Розділ І. Теоретико-методологічні основи бухгалтерського обліку загальновиробничих витрат та порядку їх віднесення на собівартість продукції. 2 страница

філософія, є та, що розум панує в світі, а отже, і всесвітньо-

історичний процес здійснювався розумно».

Проте для мислителів минулого проблема обґрунтування

сенсу історії не мала такої актуальності, яка властива

XX—XXI ст. Якщо традиційна культура Європи

ототожнювала ідею сенсу історії з ідеєю Царства Божого,

а у X IX ст. з поняттям «прогрес», те у XX ст. виник

особливий інтерес до сенсу історії в умовах економічного

і політичного перерозподілу світу. Цілісність і цінність

історії в епоху світових воєн, диктату, геноциду й

екоциду набула особливої актуальності, яку розглядали

представники різних філософських течій (Б. Кроче,

А. Бергсон, М. Бердяєв, П. Сорокін, Р.-Дж. Коллін-

гвуд, П. Тейяр де Шарден, X. Ортега-і-Гасет,

А.-Дж. Тойнбі, П. Тілліх, А. Камю, К. Ясперс, М. Мамар-

дашвілі, А. Печчеї, О. Тоффлер, К.-Р. Поппер та ін.).

Проблема сенсу і призначення історії 197

На думку російського філософа Миколи Бердяєва

(1874—1948), історія — це звершення, що має свої

початок і кінець, а також внутрішній сенс. Визначити

сенс — те саме, що встановити належне ставлення до

минулого і майбутнього, що під силу тільки філософії

історії, яка є «пророкуванням» майбутнього і минулого,

тобто профетизмом. На погляд Бердяєва, профетич-

ною є філософія історії Августина, Гегеля, Сен-Сімона,

Маркса та ін.

Людина є істотою історичною. Історія використовує

її як засіб досягнення нелюдських цілей і в цьому сенсі

є злочином проти людини. У своєму становленні й розвитку

вона демонструє антилюдську мораль, бо в ній

панують егоїзм, війни між народами, насильство, протистояння

індивіда і суспільства.

Критикуючи теорії прогресу, М. Бердяєв відзначав,

що «обожнювання майбутнього за рахунок сьогодення і

минулого» не виправдане ні з наукового погляду, ні з

філософського, ні з морального. Вчення про прогрес

припускає, що завдання всесвітньої історії будуть

розв’язані в майбутньому.

Утопія про земний рай містить ті самі суперечності,

що і вчення про прогрес. Утопія також припускає

настання досконалого стану і розв’язання всіх проблем,

позначених трагедією для людства.

Насправді в історії немає прогресу добра і прогресу

досконалості, а є лише трагічне, все глибше розкриття

протилежних начал — світлих і темних, божественних

і диявольських, добра і зла. За Бердяєвим, саме у розкритті

й виявленні цих суперечностей полягає внутрішній

сенс історичної долі людства.

Передбачення, що майбутнє буде досконалішим,

народжує сенс для поколінь сьогодення. Це є одним із

«найсумніших» забобонів релігії, прогресу й утопій про

земний рай. Його можна подолати, з’єднавши ланки

сьогодення, минулого і майбутнього, що допоможе людству

увійти до справжнього часу — часу вічності. Осягнення

цілісності часу дасть змогу людині осмислено

вибудовувати своє життя. Отже, історія і її сенс нерозривно

пов’язані з природою часу.

В історії ніколи не здійснювалося те, що визначалося

як мета. Наприклад, метою французької революції

1 9 8 Сутність і сенс історії

було затвердження ідеї братерства, рівності та свободи,

а люди отримали нові форми нерівності. Не реалізувалися

і цілі соціалізму. Усі історичні «невдачі» є

наслідком розірваності часу людини. За Бердяєвим,

невдача спіткає людину тоді, коли вона неспроможна

піднятися над метушнею земних пристрастей, щоб реалізувати

свій потенціал у вічному часі.

Доля людини, яка лежить в основі історії, припускає

надісторичну мету, надісторичний процес, надісто-

ричне вирішення долі історії, що можливо тільки у світі

вічності, де минуле, сьогодення і майбутнє продемонструють

свою синкретичність. Історія має вищий сенс

через включення у світ вічного часу.

М. Бердяєв доводив, що людина є історичною. Вона —

суб’єкт (творець) історії, але сама історія байдужа до

людини, оскільки вона працює на суб’єктів консолідованої

соціальної активності — державу, нації, релігії та

інші великі або малі соціальні утворення людей, що

використовують людину як засіб, а не самоцінність.

Тому історія є злочинною, антилюдською і антилюдя-

ною. У цьому сенсі логічний апокаліпсис як наслідок

руху від язичницької культури до культури машинізованого

світу — це не лише одкровення кінця історії, а й

одкровення кінця зла всередині історії. Торжество духу

означає кінець феноменальної історії та її перехід на

якісно новий етап розвитку людства, який виключає

феномен «втечі від свободи» і забезпечує торжество

творчості як умову життя, а не виживання.

Отже, кінець історії — це не кінець світу, а тільки

перехід його до іншого, досконалішого, гуманістичного

циклу розвитку. Сучасні політика і право, мораль і

мистецтво, наука і філософія — усе це «несправжнє

життя», тому кінець «нелюдяної» історії — це не кінець

людського життя, а набуття його достовірності, само-

цінності й самодостатності на шляху пошуку гідної відповіді

на історичний виклик сьогодення.

Проблему сенсу історії та її призначення вивчав

англійський теоретик історії Арнольд-Джозеф Тойнбі

(1889—1975). Він зосередився на питанні про можливість

зберегти і примножити достоїнства людини в потоці

часу, реалізуватися відповідно до поставлених цілей,

усвідомлюючи, що вона — не господар історії, а тільки

Проблема _______сенсу і призначення історії 199

учасник. Історичні події проходять через внутрішній

світ людини, формують досвід. У цьому сенсі історія є

персоналістичною. З іншого боку, історія непідвладна

людській волі, вона має свою логіку розвитку. Однак

якщо людина бере участь у спадкоємності поколінь,

визначаючи специфіку історії, то загальна історія стає

її особистою. Анонімність більшості учасників історичного

процесу не усуває персоналістичності історії, її

людської натхненності.

Сенс історії Тойнбі визначав як утвердження людської

гідності в спадкоємності історичного досвіду. Процес

самореалізації людей, формування духовного світу

людини через засвоєння цінностей і є процесом реалізації

сенсу історії. Цей процес глибоко історичний, бо світ

цінностей не є вічним і незмінним, він завжди перебуває

у стані розвитку. Процес адаптації цінностей завжди

унікальний, персоналістичний. Акти милосердя,

справедливості та солідарності є глибокоіндивідуальни-

ми, завжди співвідносяться з унікальністю психіки,

свідомості та культури кожної людини. Ця унікальність

збагачує вселюдське життя і примножує зміст всесвітньої

історії, робить її виправданою.

Проблему сенсу історії розглядав німецький філософ

Карл Ясперс (1883—1969), на думку якого там, де є

мета, там сенс, а де є сенс, там є і певний ціннісний орієнтир.

Інакше кажучи, ціннісні орієнтири визначають

сенс, а сенс зумовлює мету як людини, так і людства

загалом, орієнтованих на вирішення суперечностей між

космосом і хаосом, між номосом (законом) і аномією

(беззаконням). К. Ясперс намагався знайти витоки

сучасності, відновити розірваний зв’язок часів, з’ясувати,

які можливості для сучасності приховує минуле,

зрозуміти сенс історії. Йому імпонувала ідея єдності світового

історичного процесу і пріоритет його духовної

складової, його онтологія. Світовий історичний процес

К. Ясперс сприймав як єдину спрямованість розвитку

людства. Цю історичну вісь слід прийняти як аксіому,

бо науково довести єдність історичного розвитку людства

і його спрямованість неможливо. Та обставина, що

осередки духовного життя виникали паралельно в різних

далеких культурах, слугує для Ясперса підґрунтям

особливої філософської віри в єдність людства, яке

2 0 0 Сутність і сенс історії

живиться із єдиного трансцендентного джерела. Історія

має священний характер, хоча вона відбувається на

Землі, але її витоки і сенс є неземними.

Концепція історії К. Ясперса — це постулат філософської

віри і припущення щодо існування світового розуму.

Він є апологетом раціоналізму й одночасно противником

класичної раціональності. Ясперс обґрунтовував

необхідність віри і обмеження розуму. На його погляд,

віра гуманніша, ніж розум.

Якщо людство відречеться від ідеї єдності світового

історичного процесу і спільності, то його історія може

завершитися світовою катастрофою, атомною пожежею

або екологічною трагедією.

Метою історії є вироблений людьми ідеал, реалізації

якого вони повинні наполегливо добиватися, бо без

цього він залишиться мрією. Фінал історії одночасно є і

початком нової історії в контексті історії всього людства.

Її основою має бути осьовий час.

Питання про сенс історії досліджував і К.-Р. Поп-

пер. Він вважав, що завдання історика — аналізувати

окремі події і пояснювати їх причини, а не відкривати

закони суспільного розвитку, бо історичні факти неможливо

відтворювати. Дослідники їх добирають із

суб’єктивних поглядів, відповідно до сконструйованої

заздалегідь теорії, яку не можна спростувати через тенденційний

поділ фактів. Отже, наявні лише різні інтерпретації

минулого, а не історія. Кожне покоління має

право по-своєму інтерпретувати своє минуле у пошуках

відповідей на питання, куди воно йде і що має робити.

Оскільки немає історії минулого в тому вигляді, «як

воно справді було», а є лише його вдалі або не дуже

вдалі інтерпретації, то немає і сенсу історії, єдиної всесвітньої

історії, а є нескінченна безліч «історій», пов’язаних

із різними аспектами людського життя, і серед

них — історія політичної влади, яка, по суті, є історією

злочинів.

Люди повинні шукати виправдання в праці, а не у

фіктивному сенсі історії. Як стверджував Поппер,

кожен час через своїх істориків може «нав’язати» історії

і свою мету, і свій сенс, а також узяти на себе відповідальність

за їх здійснення. Він виступив не проти історизму

як вимоги дивитися на речі історично, розкриПроблема

сенсу і призначення історії 2 0 1

ваючи їх генезис і відстежуючи розвиток, а проти істо-

рицизму — концепцій, що претендують на відкриття

об’єктивних законів розвитку суспільства, виправдання

сьогодення перед минулим і майбутнім або підготовку

теорій, зорієнтованих на виконання певного соціального

замовлення.

XXI ст. є перехідним періодом від епохи модерну до

нового періоду. Можна погодитися з тезою, що історія —

це вчитель життя, яку слід зберігати, щоб не зникнути

безслідно, виродившись у манкуртів, що не пам’ятають

своїх предків.

Будь-які міркування про сенс історії завжди припускали

уявлення про цілісність, а отже, про завершення

історії у формі її мети або кінця (мета і кінець не ототожнюються:

смерть є кінцем життя, але не його метою) і неодмінно

про напрям, вектор необоротного тимчасового

історичного процесу. Утвердження процесуальності всього

сущого ще не означало безповоротності життєвого процесу

(тобто його історичності) і його єдиної спрямованості.

Натепер найяскравішим втіленням концепції єдиної

спрямованості до певного фіналізму є ідея кінця історії

Ф. Фукуями. Завершення історичного процесу він трактує

як злиття людства в єдину глобальну цивілізацію,

ухвалення спільних західних гуманістичних (так

званих загальнолюдських) цінностей, скасування національної

державності і створення всесвітньої наддержави,

припинення воєн, змішання рас тощо. Цю концепцію

у тій чи іншій формі висловлювали різні автори

в різний час. Дуже близькою до неї була інтернаціоналістська

комуністична утопія. Однак Ф. Фукуяма переконує,

що кінець історії в описаному сенсі вже майже

відбувся. Концепція фіналізму у цьому вигляді відображає

підсвідоме прагнення людини до загальної рівності

і змішування як до простого ідеалу, зрозумілого і зручного

для посередності.

До історицизму близькі деякі погляди Й.-Г. Гердера.

Відкинувши раціоналістичні уявлення про ідеали і кінцеву

мету, до досягнення яких нібито рухається історія,

він наполягав на самоцільності історичного існування як

такого: «існування — це мета, а мета — існування». Своєрідність

гердерівського історицизму втілилася в утвердженні

плюралізму і варіативності історичного процесу,

2 0 2 Сутність і сенс історії

самоцільності і самоцінності всіх, що існували чи існують,

форм співіснування культур та історичних станів.

Людство, за Гердером, рухається в історії широким фронтом,

реалізуючи весь спектр можливостей відповідно

до умов, місця та часу, випробовуючи й утілюючи всі

можливі варіанти способів життєдіяльності і форм

культури. Гердер запропонував читачеві уявний експеримент:

«Якби на землю ступила всього одна-єдина

людина, то мета людського існування була б уже виконана

в ній».

Сенс історії має принаймні ще один вимір, що походить

від єдності історії — «багатоєдності» (Л. Карсавін),

«моноплюралізму» (М. Бердяєв). Це той стан, у якому

люди усвідомлюють свій взаємозв’язок, взаємодію і вза-

ємообумовленість. Кожен історичний етап демонстрував

свою мету. Утвердження пріоритету цілого над часткою

в умовах розвитку суспільства від хаосу до космосу

становить мету історії античного суспільства утвердження

духовної суті людини в умовах теологічного світогляду

— мету історії середньовіччя; утвердження

духовної творчості людини через реалізацію ідеї вільної

людини — мету історії Нового часу. Усі вони перетворювалися

на суб’єктивні чинники суспільного розвитку,

що реалізовувалися через людей, здатних розшифрувати

приховане значення цієї мети і зробити її надбанням

широкого загалу.

Отже, враховуючи всі наведені міркування про сенс

історії та беручи до уваги вектор або її моністичного

(єдиного) спрямування, або плюралізму і варіативності

історичного процесу, логічно припустити, що всі вони

поділяються за спільною основою — за місцем (топо-

сом), у якому люди здійснюють пошук сенсу і цілей

власного життя та історії людства: у самому житті (з

перемогами і нестерпними поразками на тлі буденності)

чи за межами наявного буття, де с.нс і ціль історії

набувають вищого та раціонально неосяжного призначення.

З огляду на те що в кожну епоху люди осмислюють

сенс і призначення історії по-різному, можна стверджувати,

що нагальною потребою сучасності є усвідомлення

нагальної і невідкладної необхідності забезпечити

умови для виживання людства. Саме це є не тільки

сенсом історії, а й сенсом життя окремої особистості

Проблема сенсу і призначення історії 2 0 3

на визначений період історичного часу. Слід побудувати

позитивну ідеологію виживання, яка може ґрунтуватися,

наприклад, на ноосферній концепції всесвітньої

історії.

Запитання. Завдання

1. У чому ви вбачаєте суть і сенс буття людини?

2. У яких формах проявляється людське буття?

3. Визначте суть історії людства через призму взаємозв’язку

природи і суспільства, рушійних сил розвитку історії та історичного

процесу.

4. Як розглядав сенс і призначення історії М. Бердяев?

5. Охарактеризуйте погляди на сенс історії А.-Дж. Тойнбі.

6. У який спосіб розв’язує проблему сенсу історії К. Ясперс?

7. Що розуміє під сенсом історії К.-Р. Поппер?

Термінологічний словник

Атрибут (лат. attribue — приписую) — суттєва, невід’ємна властивість

предмета або явища.

Брахман — санскритський термін давньоіндійської філософії, що

позначає як Свідомість Брахмана (Душі Всесвіту), так і людину,

що осягнула Брахмана.

Буття у світі — філософська категорія, що позначає реальність,

яка існує в конкретному русі і перебуває в конкретних просторі і часі.

Відчуження — стан деперсоніфікації людини і персоніфікації суспільних

відносин, перетворення їх на ворожу силу, що панує надлюдиною.

Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) — ідеалістична філософія,

яка грунтується на розумінні волі як першооснови творення діяльності.

Всеєдність — стан єдності світу і людини, що втілює ідеал спорідненості

і соборності на основі синтезу релігії, науки і філософії.

Географічний детермінізм (лат. determinare — обмежити, визначити)

— учення, згідно з яким клімат та інші природні факти зумовлюють

специфіку економічного, соціального і політичного життя держав,

формують національний дух і національний характер.

Герменевтика (грец. hermeneutike — мистецтво пояснення, тл у мачення)

— напрям у філософії XX ст., вчення про мистецтво тлумачення

письмових документів, принципи гуманітарних наук; теорія

усвідомлення сенсу мистецтва з погляду задуму його авторів, осягання

чужої індивідуальності.

Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — слово, вчення) —

теорія пізнання, філософський напрям.

Громадянське суспільство — одна зі складових сучасного суспільства,

сукупність соціальних утворень (груп, колективів), об’єднаних

специфічними інтересами (економічними, етнічними, культурними

та ін.), що реалізуються поза сферою діяльності держави і дають змогу

контролювати дії державного апарату.

Гуманізм (лат. humanitas — людяність) — світогляд, що грунтується

на ідеї людини як вищої цінності; виник як філософська течія в

епоху Відродження. *

Деїзм (лат. deus — Бог) — вчення, що визнає Бога як першопричину

світу, але заперечує його втручання в явища природи і суспільного

життя, а також божественне одкровення і релігійний догматизм.

Детермінізм (лат. determinare — обмежити, визначити) — вчення,

яке стверджує, що всі явища пов’язані причинним зв’язком із явищами,

які відбулися раніше.

Діалектика (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду) — напрям

філософії, що досліджує категорії розвитку в їх суперечливому взаємозв'

язку.

Термінологічний словник 2 0 5

Діяльність — спосіб буття людей, освоєння світу, задоволення

інтересів людей, їх матеріальних та духовних потреб.

Дух — філософське поняття на позначення формоутворювального

начала. У філософії ідеалізму розглядається як першооснова, у

філософії матеріалізму — як синонім свідомості.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування), або філософія

існування, — напрям у філософії XX ст„ що розглядає людину як унікальну

духовну істоту, здатну до вибору власної долі.

Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — філософський напрям,

який орієнтується на отримання знання тільки з почуттєвого досвіду

та принижує можливості теоретичного (раціонального) пізнання.

Епістемологія (грец. ері — над, на і logos — слово, вчення) —

галузь філософії, зосереджена на вивченні наукового пізнання у всіх

вимірах.

Закон — необхідний, істотний, стійкий, повторюваний зв’язок

явищ буття у світі.

Закономірність — форма вираження закону стосовно розуміння

і пояснення буття у світі.

Здійснене — фіксований результат переходу від однієї визначеності

буття до іншої, коли йдеться не про процес, а про результат, констатацію

нової якості єдності об’єктивних умов і суб’єктивного чинника

тієї діяльності людей, яка формує історію.

Знання — результат процесу пізнання, що відображає дійсність у

формі факту, концепції, теорії.

Ідеальне (грец. idea — вигляд, ідея) — буття у світі, відображене

в психіці або свідомості, суб’єктивний образ об’єктивного світу.

Ідеологія (грец. idea — вигляд, ідея і logos — слово, вчення) —

система поглядів щодо освоєння світу.

Індустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, для

якої характерні високий рівень промислового виробництва, орієнтація

на масовий випуск товарів тривалого споживання.

Інформаційне суспільство — стадія розвитку людства, коли

фізична праця як основа індустріального суспільства поступається

місцем інформації і знанню, комунікації і спілкуванню.

Історицизм (грец. historikos — дослідницький) — філософська

доктрина, згідно з якою знання про людську діяльність має переважно

історичний характер, а неісторичного розуміння природи людини і

суспільства не існує.

Історичне — особливий вид буття у світі, яке має свій спосіб існування,

а також форми прояву і здійснення, що робить його самодостатнім

об'єктом дослідницької практики.

Історія — закономірний і цілеспрямований розвиток суспільства,

змістом якого є становлення і розвиток сутнісних сил людини.

Історія як наука — сфера гуманітарного знання, що займається

вивченням людини (її діяльності, стану, світогляду, соціальних зв’язків

і організацій та ін.) у минулому.

206 Термінологічний словник

Категоричний імператив — моральний зв'язок практичного

розуму з орієнтацією на обов’язок і чесноту.

Категорія (грец. kategoria — обвинувачення, ознака) — загальне

поняття, що відображає найістотніші закономірні зв’язки і відносини

буття у світі; форма і організуючий принцип мислення.

Коеволюція (лат. со — префікс, що означає об’єднання, спільність,

і evolutio — розвиток) — солідарний розвиток системи «природа —

суспільство — людина» на основі їх спорідненості.

Конфуціанство — етичне вчення про життя з орієнтацією на взаємність,

«золоту середину» і людинолюбство, розроблене давньокитайським

мислителем Конфуцієм.

Космос (грец. kosmos — устрій, будова) — філософська категорія

про світ як структурно організоване і впорядковане ціле.

Космоцентризм — учення про розвиток світу як рух від хаосу до

порядку, з яким узгоджується вся реальність світу, в т. ч. людина.

Культура — специфічний спосіб організації і розвитку людської

життєдіяльності, представленої в процесі і результатах праці, системі

суспільних норм і установ, матеріальних і духовних цінностях.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політико-правова орієнтація,

основана на визнанні політичних і економічних прав індивіда, що

розуміються як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих

людей.

Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, основоположниками

якого були К. Маркс і Ф. Енгельс, також відоме як діалектичний

матеріалізм, або діалектичний та історичний матеріалізм.

Матерія — поняття, протилежне духу; у філософії античності —

субстрат, пасивне начало; у філософії Нового часу — різновид субстанції;

у філософії марксизму — філософська категорія на позначення

об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях та існує незалежно

від неї.

Метафізика (грец. meta — після, через і physis — природа) —

розділ філософії, що займається дослідженнями первинної природи

реальності, буття і світу як такого.

Міфологія (грец. mythos — слово, сказання і logos — учення) —

система сакрального знання різних народів, що основана на традиційних

переказах та характеризується метафоричністю, вірою в чудо.

Мова — вербальна інформаційно-знакова сіістема для зберігання

і передавання накопиченого досвіду.

Модерн (франц. moderne — сучасний) — період європейської

історії із XVII до першої половини XX ст„ протягом якого відбувалися

формування і розвиток основних інститутів західного суспільства: капіталістичного

способу виробництва, ліберальної держави, громадянського

суспільства. Йому властивий принцип формальної раціональності.

Модус (лат. modus — міра, спосіб) — другорядна властивість

буття, яка виявляється лише в певних станах, тоді як атрибут є основною,

невід'ємною властивістю субстанції буття.

Термінологічний словник 207

Можливість і дійсність — філософські категорії, що характеризують

ступені становлення і розвитку об’єкта, де дійсність представлена

реальністю буття, а можливість зберігає в собі цю реальність.

Монада (грец. monas — одиниця) — проста субстанція, елемент

структурно організованого буття світу.

Натурфілософія (грец. natura — природа, phileo — люблю і

sophia — мудрість) — філософія природи, особливістю якої є переважно

умоглядне тлумачення природи, що розглядається в її цілісності;

зосереджена на вивченні найважливіших природничо-наукових

понять (субстанція, матерія, сила, простір, час, життя, розвиток, закон

природи), пізнанні зв'язків і закономірностей явищ природи.

Необхідність і випадковість — філософські категорії, що виражають

різні рівні зв’язків досліджуваного об’єкта: необхідність обумовлена

внутрішньою причиною, а випадковість — зовнішньою.

Неотомізм — теологічна доктрина католицизму з претензією

примирити догмати віри і вимоги розуму.

Неофройдизм — філософія «оздоровлення» суспільства засобами

психоаналізу.

Ноосфера (грец. noos — розум isphera — куля) — реальність, за

якої розум, наука і керована ними людська діяльність стають чинниками

планетарного масштабу.

Об’єкт філософії історії — соціокультурний світ, що відображається

в історичній свідомості, узагальненість і тотальність історичних

фактів та закономірностей.

Об’єктивування — упредметнювання думки, перетворення ідеї

на об’єктивну реальність.

Одиничне (окреме) — філософська категорія, що виражає відносну

відособленість, відмежованість об’єкта дослідження на основі

його унікальної якісної і кількісної визначеності.

Ойкумена — населена людиною частка Землі; єдність, взаємозв’

язок і взаємодія природних умов і людського чинника.

Онтологія (грец. ontos — єство і logos — вчення) — вчення про

граничні підстави буття світу, абсолютними характеристиками якого є

рух, простір і час.

Особа — людина зі стійкою системою соціально значущих ознак

конкретного соціального утворення, характерний представник суспільства,

носій його сталих відносин.

Пантеїзм (грец. pan — усе і theis — Бог) — вчення, що ототожнює

Бога з природою, світом.

Парадигма — сукупність принципів, що забезпечують постановку

і розв’язання проблемних ситуацій теперішнього моменту; правило,

що допускає винятки.

Персоналізм (лат. persona — особа) — напрям філософії, що

утверджує пріоритет особи, її ціннісних орієнтирів.

Плюралізм (лат. pluralis — множинний) — визнання того, що

буття світу складається з багатьох самодостатніх начал.

2 0 8 Термінологічний словник

Позитивізм (лат. positivus — умовний) — філософія з претензією на

статус науки, що проголошує єдиним джерелом знання емпіричні дані.

Посткласична (лат. post — після і ciassicus — взірцевий) раціональність

— трактування, за якого сутність історії розглядається як

процес взагалі, тобто все, що становить історію, без винятку.

Постмодерн (лат. post — після і франц. moderne — сучасний) —

стан суспільства, яке вичерпало потенціал модернізації і шукає нові

форми ідентичності; йому властивий плюралізм життєвих форм, відсутність

єдиного смислового центру культури, узагальнювальних і

легітимуючих інстанцій.

Постмодернізм — загальна назва концепцій, що претендують на

пояснення суті і цінностей сучасної посткультури.

Постнекласична раціональність — перехід від статичного

структурно орієнтованого мислення до динамічного, орієнтованого

на процес.

Прагматизм (грец. pragma — справа, дія) — філософія успіху,

тотожність істини і користі.

Праця — цілеспрямована діяльність, зорієнтована на перетворення

середовища існування людини з метою задоволення її потреб.

Предмет філософії історії — стан історичної пам’яті з орієнтацією

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 58; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!