ки до помсти.

Хочеться мені в цей грізний, надзвичайний час, аби ні одне слово не пропало даром, аби рознесли мої слова таємні радіослухачі з ярів, байра­ків і партизанських сховищ усім поневоленим, скривдженим, загнаним у рабство.

Всім, над ким повисла загроза смерті, що приповзла до нас з проклятої Німеччини, як гадина-змія.

Я стукаю в кожне вікно, в кожні убогі двері, де ждуть нас наші рідні, де надія бореться з розпачем у скорбних серцях, де шкребуться у двері голод, рабство і безславне вимирання.

Слухайте, товариші! Слухайте, хто ще живий і жити хоче, як людина, хто хоче боротись і бореться за Радянську Україну. Слухайте, хто прези-рає рабство, як смерть, слухайте, брати мої!

Хто заблудився, був у лісах, у болотах, в очеретах, чуючи стрільбу з усіх боків.

Хто не вмів переплисти річку, а мости були зірвані.

Хто ранений був, хто був контужений чи вдарений.

Кого було присипано землею чи оглушено.

Хто ніс на плечах товариша в крові і не кинув раненого брата по до­розі.

Кого загнали, мов звіра, в очерети на довгі дні.

Хто мимо старого батька-матері не в силах був пройти.

Хто жінку не міг одірвати од шиї, усю в сльозах і заклинаннях.

Хто плакав потім сам у сінях чи в коморі, проклинаючи свою слабо­духість, свою утрату бойового товариства і воїнської честі.

Хто бився головою об дорогу, заплутавшись у страшних німецьких брехнях, що Москва загинула і Радянська влада впала.

Слухайте всі, хто ходить зараз, оплутаний німецькими брехнями, що, мовляв би то, Радянська влада каратиме вас нещадно за ці всі нещастя.

Не вірте! Брешуть кляті фашисти.

Не вірте, які б фальшивки вам не показували. Це вони хочуть отруїти вашу душу і тим ослабити силу нашої одностайності. Вони хочуть роз­класти нас всілякими засобами і знищити, лишивши для себе лише по­трібну кількість батраків-рабів. Вони вже ріжуть, ділять Україну, як свою загарбану землю.

Не піддавайтеся! Не вірте їм ні в чому. Не йдіть ні на яку згоду. Пам'я­тайте, ви маєте справу з ворогом жорстоким, мов звір, і хитрим, мов змія. Бережіть дітей, підлітків бережіть! Тримайтеся так, щоб ніколи ворог не заволодів вашою душею.

Ваше життя — Червона Армія.

Всяке погодження з німцями, потурання — це ваша смерть.

Не йдіть до них на роботу. Саботуйте все, що можна.

Не беріть од їх землі ніхто і ні за що. Одмовляйте брати других. Наго­рода землею — це паскудна німецька гра. Це підкуп зрадників. Земля ваша закріплена за вами великою Конституцією.

Наша земля свята. Вона віками поливається кров'ю кращих синів нашо­го народу в боротьбі за волю. Не приймайте од ворога землі — це най­більший у світі гріх перед Батьківщиною. Вони подавляться нашою зем­лею — ось побачите. Брехнею, як каже прислів'я, можна світ пройти, та не можна назад вернутися. Найдуть вони собі могили на наших землях.

Ваше спасіння — Червона Армія. Тут всі кращі сини України. Тут, в армії, цвіт народу, герої-бійці, що вславили народ на всіх фронтах, що поклялися не покласти зброю, поки хоч одна німецька гадина повзатиме по нашій землі!

Допомагайте Червоній Армії. Прямуйте до неї всіма силами. Помагайте партизанам. Ідіть у партизани. Будьте воїнами до кінця.

Жінко, краса і гордість нашої землі! Що зроблено з тобою? Хто у світі потерпів більше, ніж потерпіла ти? Ніхто.

Ніхто не переніс од німців таких знущань, грабунків, ґвалтувань, та­кого жалю і розпачу.

Нікого в світі довгі віки уже не вивозили так у рабство, як вивозять зараз тебе фашистські кати.

Ніхто не нівечив так твою красу, не топтав так твою гідність і честь, ніхто не ґвалтував так твоє тіло і душу, голубко наша, посивіла мучени­

це. Хто виміряє твої сльози? Куди розсіяно, розігнано тебе, хранительни-

це і продовжувачко нашого роду?

Ми не забудемо тебе ніколи. Ми доб'ємось до тебе через всі доти і всі огні. Ми вернемось до тебе. Хай ти будеш чорна і змучена, хай посивіє твоя коса од горя, — ти останешся для нас завжди самою дорогою у світі

; і самою прекрасною. Ми не простимо ворогові ні одної твоєї сльози ніко-

| ли і нізащо.

Дорого обійдуться ворогові твої сльози і твої страждання. Поклич же, жінко, на допомогу все своє терпіння. Бережись німця, доню. Не вір ні одному слову, що б він тобі не обіцяв. Воронь боже виходити заміж за німця. [...] Стережися німця, рідна моя дівчино. Німець — це смерть твого наро­ду, дівчино.

Ненавидь ворога. Спрямуй усі почуття, що є в твоїй молодій душі, на непримиренну палку ненависть.

Мати, бережи своїх синів од німецької отрути. Жінко, бережи чоловіка. Направляй його до партизанів. Ото твої брати. Ото твоя надія. Партизани — наша слава, наша гордість.; Партизани — це ті сини України, перед якими скинуть шапки цілі сто-і ліття, якими пишатимуться цілі покоління і складатимуть про них думи і Ї; пісні. Це — невмирущий символ безсмертя нашого доброго, чесного на-І роду.

І Що ж покладем, брати мої і сестри, в підвалину життя у цей нечува-| ний і грізний час? Які думки, почуття, бажання? Які надії, яке добро? 1 Гнів! Священний гнів і ненависть до німецьких катів! І; Ось наше добро. Оце єдине, що випало нам сьогодні на долю. Вип'єм |: же нашу гірку козацьку чашу до дна. Щоб не пропала марно ні одна сльо-[, за батьків і сестер наших! Щоб у прийдешніх поколіннях не прозирали і нас нащадки наші за те, що не були ми достойними борцями своєї доби... Е Краще бути удовою героя, чим жінкою раба. Краще бути сиротою ли-I царів, борців, ніж сином челядників.

Краще умерти стоячи, ніж конати століття у неволі. Так, отже, боротьба не за життя, а на смерть. Боротьба жорстока і гор­да до кінця, до перемоги.

Український народе, прийми боротьбу! Пронеси її знамено через усю свою землю чесно і достойно, як чесним і достойним був і єсть ти в своїх трудах! Щоб ніхто не закинув тобі, ні одна людина, ніхто в світі, що не був ти мужнім і щедрим в саму найтяжчу годину людської історії.

Украшав і возвеличував ти землю, брате мій. Возвелич її своїми под­вигами, своєю кров'ю, щоб співали про тебе пісень у прийдешніх віках. Стань золотим пам'ятником на кривавих своїх просторах, стань гордим і безсмертним, як би не гнали тебе на смерть твої одвічні вороги — німці.

Во ім'я свободи ти нічого не пожалів. Все, все віддав — і багатство, і дітей, і батьків! І ти живеш уже як моральний переможець у велетенській боротьбі народів.

З цією перемогою ти входиш уже в історію і лишишся в ній навіки як оборонець народів і брат. Слава тобі! Слава народам-братам!

Олександр Довженко Лекція 13 грудня 1949 року*

...Спинюся тепер на слові в сценарії. Коли ми говоримо, що образ має показуватися сценаристом і режисером у дії, в русі, природно, що ми не виключаємо тут такого важливого поняття, як слово, що може бути мо­гутнім засобом узагальнення.

Чи є слово в кінематографії єдиним засобом узагальнення? Ні. Слово, тобто акторські діалоги, — не єдиний засіб узагальнення, але є найголов­нішим і найпершим кількісно і якісно найбільш портативним засобом узагальнення. Ви знаєте цілий ряд прийомів, коли монолог є не менш могутнім художнім засобом. Я маю на увазі внутрішній монолог, що іноді навіть не зовсім тотожний розмові, а іноді штучно трансформує її. Така манера подачі теж може бути не менш сильною, ніж звичайний монолог.

У фільмі «Мічурін», там, де сам Мічурін і його дружина пригадують свою юність, актори — він і вона — ідуть собі мовчки, а голоси інших акторів немов озвучують їх по німих, неартикулюючих устах і ведуть любовний діалог. Для даного драматичного місця така форма передачі спогадів виявилася більш виражальною, більш патетичною і більш до­речною, аніж коли б це було розіграно звичайним діалогом.

Я не хочу сказати, що до таких прийомів треба часто звертатися або що треба всіляко уникати діалогу. Можна іноді його обходити в якихось випадках, коли це диктується не вашим капризом, а самою природою епі­зоду, місцем його у фільмі. Почуття міри повинно підказати вам, яким видом словесної зброї ви маєте користуватися при рішенні кожного дано­го епізоду.

Слід також завжди пам'ятати про необхідність персоніфікації мови.

Ви, мабуть, звернули увагу, що деякі фільми не справляють враження, незважаючи на наявність начебто всіх компонентів для цього: колізія є, політична вагомість — величезна, актуальність — величезна, дійові особи типові, режисура добра, операторська робота добра, змонтовано динаміч­но. І щодо технології — з якого боку не підступити — все гаразд. В чому ж річ?

Я пояснюю це так: актори засипають вас бенгальським вогнем, а не справжнім. Іскри з очей сиплються, а вам від них не жарко. Адже текст газетної статті, найрозумнішої і найважливішої, коли він розподілений шматочками між персонажами, не справить потрібного, цілісного вражен­ня, бо він не йде від природи персонажів, їх спрямованості, не зігрітий їх людськими почуттями — ні страхом, ні ненавистю, ні любов'ю, ні страж­данням. Службове, воно так по-службовому і сприймається.

Припустимо, нам потрібен князь. Ви візьмете чудового актора, одяг­нете його у фрак, і князь цей раптом заговорить так: «Отепереньки я вп'ять смалитиму люльку».

Все. Я навів цей комедійний приклад, щоб показати, що мова завжди повинна відповідати суті образу. Ця мовна відповідність не така вже про­ста річ, як здається на перший погляд. Особливо слід бути уважним і гра-нично, до тонкощів розбиратись у питаннях словесного зображення так званих простих людей — робітників і колгоспників. Це питання винятко­во важливе. [...]

Що сценарист повинен робити із словом в ім'я життєвої правди? Чи мусить він залізати в шкуру недорікуватої людини і, зображуючи її, чре-вовіщати звідтіля такими словами, як «осьдечки», «отамечки» тощо, чи потрібне щось інше? Так, потрібне інше. Не вдаватись до стенографічно­го чревовіщання, а взяти на себе роль культурного перекладача.

Якщо сценарист візьме на себе роль культурного перекладача, тоді він покаже робітника і селянина в кінематографії такими, якими вони є, а не такими, якими робить їх недорікувата мова.

Я проілюструю вам свою думку одним прикладом. Уявіть собі, що ви не знаєте болгарської мови і розмовляєте з болгарином, а перекладач у вас людина некультурна і нерозумна. Тоді й у болгарина залишиться таке враження, що він розмовляв з дурнем. Навпаки, якщо перекладач куль-I турний, з дуже багатим лексиконом, багатий думкою, то навіть деякі ваші І мовні помилки він згладить і перекладе сказане вами так, що про вас за- I лишиться вірне враження.

Отже, я вважаю, що лексикон нашого героя має бути індивідуалізова­ний, але ні в якому разі не натуралістичний.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 53; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!