Українська республіка в часи Центральної Ради 3 страница

Важливе політичне значення мав акт злуки, проголошений окремим Універсалом та підписаний представниками ЗУНР і Директорії УНР 22 січня 1919 року, яким з'єднувалися дві частини України, визначалася територія держави: "Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна". ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне об'єднання обох держав мали ухвалити Установчі збори об'єднаної України, а тому такий союз був швидше конфедеративним утворенням. ЗО УНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції: УНРада і Державний Секретаріат виконували цивільну та військову владу на території ЗО УНР. Певним чином координувалися лише військова та зовнішньополітична діяльність: узгоджено командування на фронтах, визначено спільну делегацію на світову конференцію. Короткий час членом Директорії був С.Петрушевич - голова УНРади ЗО УНР.

Однак дуже швидко таке об'єднання показало свою недосконалість. У зв'язку з розбіжностями обох урядів та вкрай несприятливою міжнародною ситуацією наприкінці 1919 р. делегація ЗО УНР у Парижі відмовилася від спільних дій з УНР і проводила цілком незалежну політику. А на початку 1920 р. уряд ЗО УНР повернувся до попередньої назви - ЗУНР, розірвавши акт про злуку. Таким чином, це об'єднання мало більше політичний та ідеологічний характер, ніж державно-юридичний, бо не були вироблені його правові засади та не відбулося ратифікації законними органами обох держав.

Вражаючим організаційним досягненням ЗУНР стало створення Української Галицької Армії (УГА). Знову ж таки на відміну від Східної України галичани швидко зрозуміли необхідність формування сильної боєздатної армії, спроможної відстояти незалежність республіки. Загальна

мобілізація і формування нових військових частин відбувалися швидко та організовано і до весни 1919 р. у складі УГА було понад 100 тис. вояків.

У зв'язку з погіршенням воєнної ситуації 9 червня 1919 р. Президія Виділу УНРади та Державний Секретаріат прийняли рішення "надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі Конституції Виділ УНРади і Державний Секретаріат, уповноваженому Диктаторові" Євгену Петрушевичу, який мав повноту військової й цивільної виконавчої влади до скликання Пленуму УНРади. Отже, диктатор отримав представницькі та виконавчі повноваження, а законодавча та судова влада належали Українській Національній Раді. Для здійснення покладених на нього функцій легітимний Диктатор утворив державний інститут Головноуповноважених, які у практичній роботі керувалися виключно його вказівками.

25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини з метою "захистити ці території від більшовизму". Після польського наступу виснажена УГА перейшла Збруч і з'єдналася з частинами військ Директорії. На терені УНР розпочався новий етап у галицько-наддніпрянських державних стосунках, який відкривав ще одну реальну можливість для співпраці. Значною подією тих років був спільний похід об'єднаної української армії на Київ 1919 року. Тоді невелика Галичина виставила армію чисельністю 50 тис. бійців, армія ж УНР - 35 тисяч. З'єднана армія здобула кілька блискучих перемог, зокрема влітку 1919 р. було взято Київ. Однак наступ військ Денікіна змусив українців відійти до Житомира, де вони опинилися в квадраті смерті: зі сходу атакували білогвардійці, з півночі - червоні, а з заходу й півдня на них чатували польська і румунська армії. Ситуацію ускладнила жахлива епідемія тифу, що спалахнула в армії.

Успіх тоді не прийшов до України, справжньої інтеграції двох українських держав не відбулося. Розпочавши боротьбу, галичани мали надію на допомогу українських військ Східної України, що б значно підняло шанси на перемогу. Але сталося так, що східні українці не вберегли своєї держави, не кажучи вже про допомогу ЗУНР. Трагічну поразку можна пояснити також тим, що між двома українськими урядами розбіжності були більші, ніж їхня здатність їх розв'язати. По-перше, між Директорією Петлюри й диктаторством Петрушевича існували напружені стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство, проте на практиці саме уряд ЗО УНР мав сильнішу армію, ефективніший апарат державного управління й тому не бажав цілковитого підпорядкування. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях: Директорія складалася майже виключно з представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразно консервативними тенденціями. Внаслідок цього Петлюра та його оточення були готові до переговорів з

поляками та не виключали можливості спільних дій з радянським урядом В.Леніна для спільної боротьби з Денікіним, у той час як Петрушевич і його уряд орієнтувалися на військову боротьбу з Польщею та Радянською Росією, не заперечуючи укладення угоди з білогвардійцями. Тобто два уряди шукали союзу з ворогами один одного.

Ситуація в стосунках У HP - ЗО УНР загострювалась у міру дедалі більшого зосередження влади в цих державних утвореннях в одних руках. С.Петлюра не бажав ділити владу з Є.Петрушевичем, не визнавав його диктаторської посади і всіляко прагнув повністю підпорядкувати Галичину. Це, звичайно, викликало відповідну реакцію, що приводило до обопільних актів зради. Такі розбіжності особливо проявилися під час об'єднавчого наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1991р. Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, які опинилися між чотирма ворожими силами: більшовиками, білогвардійцями, поляками і румунами. Спочатку Петрушевич виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні, а згодом Петлюра знайшов свій притулок у Польщі, а їхні війська перейшли до партизанської боротьби - єдиної можливої в тих умовах форми опору. У трагічному фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів. Соборна Україна припинила своє існування.

За Ризьким мирним договором 1921 року українські землі були поділені між чотирма державами: Радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

Глава 2.8. Державне управління Української РСР

(1920-1991 pp.)

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 73; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!