Країни Латинської Америки

Країни Африки

Відтоді, як нога першого європейця ступила на Афрріканський континент, розпочалася його колонізація. Після Першої світової війни колоніальні володіння великих держав у Європі та Азії зазнали значних потрясінь, результатом яких стало піднесення визвольних змагань. Африка, розподілена в основному між Великою Британією (Єгипет, Судан) та Францією (Алжир, Туніс, Марокко, Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Мадагаскар), також пробуджувалася, народи прагли створення незалежних держав.

Африканський континент був основою Французької імперії. На 1914 р. колонії становили 95 % французької території й 54 % населення імперії. Нова фаза французької колоніальної експансії розпочалася після Першої світової війни, коли колишні колонії Німеччини, як-то Камерун і Тоґо, перейшли до Франції. Бельгії в Африці належали Бельгійське Конґо, підмандатні території Руанда й Бурунді: Італії - Італійське Сомалі, Еритрея та Ефіопія (після окупації в 1936 р.); Іспанії - частина Марокко, Португалії - Ангола, Мозамбік, Португальська Ґвінея).

1.Національно-визвольний рух у Північній Африці. До найбільших країн Північної Африки належать Єгипет, Судан, Алжир, Туніс і Марокко. У період після війни перші дві з них входили до складу Британської колоніальної імперії, а решта - до Французької.

Єгипет, що з початку XVI ст. був складовою Османської імперії, наприкінці XIX ст. був окупований британськими військами для захисту англійських інтересів на Суецькому каналі. Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії «Вафд» (аль-Вафд аль-Місрі), очолюваній Сайфулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.

У 1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах, що стало приводом до анти-британської націоналістичної агітації з боку нового лідера партії «Вафд» Нахаза.

Відповідно до англо-єгипетського договору 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинялася, але військова присутність Британії зберігалася вздовж Суецького каналу. Договір також передбачав введення до Єгипту британських військ у разі війни.

Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню вафдистського уряду в країні, тим не менше партія «Вафд» завдяки підтримці виборців продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією», що не обійшла й Єгипет. У 1937 р. в партії стався розкол - частина партійців на чолі з Ахмедом Маґіром звинуватила вафдистів у тому, що вони зрадили принципам засновника партії Є. Саада й утворили Саадистську партію, що у свою чергу очолила антивафдистську коаліцію.

Алжир - друга за розмірами африканська країна. Його колонізація Францією розпочалася з окупації в 1830 р. Хоча з кінця XIX ст. Алжир формально став частиною Франції, його населення було позбавлене громадянських і політичних прав.

Починаючи з 1919 р. представники алжирської національної еліти стали отримувати французьке громадянство за умови відмови від мусульманської віри і звичаїв. Такий крок французької влади був спрямований на інтеграцію країни у французьку культуру і звичаї. Французькі колоністи дістали в Алжирі земельні наділи для ведення сільського господарства, а місцеві селяни за мінімальну плату працювали на їхніх фермах.

Судан перебував під спільним англо-єгипетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. Розвиток національного руху в Єгипті неминуче порушував питання про майбутню адміністрацію Судану. У націоналістичному русі Судану існували дві головні течії. Партія Умма (магдисти) виступала за негайне надання країні незалежності, більш помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, підготовку національної еліти тощо.

Туніс, який з середини XVI ст. був частиною Османської імперії, у 1881 р. став французьким протекторатом. Після Першої світової війни в Тунісі сформувалася націоналістична опозиція проти туніської інтелектуальної еліти, що здобула освіту у Франції. Націоналісти вимагали розширення повноважень тунісців у вирішенні їхніх справ. Від 1934 р. нова Дестурська (соціалістична) партія, отримувала дедалі більшу підтримку в боротьбі проти французького колоніального панування. Під керівництвом партії більшість алжирців схилялася до поступового здобуття незалежності.

2.Країни й території Тропічної та Південної Африки. У Тропічній Африці Франція володіла Французькою Західною Африкою (Французьким Суданом, Сенеґалом, Даґомеєю, Нігером, Французькою Ґвінеєю, Верхньою Вольтою, Мавританією, Берегом Слонової Кості), Французькою Екваторіальною Африкою - територією в Центрально-Західній Африці, яка підпала під управління Франції в 1910 р. З них потім постали нові держави: Центрально-Африканська Республіка, Ґабон, Чад, Конґо, Камерун, а також Мадаґаскар.

Наприклад, Камерун, який населяли близько 200 етнічних груп, у 1911 р. став колонією Німеччини, а в 1916 р. був окупований англійськими і французькими військами. Відповідно до мандата Ліги Націй, західна частина Камеруну управлялася Британією, а східна - Францією. З часом Британія включила західну частину країни до складу іншої своєї колонії - Ніґерії, а Франція виокремила «свою» частину Камеруну в окрему колонію.

У південній частині Африки ще в 1910 р. постав британський домініон - Південно-Африканський Союз, населення якого становили нащадки голландських переселенців - бури та місцеві чорношкірі африканці. Попри те, що свого часу у ході війни 1899 -1902 рр. проти Британії бури пізнали ціну свободи, вони, утім, здійснювали політику расової дискримінації щодо африканців, позбавляючи їх землі та виокремлюючи в закриті поселення - резервації. Така політика роздільного, окремого проживання населення однієї країни на підставі раси отримала в Південній Африці мовою африкаанс (мова бурів) назву апархейду, або апартеїду.

У 1923 р. в результаті реорганізації Південно-Африканського Тубільного Національного Конгресу, створеного в 1912 р., постав Африканський Національний Конгрес - організація, що добивалася більшої незалежності Союзу від Великої Британії.

Африканський континент ще тривалий час залишався сировинним додатком до європейських колоніальних імперій і лише на початку 60-х рр. XX ст. розірвав пута колоніалізму.

1.Вплив Першої світової війни на країни регіону не був однозначним і на різних її етапах він був то негативним, то, навпаки, війна у далекій Європі йшла на користь народам Латинської Америки. По-різному війна позначилася й на становищі окремих держав. Насамперед, вона підірвала традиційну торгівлю регіону з Європою. Спеціалізація більшості країн на виробництві якоїсь однієї продукції призвела до скорочення експорту і складних соціальних проблем. Таке становище зберігалося до 1916 р., коли ці країни переорієнтувалися на США.

І Західна Європа, і Сполучені Штати потребували сировини і продовольства, оскільки розпад європейського ринку спричинив кризу в усьому індустріальному світі. Отож скорочення європейського імпорту сприяло розбудові національних економік. Позбавившись конкурентів, вони, навіть без захисту з боку урядів, отримали у своє виняткове розпорядження внутрішній ринок. Це, наприклад, дало змогу в 1915 - 1919 рр. збудувати у Бразилії близько 6 тис. промислових підприємств. Подібні процеси відбувалися й в інших країнах, а отже - зростав латиноамериканський експорт.

За рівнем економічного розвитку після Першої світової війни передували Аргентина, Уруґвай, Бразилія, Куба, Венесуела, Чилі, Перу, Болівія, Мексика.

Війна також змінила й психологію населення. Ще на початку війни в Європі симпатії більшості латиноамериканців належали Німеччині, особливо у Бразилії, Аргентині та Чилі з їхніми численними німецькими поселеннями. Але підводна війна Німеччини, яка порушила торгівлю Латинської Америки з Європою, призвела до втрати німцями значної частини своїх прихильників. Понад те, латиноамериканські країни стали відмовлятися від нейтралітету й прилучатися до Антанти. У квітні 1917 р. слідом за США війну Німеччині оголосили Панама й Куба. Тривалий час вагалася Бразилія, але після того, як німецькі підводні човни потопили кілька її кораблів, зокрема й великий пароплав «Парана» (квітень 1917 р.), у червні 1917 р. бразильські власті захопили у своїх портах 46 німецьких кораблів, а в жовтні було оголошено війну Німеччині.

У 1918 р. у війну вступили Ґаїті, Ґватемала, Ґондурас, Коста-Ріка, Нікараґуа. Дипломатичні відносини з Німеччиною розірвали Перу, Болівія, Еквадор, Уруґвай, Домініканська Республіка. Решта країн залишилася нейтральними до кінця війни.

Щодо участі латиноамериканських країн у війні, то вона не виходила за межі постачання продовольства й сировини та участі в патрулюванні у водах Південної Атлантики й морських операціях Британії.

2.Особливості економічних процесів у регіоні. XX ст. внесло суттєві зміни у господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала економічна експансія індустріальних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав'язуванням нерівноправних договорів, спонуканням урядів до укладання військово-політичних угод і навіть збройними інтервенціями, як це неодноразово чинили США щодо Мексики.

Гальмом на шляху зміцнення власних економік у країнах регіону було те, що іноземний капітал силоміць нав'язував їм економічну спеціалізацію. Зокрема, Куба стала найбільшим виробником цукрової тростини, Уруґвай та Аргентина - м'яса, вовни, пшениці, Бразилія - кави і каучуку, Болівія - олова, Чилі - міді, Перу - кольорових металів, Мексика - срібла та нафти тощо.

Важливе значення для регіону мали іноземні інвестиції. Господарське життя країн Латинської Америки проходило в умовах «фінансової інтервенції» північноамериканського та західноєвропейського капіталу, який підкорив своєму впливу провідні галузі економіки країн регіону. Але це явище було суперечливим.

З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого - не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були заінтересовані в іноземних інвестиціях.

Розвивалися приватна ініціатива підприємств комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, розширювався приватний сектор, з'являлися нові робочі місця. Окрім того, іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл у країні, у які ці інвестиції спрямовувалися, а це з часом привело до протидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Із завершенням війни кон'юнктура ринку для країн регіону значно погіршилася: скоротився попит на чилійську мідь і селітру, мексиканську нафту, арґентинське м'ясо, бразильську каву тощо. Це призвело до закриття великої кількості підприємств, зростання й без того значної армії безробітних, погіршення матеріального рівня життя більшості населення.

Аграрний сектор, який міг пом'якшити тягар безробіття серед сільського населення, за умов зосередження землі в руках латифундистів був неспроможний дати притулок і роботу тисячам безробітних. Головною перешкодою до включення села в орбіту ринкових відносин залишалося панування латифундизму. У Бразилії у 1920 р. 461 латифундія (0,1 % усіх господарств) володіла 27 млн га землі, у той час як 464 тис. дрібних і середніх господарств (71,5 % усіх господарств) - лише 15,7 млн га.

Другою, але не менш важливою, проблемою країн регіону було засилля іноземних, насамперед північноамериканських монополій. Зокрема, США взяли під свій контроль нафтодобувні промисли Венесуели, гірничодобувну й обробну промисловості Арґентини, Бразилії, Мексики, Перу та інших країн.

Тяжким випробуванням для Латинської Америки стала економічна криза 1929-1933 рр., що скоротила попит на сировину - головну статтю регіонального експорту. Це тяжко позначилося на всіх секторах господарства: згорталося виробництво, банкрутували банки, тисячі працівників залишилися без засобів до існування. Так, у Бразилії для підтримання світових цін на каву у 1931-1934 рр. було спалено 27 млн мішків (по 60 кг) цього продукту. У Мексиці через падіння цін довелося суттєво скоротити видобуток міді, цинку та свинцю. На Кубі виробництво цукру під час «Великої депресії» скоротилося з 5 до 2 млн т. На 60 % скоротився обсяг гірничодобувної промисловості у Перу.

3.Особливості політичних процесів. Історію країн Латинської Америки, незважаючи на їх певну регіональну відокремленість, слід розглядати як невід'ємну частину історії західного світу. Пов'язуючою ланкою такого єднання є католицизм та перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. Для неї були притаманні: у політичному плані - деспотизм влади, що доходив до абсолютизму; в економічному - орієнтація на практичну вигоду; у суспільному - жорстка ієрархія різних верств населення. Усе це, помножене на традиційний у латиноамериканських народів авторитаризм управління, призвело до того, що навіть на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей. Авторитет сили продовжував домінувати над авторитетом колективного рішення.

Саме тому поширеним явищем були військові перевороти й громадянські війни. Вони стали можливими через те, що «цезаристські» та «імперські» традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військових спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Північної Америки. Якщо у першій визнання армії як запоруки політичного порядку й стабільності було природним явищем, то у США такий постулат не сприймався. Не мав він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи. Партії не відігравали значної ролі у політичному житті країн, перебуваючи у затінку боротьби за владу, що точилася між елітними групами. До того ж для цих держав типовим було сильне, незалежне місцеве правління - своєрідна «автономія каудильйо». Принципи свободи слова, зборів і зібрань, незалежності преси та інші демократичні свободи, у яких кохалися Сполучені Штати, в Латинській Америці визнавалися за вторинні після таких чинників, як єдність, стабільність та авторитет держави.

Ці обставини, доповнені традиційним впливом католицької церкви, що пронизував усі пори державних структур, витворили в регіоні частково успадковану від середньовічної Іспанії, незвичну й неповторну державну модель, яку умовно можна визначити як «латиноамериканізм». Лише на межі 20-30-х рр. XX ст. у Латинській Америці почалася «демократична революція». З цього часу є підстави говорити про утвердження тут «державного капіталізму», що стало поворотним моментом латиноамериканської історії.

Старі олігархічні клани витіснялися новими силами, які опиралися на промислове виробництво, банківську справу, комерцію, зовнішні зв'язки. Впливові в цих країнах військові вже перестали бути автоматично захисниками інтересів олігархів.

Проте латиноамериканський лібералізм не зміг привести до докорінних суспільних змін. Основна маса населення як і раніше не брала участі в політичному житті; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів. За приклад тут може правити революція 1910-1917 рр. у Мексиці, завершальним акордом якої стало проголошення Установчими зборами країни в лютому 1917 р. конституції, яка зі змінами і доповненнями діє в країні й нині. Цей документ відіграв непересічну роль в утвердженні ідеї демократії та парламентаризму не лише у Мексиці, айв усій Латинській Америці. Конституція проголосила широкі політичні права, рівність громадян, обмежила вплив католицької церкви тощо.

Право придбання землі чи отримання концесій визнавалося лише за громадянами Мексики та натуралізованими особами; водночас право землеволодіння іноземців суттєво обмежувалося. У зоні ж завширшки 100 км уздовж суходольних кордонів країни і 150 км уздовж узбережжя вони взагалі не мали права на землю й води. Визнаючи недоторканність приватної власності, конституція передбачала прийняття законів з метою розподілу земель понад максимальну норму і розвитку дрібного землеволодіння. Експропріація у будь-якій формі не планувалася.

Встановлювалася максимальна тривалість робочого дня у 8 год (для підлітків до 16 років - 6 год). За рівну працю гарантувалася рівна платня, а за надурочні роботи - подвійна оплата. Заборонялося використання праці жінок, а також дітей до 16-річного віку на шкідливих і небезпечних виробництвах, у нічний час і на надурочних роботах. Вагітні жінки за три місяці до пологів мали право на звільнення від тяжкої фізичної праці, а після народження дитини - на місячну відпустку зі стовідсотковою оплатою. Конституція також визнавала право робітників на страйки і на створення профспілок.

Конституція Мексики 1917 р. була найдемократичнішою у тогочасному світі та правила за зразок для усіх латиноамериканських країн.

У 30-х рр., коли США й Західна Європа вступили у смугу «Великої депресії», до Латинської Америки звідти проникали ідеї державного регулювання економікою. Перекладені на місцевий ґрунт, вони виявили себе у втручанні держави в економіку, в організацію суспільства на основі «секторів» чи корпоративних одиниць, як-то: армія, церква, бізнесові кола, організоване робітництво тощо. Держава також перебрала на себе роль третейського судді у відносинах з роботодавцями та найманою робочою силою з наданням робітникам можливості брати участь у формуванні державних органів. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над таким важливим суспільним осередком, як сім'я. Звідси: сприйняття народами авторитарних методів керівництва як природного способу зміцнення держави, цементуючим чинником якої вважався сильний лідер - «каудильйо».

4.Протиборство демократичних сил та диктаторських режимів. Економічні негаразди стали ідеальним живильним середовищем для активізації фашистських та крайніх лівих екстремістів - доведене до відчаю населення прагло «порядку» за будь-яку ціну. Саме на цій хвилі в Арґентині в 1930 р. внаслідок військового перевороту було повалено ліберальний уряд Іполіто Іригойєна. Після повернення до влади консервативних політиків у країні були створені Національно-соціалістичний трудовий фронт, Національна фашистська партія, Громадянський легіон та інші праві організації. У Бразилії процес пішов у зворотному напрямі - світова економічна криза підірвала позиції «кавових» олігархів, у результаті чого в 1930 р. тут перемогла демократична революція й до влади прийшли ліберальні партії. Найнебезпечнішим їхнім противником справа була фашистська Бразильська інтегралістська дія, яка, проте, не мала широкої підтримки серед бразильців. Водночас у Чилі соціалісти, радикали, демократи, що об'єдналися у Народний фронт з Конфедерацією трудящих Чилі та комуністами, домоглися успіху на часткових парламентських виборах 1937 р. З обранням президентом Педро Аґірре Серда у 1938 р. в країні було відновлено демократичні свободи.

Активні спроби утворити народний фронт здійснювалися й на Кубі завдяки діяльності відомого кубинського публіциста й письменника Хуана Маринельйо. Прагнучи привернути увагу громадськості до зовнішніх проблем, ряд латиноамериканських урядів вдавалися до силових методів розв'язання спірних територіальних проблем. У 1932-1934 рр. тривала війна між Колумбією та Перу за Латисію, а впродовж 1932-1935 рр. за багату нафтою область Ґран-Чако з'ясовували відносини Болівія та Параґвай.

У цілому на кінець 30-х рр. країни Латинської Америки підійшли з тягарем багатьох нерозв'язаних внутрішніх та зовнішньополітичних проблем. Проте хоча за рівнем економічного розвитку та станом конституційного забезпечення прав людини вони значно поступалися США та Західній Європі, загальний прогрес народів Латинської Америки був помітним.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 99; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!