Під владою Росії.

Наприкінці ХVІІІ ст. до Російської імперії відійшли землі Правобережної України (Київщина, Волинь, Поділля, згодом Холмщина). Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії знаходилося близько 4/5 усіх українських етнічних земель, на які поширювався загальноросійський адміністративний устрій із поділом на генерал-губернаторства, губернії та повіти.

Було створено 9 губерній, по три у кожній частині українських земель: на Лівобережжі – Харківська, Чернігівська, Полтавська (Малоросія); на Правобережжі – Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); на Півдні – Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались відповідно Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторам. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшли разом із Царством Польським споконвічні землі українців – Холмщина, Підляшшя, Посяння. У губерніях було засновано охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних противників самодержавства.

У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Цивільна влада спиралась на військову. Усе населення поділялось на стани, серед яких привілейованими були дворянство і духовенство; селяни були повністю безправними. Запроваджуючи загальноросійський адміністративний устрій, царизм не враховував специфічних особливостей окремих українських регіонів і не визначав точних меж губерній та повітів. Гостро відчувалася нестача кадрів. Через відсутність урядовців у місцевих судах справи не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали хабарництво і підкуп.

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницького ладу і розвиток капіталістичних відносин. У 1830–1840 рр. розпочався промисловий переворот, що завершився у 60–80-х рр. XIX століття. У 25 разів збільшились посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації.

Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Із 4 тис. діючих в імперії ярмарків половина відбувалася на українських землях. Значного розвитку набув чумацький промисел. Чумаки щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі та інші товари. Багаті чумаки ставали підприємцями.

Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали соціальні суперечності. Серед масових виступів селян відзначимо повстання у с. Турбаях у 1789–1793 рр. на Полтавщині. На Поділлі у 1813–1835 рр. здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки Устим Кармелюк. У 1855 р. вибухнула “ Київська козаччина ” (рух охопив понад 400 сіл, у ньому брало участь 180 тис. чол.); у 1856 р. розпочався “ похід у Таврію за волею ” (понад 75 тис. чол.) та ін.

У 60–70-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на проведення буржуазних реформ.У 1861 р. було ліквідоване кріпосне право, у 1864 р. проведено земську, судову таосвітянську реформи. З 1870 р. у містах вводилось самоврядування. Здійснено реформи в галузі збройних сил та ін.

Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії. У Донбасівидобувалося понад 70% усього вугілля імперії, а напередодні І Світової війни українські землі забезпечували понад 25% загальноімперського прибутку. Відбувалася концентрація виробництва та капіталу, виникали монопольні об’єднання, розгорталося залізничне будівництво. Разом з тим, підприємства, що виробляли готову продукцію, становили лише 15%, решта ж тільки готували сировину, складові частини, вузли. Закладені у ті роки диспропорції в територіальному розташуванні виробничих сил не тільки не були подолані за радянських часів, а ще більше поглибилися.

Українці залишались селянською нацією. Понад 90% етнічних українців проживали у селах. За переписом 1897 р. серед міських жителів 9 губерній українці становили лише третину – 33%. Переважну більшість міщан складали іноземці: росіяни, євреї, німці, поляки та ін.

Столипінська аграрна реформа. Одним із наслідків реформи 1861 р. стала втрата українськими селянами понад 15% загальної площі кращої землі, що була раніше в їх користуванні та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком тощо) і натуральними повинностями. Правда, на Правобережжі уряд надав селянам землі на 18% більше, але за вищою ціною.

Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного, - або аграрного, сектора економіки на капіталістичний лад як пруським (уповільненим),так і американським (прискореним)шляхом розвитку.

Аграрна реформа, започаткована у 1906 р. указами міністра внутрішніх справ П.Столипіна, сприяла подальшому зміцненню капіталістичних відносин. Основними напрямками реформування були визначені вихід селян із общини та переселення. Вийшовши з общини, селяни запроваджували своє господарство на окремих землях (відрубах, або хуторах) і ставали приватними землевласниками. Крім того, значна частина селян переїздила на незаселені землі Російської імперії – у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід та ін. Протягом 1906–1913 рр. емігрувало 1.2 млн. осіб, але близько 25% із них повернулось. Внаслідок реформи із земельних громад вийшло 25% дворів, 50% селянських дворів перейшли у приватну власність.

На початку XX ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи. Ці землі давали Росії 80% цукру та багато іншої продукції.

Відбувався прискорений процес обезземелення та соціальної диференціації на селі. У 1914 р. налічувалось 2 млн. малоземельних селян, їх наділ становив 2 десятини, а 50% із них не мали ні коня, ні корови. Українське село перебувало у постійному соціальному напруженні.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 43; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!