Тема 2. Злочинність та її основні характеристики

1. Поняття злочинності.

2. Ознаки злочинності та види.

3. Основні показники злочинності.

4. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування.

1. Злочинність — одна з найгостріших проблем суспільства. Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. У XVIII ст. до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що злочинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Саме в цей період народилась теорія, яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті проведених обстежень злочинців він дійшов висновку, що злочинність — природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. У подальших працях Ч. Ломброзо визнав значення цілої низки інших факторів злочинності, розглядаючи біологічні як один із них.

Теорія Ч. Ломброзо не дістала підтвердження у подальших наукових дослідженнях, але привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала основою біологічного напряму в кримінології.

Розроблялися також ідеї злочинності як вияву неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (3. Фрейд), успадкованої схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.), ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес), конституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці погляди, певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській кримінології (І. С. Ной).

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розробив основні положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав: "Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого виду, але в усіх суспільствах усіх типів".

Найбільш серйозною працею в радянській кримінології після її відродження 60-х р. була монографія Н. Ф. Кузнецової "Преступление и преступность". На її думку, "злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиняються у певній державі у певний період часу ".

Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів на цю проблему:

- ідеологічна забарвленість питання про злочинність;

- переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу;

- загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначенню, можна констатувати, що найбільш обгрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

2. Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення таких її істотних ознак.

Злочинність являє собою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів людської поведінки. Є всі підстави характеризувати злочинність як соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків.

Злочинність за своєю суттю — явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. Проте біди, що їх несе людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Питання про «вічність» злочинності має здебільшого умоглядний характер. У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду. Можна лише стверджувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Проте вони є досить поширеними й істотно впливають на життя суспільства. Визначити й обгрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є "нормальними" для суспільства, наука на сьогодні не може. Рівень злочинності є дуже різним, він залежить від низки економічних, соціальних, політико-правових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до злочинів належать тільки суспільно небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об'єктивно є суспільно небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З ускладненням суспільних відносин збільшувалася і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і звичайно відображає їх.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком — злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють сімейно-побутову, вуличну, економічну, або господарську, злочинність, наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити чотирнадцять видів злочинності за главами Особливої частини Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

3. Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом показників. Найчастіше у науковій та практичній діяльності використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність, динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності — це абсолютна кількість вчинених злочинів, скоєних на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці показники визначають стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення кількості злочинів.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її вивченні. їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різних територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійному русі і зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності — кримінологічна категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним показником динаміки є темп зростання або зниження кількості зареєстрованих злочинів. Цей показник показує, у скільки разів або на скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння.

Структура злочинності — це внутрішня властива їй ознака яка розкриває якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених за певний проміжок часу і на певній території. Структура виразно говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка визначальна якість цього явища. Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості. Питома вага — це відсоткове співвідношення частини злочинності до її загальної величини.

Крім рівня, динаміки, структури і характеру злочинності, у кримінології існує поняття географія злочинності, під якою розуміється її поширення по різних регіонах (територіях) держави.

Характеристика основних показників злочинності буде неповною без урахування латентної злочинності, без цього неможливо визначити реальний стан злочинності у суспільстві.

4. Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіційній статистиці В юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як "сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам".

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пограничну. Під природною латентністю розуміється сукупність тих випадків, коли злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам. Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні органи з різних причин не ставлять його на облік. Погранична латентність — це коли злочин відбувся, але потерпілий не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбої, грабежі). Середній рівень — злочини, вчинення яких не настільки очевидне. Потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у можливість знайти злочинця і т. ін.). Висока латентність — злочини, вчинення яких здебільшого відомо лише злочинцеві і потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практично "нульову" активність потерпілого, залишаються невідомими.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 139; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!