Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

Агробізнес

Характерною рисою соціальне орієнтованої ринкової економі-ки на прикладі розвинутих країн є функціонування агропромисло-вого комплексу (АПК), або агробізнесу. Це обумовлює суттєві особ-ливості суспільного відтворення в цій надзвичайно важливій сфері економіки.

У сучасних умовах виробництво продовольства (зерно, м'ясо, молоко та ін.) і технічних культур (бавовна, льон тощо) грунтується на міжгалузевій виробничій системі, яка охоплює сільське госпо-дарство і суміжні галузі економіки, що поставляють йому засоби виробництва, переробляють і зберігають сільськогосподарську си-ровину і доводять продукти харчування, а також іншого застосу-вання, вироблені з сільськогосподарської сировини, до споживача. Їх взаємозв'язок можна виразити схемою: виробництво засобів виробництва - матеріально-технічне постачання і обслуговуван-ня - фермерський продукт - його промислова переробка - реа-лізація в оптовій і роздрібній торгівлі. На всіх стадіях виробництва, постачання і збуту аграрної продукції активна роль належить тран-спортним фірмам, банкам, страховим компаніям тощо.

Формування і розвиток агробізнесу зумовлені переходом сільсь-кого господарства до машинної стадії виробництва в умовах науко-во-технічної революції. Остання значно поглибила і розширила економічні та технологічні зв'язки сільського господарства з інши-ми галузями, прискорила проникнення промислового капіталу в аграрну сферу і на цій основі привела до виникнення агробізнесу, який є тепер одним з найдинамічніших секторів розвиненої еконо-міки.

Матеріальною основою формування АПК є, з одного боку, не-бувалий за глибиною процес суспільного поділу праці, а з друго-го - безперервний процес розширення кооперування сільського господарства з суміжними галузями національної економіки. В су-часний період в розвинутих країнах склались такі структурні еле-менти агробізнесу:

а) групи промислових, торгових, банківських об'єднань та їх окремі ланки (фірми, підприємства, науково-дослідні підрозділи тощо);

б) сільськогосподарські підприємства (корпорації, кооперативи, окремі фірми);

в) законодавчі та виконавчі державні установи (міністерства, ради, парламентські комітети, комісії тощо).

Ідея комплексного підходу до вивчення проблем виробництва, розподілу і використання сільськогосподарських продуктів і продо-вольства була висловлена в 1955 р. колишнім заступником міністра сільського господарства США Дж. X. Девісом. У книзі "Поняття агробізнесу" він визначив агробізнес як суму всіх операцій з ви-робництва і розподілу послуг у галузі постачання сільського госпо-дарства, виробничих операцій на фермах; зі зберігання, переробки і розподілу сільськогосподарської сировини і предметів споживан-ня, створених з неї. За визначенням Е. Роя, автора підручника з агробізнесу, останній трактується як система координації забезпе-чення сільського господарства необхідними ресурсами і здійснен-ня послідовних стадій виробництва, переробки і розподілу продо-вольства і волокна.

Виходячи з викладеного вище, агробізнес є відтворювальним комплексом галузей і сфер економіки, державних законодавчих і виконавчих установ, які функціонують в єдності й забезпечують виробництво, переробку і збут продукції на основі сільськогоспо-дарської сировини. Важливою складовою частиною агробізнесу є продовольчий комплекс (ПК), який не включає в себе галузі пере-робки сільськогосподарської сировини нехарчового призначення. Це поняття широко розповсюджене в країнах Західної Європи, що пояснюється відсутністю в них вітчизняної технологічної сировини (бавовни, льону тощо). Частка ПК навіть у США становить 9/10 всієї виробленої сільськогосподарської продукції.

Рівень розвитку і структура АПК в розвинутих країнах різні залежно від ступеня економічного розвитку, природно-географіч-них, соціально-історичних особливостей його формування. Найбіль-шим є агробізнес США, на який припадає близько 19 відсотків

валового національного продукту і близько 20 відсотків усіх зайня-тих у країні. В країнах Західної Європи на відміну від США особли-вістю формування АПК є те, що цей процес відбувається не тільки в межах національної економіки, а й на основі світогосподарських зв'язків. Останнє обумовлено тим, що ці країни практично не за-безпечують себе повністю сільськогосподарською сировиною і не-обхідними засобами виробництва. Окремі продовольчі об'єднання здійснюють свою діяльність далеко за межами національних кор-донів. У зв'язку з цим можна вважати, що в майбутньому сформу-ється міжнаціональний АПК Західної Європи. В її країнах частка АПК у валовому національному продукті різна. Так, найбільші мас-штаби агробізнесу в Європейському Союзі характерні для Данії (13 відсотків ВНП), Італії (12 відсотків), Франції (12 відсотків).

Розвиток АПК дає можливість виробляти таку кількість продо-вольства, при якій значна частина суспільства звільняється від сільсь-когосподарської праці. Наприклад, у кінці 80-х років один голлан-дський фермер своєю працею виробляв продовольства для харчу-вання 118 чол., в Данії - 105, Бельгії - 92, Великобританії - 88, у США- 82, Німеччині - 67, Франції - 45 чол. Проте готове до споживання продовольство - результат не тільки зайнятих безпо-середньо в сільському господарстві, а й в інших галузях агробізне-су. В США за даними на початок 90-х років його частка становила 90 відсотків вартості виробленого продовольства, а частка власне сільського господарства - всього 10 відсотків. Таке співвідношення закономірне: чим більше розвинутий агробізнес, тим нижча частка вартості продукції, виробленої в самому сільському господарстві.

Отже, ефективність агропромислового виробництва характери-зує його економічна структура (за вартістю виробленої продукції, чисельністю зайнятих, величиною інвестицій тощо).

Узагальнюючим показником рівня розвитку агробізнесу, резуль-тативності його ланок і оптимальності міжгалузевих зв'язків є кін-цевий продукт (КП). Його вартісна структура показує джерела формування, відтворювальні зв'язки цієї багатогалузевої виробни-чо-економічної системи. У формуванні КП особливо чітко виділяє-ться три стадії, або сфери, кожна з яких характеризується своїми специфічними функціями:

1. Виробництво засобів виробництва для агробізнесу та його обслуговування.

2. Сільськогосподарське виробництво.

3. Переробка.! реалізація продукції з сільськогосподарської си-ровини.

Відносно високий рівень розвитку агропромислового виробниц-тва дає змогу стабільно забезпечувати продовольством населення в розвинутих країнах. Щодо інших регіонів цього сказати не можна.

За даними ООН, у сучасних умовах добре харчуються 1,5 млрд чол„ достатньо- 1,8 млрд і недостатньо понад 1,7 млрд чол. Низь-кий рівень розвитку виробничого потенціалу характерний для країн, що розвиваються. Тут зберігаються відносно високі темпи приро-сту населення при недостатньому розвитку виробничої бази, що загострює продовольчі проблеми в цих країнах.

Однак при всіх досягненнях агропромислового виробництва в розвинутих країнах воно має багато проблем і суперечностей. Нау-ково-технічна революція дала значний імпульс його розвитку і за-безпечила перехід до машинної стадії виробництва. Здійснюється комплексна механізація виробничих процесів, широко використо-вуються біотехнологія, генна інженерія, електронно-обчислюваль-на техніка, послуги аерокосмічної служби. Сьогодні відбувається перехід від малопотужної техніки до машин середньої та великої потужності, які працюють на великих швидкостях з використан-ням широкозахватних навісних машин і механізмів. Вони мають комп'ютери, які спостерігають за роботою і регулюють відповідні процеси. Широко запроваджуються хімізація землеробства, вико-ристання отрутохімікатів для захисту рослин і тварин від хвороб та шкідників.

Під дією цих процесів сільськогосподарське виробництво кон-центрується у великих фермах, різко зростає продуктивність праці не лише в рослинництві, айв тваринництві. Це веде до зменшення кількості фермерських господарств, до загального, хоч і нерівно-мірного за галузями витіснення робочої сили із сфери сільського господарства. Так, у Західній Європі один працівник, використову-ючи сучасну техніку, може обробити 100-150 га орної землі, відго-дувати 4-5 тис. свиней, видоїти 100-120 корів. Звідси скорочення кількості фермерів внаслідок укрупнення виробництва в сільсько-му господарстві призводить до зниження життєздатності сільської місцевості.

Процес концентрації виробництва і витіснення значного числа дрібних фермерів з аграрної сфери найбільш розповсюджений у США. За даними Управління технологічних оцінок конгресу цієї країни, частка великих (і середніх) ферм в майбутньому буде про-довжувати зростати. Так, з 1982 по 2000 р. група ферм з річною реалізацією від 200 тис. до 499 тис. дол. збільшиться з 4 до 10 від-сотків загальної чисельності господарств, а група з реалізацією біль-ше 500 тис. дол. - з 1 до 4 відсотків. В результаті ці "середні" і "комерційні" ферми до початку третього тисячоліття будуть стано-вити 14 відсотків усіх господарств, на частку яких припадатиме основна частина продукції галузі. В США так само, як і в Західній Європі і Японії, переважають сімейні ферми, що є суттєвою харак-теристикою зазначених вище процесів.

Для більшості розвинутих країн останні десятиріччя характери-зуються посиленням процесів надвиробництва щодо платоспромож-ного попиту ряду сільськогосподарських продуктів. Звідси зростає об'єктивна необхідність державного регулювання аграрної сфери. В західноєвропейських країнах у 80-і роки більше уваги приділя-лось сімейним господарствам, зокрема було оголошено, що метою аграрної політики є збереження якомога більшої кількості селян-ських сімейних господарств, забезпечення стабільності на аграр-них ринках, боротьба з надвиробництвом шляхом зниження заку-півельних цін. Створюються умови для обмеження виробництва сільськогосподарських продуктів. Найбільш рішучі зусилля в цьому напрямі були зроблені в ФРН, де в 1988 р. було прийнято два нові закони (про сприяння вилученню з сівообороту земель і сприяння припиненню сільськогосподарської діяльності). Для цього виділя-лись державні субсидії: "рента за припинення виробництва", "мо-лочні пенсії" тощо.

Складні проблеми постали у зв'язку із збереженням природного середовища. Застосування хімікатів у рослинництві, промислових ме-тодів відгодівлі у тваринництві призводить до посилення забруднен-ня грунту, води, повітря. Все більш загострюється проблема утилі-зації відходів, особливо в країнах з малою територією. Наприклад, у Нідерландах прийнято закон, який забороняє на більшій частині краї-ни подальше збільшення поголів'я тварин; будівництво нових примі-щень для свинарства і птахівництва повністю заборонено. В Австра-лії передбачається позбавлення податкових та інших пільг тих сільсь-когосподарських виробників, які утримують більше тварин, ніж це визначено так званою "стелею" (граничною нормою). У Німеччині встановлений неоподаткований мінімум для тих фермерів, в яких кількість тварин не перевищує 330 одиниць "умовної великої рогатої худоби". У цій країні, як і в інших, законом встановлені граничне допустимі норми добрив, які слід вносити на 1 га площі.

Індустріалізація сучасного сільськогосподарського виробництва поставила проблему якості продовольчих товарів. Надмірне втор-гнення хімії в аграрне виробництво стимулює прагнення до макси-мізації валових зборів урожаю, а також прибутку, що ставить під загрозу основну масу населення. Тенденції до погіршення якості продовольства фахівці виявили давно. Так, вчені Одеського селек-ційно-генетичного інституту в середині 70-х років опублікували результати дослідження якості зерна за двадцять років. Зокрема, зазначалось, що скорочується питома вага в зерні білків, вуглево-дів, каротину та інших складових, які визначають його якісні ха-рактеристики. Підкреслювалось, що це характерно для зерна, яке вирощують на всіх континентах (Західна Європа, Америка, Австра-лія, Азія, Африка).

Постійно виникають конфлікти між виробниками і організація-ми споживачів з питань шкідливих для здоров'я людини матеріалів, які містяться в сільськогосподарських продуктах. З 1988 р. в краї-нах Європейського Союзу заборонено використання гормонів ро-сту при вирощуванні телят і відгодівлі дорослих тварин на м'ясо. У зв'язку із виявленими у Великобританії в 1996 р. складними за-хворюваннями внаслідок вживання яловичини заборонено її екс-порт з країни та різко обмежено внутрішнє споживання, намічена програма примусового знищення значного поголів'я великої рога-тої худоби з відшкодуванням фермерам збитків за рахунок держа-ви та Європейського Союзу. Звичайно, в усіх таких прикладах при-сутній елемент конкурентної боротьби.

Під тиском громадськості в багатьох країнах вступають в силу закони, які посилюють вимоги до якості продовольства і обмежу-ють використання хімічних речовин в аграрному виробництві. В ряді країн прийнято закони про захист ґрунтових вод. Застосу-вання найшкідливіших хімічних добрив обмежується законодавст-вом. Це об'єктивна необхідність сьогодні. В США в ґрунтових во-дах Айови і Каліфорнії виявлені отруйні сільськогосподарські хімі-кати. В Італії, наприклад, через забруднення перед населенням 12 міст виникла проблема питної води.

Активність організацій споживачів і зростання загальноосвітньо-го рівня масового споживача сприяли підвищенню вимог до якості сільськогосподарських продуктів. З'явились об'єднання фермерів, які здійснюють альтернативне землеробство, створено Міжнарод-ну федерацію органічного землеробства, при деяких вузах працю-ють кафедри альтернативного землеробства.

Отже, виробництво хімічно та екологічно чистого продовольства відкриває нові перспективи для розвитку аграрної сфери. Автори-тетні експерти вважають, що сільське господарство знаходиться на порозі нового витка наукового прогресу, який забезпечить вирішен-ня вказаних проблем.

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього госпо-дарства й життя країни.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасно-го стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємо-пов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вар-тості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще висту-пає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення

вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аг-рарну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока еконо-мічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умо-вах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відно-син в процесі невпинних політичних суперечок.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, дру-горядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна ска-зати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за склад-ністю виконання є ситуація, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, пе-редусім земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає фор-мування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України "Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих

форм, так і поряд з ними.

Тісний зв'язок сільського господарства із специфічним основ-ним засобом виробництва - землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати вироб-ництво, насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на ос-нові широкого використання підряду, оренди, акціонерних коопе-ративних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колек-тивно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнен-ня засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розпо-діляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудо-вого внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержано-го прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих ре-зультатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи пере-творені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання.

Колективні сільськогосподарські підприємства існують поряд з іншими формами організації сільського виробництва: сімейні фор-ми, селянські (фермерські) господарства, самостійні кооперативи, особисті підсобні виробництва тощо. В Законі України "Про влас-ність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту. Мате-ріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарю-вання в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) підприємствам.

Наприкінці 1994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у ре-формуванні аграрного сектора. В Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 р., зазначено: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Перетворення на селі почали набувати більш цілеспрямованого до ринкових відносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-рад-госпні землі передаються державою у колективну власність їх чле-нів. Далі кожен член колективного сільського господарства отри-мує сертифікат на право власності на земельну частку (пай) із за-значенням розміру її в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. Земля повинна мати цінове вираження.

Створення селянських (фермерських) господарств може здій-снюватись членами колишніх колгоспів і радгоспів через вилучен-ня ними своїх паїв. На попередньому ж етапі значну частину зе-мель було передано із колгоспно-радгоспних масивів селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективів або одержували ділянки, що набагато перевищува-ли їх земельну частку у спільних масивах. Щодо працівників соціаль-ної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих підсобних господарств.

За умов сертифікації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землі, тобто може бути зміна їхніх власників без будь-яких земле-мірних робіт, що дуже важливо для забезпечення цілісності та не-порушності системи землеробства і сівозмін господарства. Це подіб-но до того, як купівля-продаж акцій не призводить до будь-яких фізичних і матеріальних змін на підприємстві - акціонерному товаристві. Особливістю приватизації в АПК є участь сільських господарників в акціонуванні переробних підприємств, яким вони поставляють сировину.

Важливим є використання світового досвіду. У країнах з розви-неною соціальне орієнтованою економікою кожен підприємець від-

шукує свою нішу господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтерна-тивними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробниц-тво, яке склалосяв них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система органі-зації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спеціалізацію і кооперування в системі АПК, як колектив-них, так і фермерських господарств, безумовно, усуває багато су-перечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. При цьому ринкова економіка розкриває ши-рокі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б не-правомірним зводити його до малого та середнього бізнесу. До-цільно використовувати колективні сільськогосподарські підприєм-ства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократич-ної ринкової економіки, при широкій господарській автономії та належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.

Важливе значення для підприємця мають можливість самостій-но вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), виз-начати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних під-приємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних вза-ємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації і оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини) свідчить, що успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підпри-ємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зу-пинення негативних процесів у цьому секторі економіки та за-безпечення умов для нарощування виробництва сировини і про-довольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапі проведен-ня аграрної реформи особливо потрібне наукове, правове, мето-дичне, фінансове, інформаційне і матеріально-технічне забезпечен-ня її. В цьому запорука успіху реформи, оскільки альтернативи їй немає, вона має здійснюватись в інтересах селян і самими селя-нами.

Щодо продажу земельних ділянок в країні в цілому, включаючи міста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несільськогосподарською діяльністю (під будівлі, сферу обслуговування тощо).

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 66; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!