Л. Молодоженін

Графік і живописець, мистецтвознавець Я. Гніздовський (1915-1985) створив графічні твори «Сонячник» (1962), портрет М. Скрипника (1971), живописні полотна «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981).

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902-1975).

Українська вища школа за кордоном за умов денаціоналізації на Україні виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів.

Першою українською вищою школою за кордоном став Український Вільний Університет у Відні (1921). Його засновником був Союз Українських Журналістів і Письменників (співзасновники М. Грушевський і С. Дністрянський). Восени 1921 року університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 року, а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені.

Другою була Українська Господарська Академія в Подебрадах (Чехословаччина, 1922). Мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний (600 студентів, 90 викладачів). У 1932 році на цій базі було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання.

У 20-30-х рр. в Празі працював Український Високий Педагогічний інститут ім. Драгоманова, де готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти.

У 1923 році група професорів філософського факультету Українського вільного Університету – Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське історико-філологічне Товариство. У 1938 році воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, військової історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Український науковий інститут в Берліні – культурний центр української еміграції, заснований у 1926 році. Його першим ректором був український історик Дм. Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці і історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку – Канаду і США. В 1945 році у Саскатунському Університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.

6.4. Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Період 30-х – час особливо жорстокого тоталітаризму. «Українізацію» було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури розстріляно або ув’язнено до таборів. «Диктатура пролетаріату «вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава «розвиненого соціалізму» перетворювалася на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у «зонах», сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм; в одне ціле їх єднав велетенський бюрократичний апарат з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Тих, хто не вірив більше гаслам, бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошували «ворогом народу», такі люди нерідко закінчували життя самогубством (М. Хвильовий, М. Скрипник).

Примусова колективізація і пов’язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. – одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв`язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою «соціалістичних цінностей», прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

У цей час тих митців, вчених, освітян, літераторів, чиї погляди чи творчість не вписувались у «прокрустове ложе» сталінізму, почали переслідувати, в Україні насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна. Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. У драматургії на провідні позиції вийшов О. Корнійчук, п’єси якого «Загибель ескадри», «В степах України» ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П. Тичина, М. Бажан, але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками об’єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати «культурним фронтом». Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу «соціалістичного реалізму», який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як «розстріляне відродження».