Розділ І. Теоретико-методологічні основи бухгалтерського обліку загальновиробничих витрат та порядку їх віднесення на собівартість продукції. 1 страница

ЙВйШЖШШ

4. Сутність і сенс історії

У сучасній історичній науці ключові категорії

«людська суть», «суть історії» і «сенс історії» ще не

стали пояснювальними засобами історії. Це збіднює

історичну науку, знижує її евристичний потенціал.

Поняття «суть» і «сенс» в принципі збігаються,

однак, якщо суть ототожнюють із важковизначува-

ним змістом явищ світу, бо він пов’язаний із метафізикою,

то сенс — із значенням, що має оцінне судження.

Тільки орієнтація на людську суть історичного

процесу дає змогу з’ясувати логіку суспільного

розвитку, її сенс і перспективи, інакше історія перестає

бути вчителем життя. Через сфери матеріального

і духовного виробництва, відтворення суспільних

відносин і формування певного типу особистості суспільство

демонструє свій спосіб буття. У свою чергу

цей спосіб буття виявляється через соціокультурний

простір і здійснюється у межах соціального часу. Так

формувалася історія людства, заявляючи про свою

суть через діяльність людей, у процесі якої вони творять

себе і своє буття, якого раніше не було, — власну

історію як умову становлення і розвитку всесвітньої

історії людства.

Людина як суб'єкт і об’єкт пізнання в історичному розвитку 185

4.1. Людина як суб’єкт

і об’єкт пізнання

в історичному розвитку

Історико-філософський аналіз феномена «людина»

свідчить, що вона народжена природою, своїм становленням

зобов’язана суспільству, а розвитком — тільки

собі. Людина є єдиною істотою, яка може поглянути на

себе з боку, здійснити самоаналіз і відкорегувати своє

ставлення до світу; відштовхнутися від реального сущого,

спроектувати ідеальний образ власного Я у процесі

своєї життєдіяльності, заявити про себе як суб’єкта або

об’єкта пізнання.

Людина здатна усвідомити своє буття як проблему,

осмислити її і розв’язати. Оскільки вона не може повернутися

до долюдського стану гармонії з природою, то

повинна відновити цю гармонію на якісно іншому рівні

через власну історію й історію людства. Однак людина

продовжує зберігати загадку, ініціюючи безліч версій

свого походження. Історико-філософський аналіз феномена

«людина» дає змогу поставити питання про її суть

на стику філософського і природничо-наукового знання,

щоб на стику загального й одиничного (конкретного)

знайти особливе, специфічне. Прикладом такої

єдності філософського і природничо-наукового знання є

філософська антропологія, що виникла у 20-ті роки XX

ст. Її основоположники (М. Шелер, Г. Плеснер) заклали

традицію пошуку розв’язання проблеми сутності людини

через призму співвідношення загального й одиничного,

метафізичного і фізичного.

Філософська антропологія (грец. anthropos — людина і logos —

вчення) — наука, покликана систематизувати знання про людину,

сенс її буття, розглядаючи її як творця і як творіння, розкриваючи

онтологічні підстави її свободи і сенсу життя.

Питання про суть і сенс буття людини збігається з

питанням про суть буття світу, безпосередньо пов’язаним

із проблемою походження світу і людини, про що

існують різні версії. У XX ст. утвердилася концепція

еволюції, тому актуальними є питання про те, чим

1 86 Сутність і сенс історії

відрізняється людина від високоорганізованої тварини;

як людина пройшла шлях від тварини до істоти з претензією

на особливе призначення.

Людина одночасно належить до світу природного,

духовного і соціального. Генетична програма поведінки

тварини фіксується в молекулах ДНК, а інструментами

фіксації і трансляції програми поведінки людей є мова,

раціональне та образне мислення. Тому можна замінити

генетичну конструкцію соціальною нормою, а спадковість

— спадкоємністю через культуру. Біологічна

популяція трансформувалася у соціальну спільність,

єдність природних умов і людського чинника з його

здатністю створювати і використовувати штучні знаряддя

праці, забезпечила становлення пракультури, а

згодом і її розвиток. Саме культура виявилася ознакою

формування людини розумної. Переходу від біологічної

популяції до людської (соціальної) спільності посприяла

культура міфу.

Розум і певні норми стримували і контролювали

природні потяги, інстинкти. Завдяки розуму людина

почала осягати таємниці буття, формувати духовні цінності

та естетичні норми. Розум компенсував фізичну

слабкість людини, сукупний антропогенний вплив на

природу натепер у багато разів потужніший від геологічного.

Опираючись на дані сучасної психологічної науки і

філософії, можна представити людину у вигляді єдності

трьох іпостасей: індивіда, особистості та індивідуальності.

Людина як індивід є представником біологічного

виду Homo sapiens, всією складною тілесною природою,

вітальними потребами вона пов’язана з матеріальним

світом, законами його розвитку. Завдяки своєму тілу

людина постає перед собою, іншими людьми, світом,

сприймає простір, помічає й усвідомлює перебіг часу,

замислюється про життя і смерть тощо.

Індивід як природна «тілесна людина» внаслідок

випадкового, непередбачуваного поєднання генів від

народження наділений певними задатками і здібностями

(інтелектуальними, логічними, лінгвістичними,

музичними, інтуїтивними, креативними та ін.), а

також здоров’ям, індивідуальною зовнішністю. Природа

«тілесної людини» є джерелом не лише фізичної і

Людина як суб'єкт і об’єкт пізнання в історичному розвитку 187

духовної насолоди, а й страждань. Нею зумовлена і

невідворотність фізичної смерті та всіх драматичних

переживань у зв’язку з переходом до небуття (або до інобуття).

У цьому сенсі свобода вибору для «тілесної людини

» відсутня. Однак саме завдяки природним (уродженим)

здібностям і задаткам людини було створено

величезний штучний світ: соціум, матеріальну і духовну

культуру, тобто світ, в історії якого людина відіграє

вирішальну роль як особистість.

Людина як особистість виявляється у сфері

відносин з іншими людьми, суспільством, де формуються

її уявлення про обов’язок, честь, гідність, щастя

тощо, відповідно до чого вона здійснює ті або інші вчинки

та дії. Особистість як власне соціальна людина — це

сукупність створених у процесі спілкування різноманітних

соціальних ролей і функцій, адекватних запитам

і очікуванням конкретного співтовариства людей. У

цьому контексті особа володіє свободою вибору, правда,

обмеженою свободою вибору інших. Це обмеження має

тенденцію до мінімізації свободи особистості.

Людина як індивідуальність володіє внутрішнім,

духовним світом, інтимним, індивідуальним і неповторним

за своєю природою. В. Соловйов зазначав, що

суть людини як моральної істоти зводиться до трьох

рівнів її ставлення: до того, що вище людського Я,

тобто до Бога (благоговіння); до того, що дорівнює

цьому Я, тобто до інших людей (співчуття); до того,

що є нижчим, ніж Я, тобто до власного тіла і всього

тілесного світу, до світу речей (самовладання). Визначальним

у цій тріаді є ставлення до того, що є

вищим від Я.

Суть людини полягає у її здатності мислити і осягати

таємниці буття, знаходити своє місце у світі. Ця суть

твориться у кожній культурі по-своєму. Нема підстав,

наприклад, говорити про природжену солідарність, бо

природні задатки пригнічуються або інтенсифікуються

зусиллями конкретного суспільства. Отже, людиною не

народжуються, нею стають.

Особливість людського суспільства полягає у надбіо-

логічності, бо його основою є не функціональна диференціація

організму, а певний спосіб виробництва на

основі конкретної ойкумени світу людини. Культура

1 8 8 Сутність і сенс історії

задає напрям виробництва, а потім виробництво зумовлює

регламент суспільних відносин.

Культура — специфічний спосіб організації і розвитку людської

життєдіяльності, представленої у процесі і результатах праці,

системі суспільних норм і установ, матеріальних і духовних цінностях,

сукупності відносин людей з природою, між собою, ставленні

до себе, що в комплексі оформлює суспільство як соціокультурне

утворення.

У процесі виробництва людина власною діяльністю

опосередковує, регулює і контролює обмін речовин

між собою і природою. У цьому сенсі виробництво

є основоположною ознакою людини розумної. У

межах виробництва людина створює штучну природу,

стає суспільною істотою. Однак це стосується історії

становлення людства, а його передісторія до кінця не

розкрита, як і виникнення життя на Землі. Версій

багато, але їх верифікація неможлива. Можна зробити

лише припущення, що антропогенез (становлення

людини) і соціогенез (становлення суспільства) були

ланками єдиного ланцюга, який розвивався кілька

мільйонів років. Антропосоціогенез (їх поєднання) став

реальністю завдяки трудовій діяльності, тому працю

можна вважати основоположним антропосоціогенетич-

ним чинником становлення людини.

Праця — цілеспрямована діяльність, зорієнтована на перетворення

середовища існування людини з метою задоволення її

потреб.

Основною ознакою праці є здатність виготовляти і

застосовувати знаряддя, забезпечуючи процес виробництва

благ, необхідних для задоволення потреб. Праця

стала реальністю тільки за наявності таких чинників

соціалізації, як мова, психіка і свідомість.

Мова — вербальна інформаційно-знакова система д ля зберігання

і передавання накопиченого досвіду. ^

Мова також була чинником формування виробництва,

забезпечуючи його соціальність (взаємозв’язок і

взаємодію людей).

Психіка — (грец. psyche — душа) — здатність до активного відображення

реальності, сукупність душевних процесів та явищ.

Психіка проявляється на певному етапі біологічної

еволюції. Її прояви можна спостерігати у вищих тваЛюдина

як суб'єкт і об'єкт пізнання в історичному розвитку 189

рин, але лише людині властива вища форма психіки —

свідомість.

Свідомість — психічне відображення дійсності шляхом формування

узагальненої і суб’єктивної моделі навколишнього світу у формі

словесних понять і почуттєвих образів.

Істотну роль у становленні антропосоціогенезу відіграли

табу — етично-соціальні заборони міфологічного

світогляду протосуспільства. Також потужним чинником

антропосоціогенезу була сім’я — осередок суспільства,

який регулює власне відтворення і відтворення

суспільства. Оскільки трудова діяльність здійснюється

тільки в системі суспільних відносин, поза ними про

людину можна роздумувати тільки на рівні абстракції.

Людина є істотою соціальною, а водночас і природною.

Будучи наділеною розумом, вона постає як істота

духовна, здатна осягати таємниці буття. Людина заявляє

про себе і як про родову істоту, що зумовлено

загальнолюдським генофондом та інформаційною

пам’яттю минулих поколінь. Нарешті, людина — космічна

істота, бо живе в тих циклах і ритмах, що й Земля,

Галактика, Всесвіт.

Становлення людини починається з тварини. Еволюціонуючи,

людина стає істотою, принципово відмінною

від тварини, набуває здатності до етичного й естетичного

ставлення до світу. Набуття цих якостей є передумовою

усвідомлення людиною свого особливого становища

у світі. Опосередковано і прямо цей комплекс ознак підтверджує

концепцію еволюції людини, не відкидаючи й

інших версій.

Аналіз антропосоціогенезу дає змогу зробити висновки,

що доповнюють висновки історико-філософсько-

го аналізу:

1) людині як цілісності, відкритій світу, властиві

такі компоненти: рівень природний (біологічне); рівень

духовний; рівень соціальний (суспільне); рівень родовий

(загальнолюдське) і рівень космічний. У єдності вони

забезпечують суть людини, особливу і неповторну, принципово

відмінну від суті інших проявів життя на Землі;

2) онтологічною підставою буття людини є її сутніс-

ні сили, здатність до доцільної діяльності;

3) основна якість людини — її людський зміст

(сором, совість, співчуття, солідарність, благоговіння

перед природою, сприйняття життя як вищої цінності);

1 9 0 Сутність і сенс історії

4) людина належить одночасно двом світам — феноменальному

й інтелігібельному (лат. іпіеПі^іЬіІіз — мислимий,

пізнавальний). Вона постійно долає свою феноменальність,

створюючи власні лице і зміст на шляху діалогу

і подолання суперечностей на рівнях Я і Я; Я і Ти; Я і

Ми; Я і Вони; Я і природа; Я і суспільство; Я і світ;

5) у пошуках себе за межами своєї природи людина

використовує гру і творчість. Вона проектує бажаний

образ і йде на ризик вибору, перекреслюючи всі інші

можливі варіанти;

6) людина живе в певній культурній парадигмі, яка

задає певну її спрямованість і викликає певні асоціації;

7) людина живе в стані принципової незавершеності.

У неї є минуле, сьогодення і майбутнє. Будучи

суб’єктом можливого, людина постійно демонструє

через своє буття стан незадоволення, усвідомлюючи

особливий характер свого буття як одного з рівнів самоорганізації

буття світу.

Якщо способом буття суспільства є сумарна діяльність

людей, то способом буття конкретної особи — конкретна

життєдіяльність у межах певного культурного

простору і в інтервалі свого соціального часу. У діяльності

й через неї людина заявляє про свою самоцінність,

самовиражається і самостверджується.

Діяльн ість — активна взаємодія людини з навколишнім світом, в

процесі якої вона цілеспрямовано впливає на об’єкт, задовольняючи

свої потреби.

Об’єкт, мета, спосіб (метод, форма), засоби і результати

діяльності відображаються у вчинках — упредметнених

формах соціальної активності суб’єкта. Вчинки

органічно пов’язані із моральністю і мірою людського в

людині, що зумовлено соціальним, природним, родовим,

духовним і космічним началами. Будучи спрямованою

в майбутнє, людина несе в собі потенціал усіх минулих

поколінь. Як правило, вчинки детермінують прямі

або непрямі потреби й інтереси суб’єкта діяльності.

Єдність потреби та інтересу ініціює соціальну активність

на рівні індивіда, групи або суспільства. Соціальна

активність реалізується через механізм діяльності.

Механізм діяльності передбачає здійснення послідовності

операцій. Перший етап пов’язаний із проблемою

пізнання — отримання знань щодо об’єкта діяльності,

бо від цього залежить усвідомлення суб’єктом

Суть історії людства як відображення сутності людини 1 9 1

своїх можливостей. Другий етап полягає в обґрунтуванні

сенсу діяльності, третій — у його формуванні.

Проект діяльності є основою для конкретизації її

мети, методу і засобів здійснення. Це дає змогу сформулювати

завдання, визначити терміни, що буде відправною

точкою для здійснення акту дії. Такий механізм

властивий творчій діяльності. Важливе значення має

репродуктивна діяльність — отримання відомого

результату відомими засобами.

Ідеал діяльності є передумовою проекту діяльності,

що безпосередньо пов’язаний із творчістю, зміною стереотипів,

норм, традицій, уявлень. Творчості властиві

новизна, натхнення.

Критерієм поділу діяльності обирають також реальність

буття об’єкта (поділ на матеріальну і духовну:

діяльність як пізнання і перетворення; діяльність як

пізнання і спілкування; діяльність як пізнання і

освоєння) або суб’єкта (за формами суспільної та індивідуальної

свідомості: політична діяльність, правова,

наукова, естетична, етична, філософська, релігійна).

Отже, діяльність людини, будучи необхідною умовою

забезпечення її життя, є гарантом сенсу людського

буття, способом його існування і здійснення в певному

соціокультурному просторі й історичному часі, підтверджуючи

статус людини як суб’єкта, творця історії.

4.2. Суть історії людства

як відображення сутності

людини

Мислителі античності розглядали природу і суспільство

як єдине ціле. Філософи епохи Просвітництва

поширили закони розвитку природи на суспільство і

його історію. Прихильники напряму класичної раціональності

специфіку історичного розвитку порівнювали

з розвитком природи. У кожному випадку напрацьовувався

свій емпіричний досвід, формувалася концепція,

складався дискурс дослідницької практики з орієнтиром

на певний результат.

Однак питання про те, чи існує мета історичного

процесу, залишилося відкритим, хоча більшість дослід1

92 Сутність і сенс історії

ників переконані у її наявності. Однак одні шукають

мету історії поза історією (Августин вважав метою встановлення

Граду Божого, Гегель — самопізнання абсолютної

ідеї), інші вбачають її у самій історії. За Герде-

ром, мета історичного процесу полягає у прагненні

людей до щастя, на думку Канта, — у встановленні правового

громадянського суспільства.

Рушійні сили і тенденції розвитку історії філософи

розглядали в діапазоні від людського чинника (Геродот,

Демокріт, Гердер, Кант, Кондорсе) до об’єктивних законів

розвитку історії (Платон, Гегель, Маркс), у т. ч. божественної

волі (Аврелій Августин, Фома Аквінський та ін.).

На питання про ступінь обумовленості історії філософська

спадщина теж пропонує широкий спектр відповідей,

наприклад: все зумовлено і здійснюється з потреби

(Демокріт, Аврелій Августин); люди вільні у виборі

вчинку (Кант); історія — це єдність свободи й усвідомленої

необхідності (Спіноза, Гегель); історія демонструє

прояви «волі до влади» (Ніцше).

Філософи виробили також різні критерії періодизації

історії: за формами державності (Платон, Арісто-

тель); природними циклами життя (Віко, Шпенглер);

божественною зумовленістю (Аврелій Августин,

Фома Аквінський); ступенем розвитку людського розуму

(Вольтер, Кондорсе); мірою свободи (Гегель); зміною

гегемонії народів (М. Данилевський); домінуючим світоглядом

(Конт); розвитком продуктивних сил і зміною

способів суспільного виробництва (Маркс).

Указані проблеми тісно пов’язані з розглядом

питання про суть історії людства, яка постає як поступальний

процес реалізації творчих можливостей людини

і задоволення її потреб (інтересів). Відправною точкою

цього процесу є люди, їх природа, що демонструє

ексцентричність, недосконалість і незадоволення; суперечність

між волею до життя, волею до влади над іншими

і волею влади над собою; здатність критично ставитися

до себе і до інших, а також рефлексувати щодо

бажаної дійсності. Більш того, люди — не лише початок,

а й вища цінність історичного процесу. Однак часто

вони є не стільки метою, скільки засобом здійснення

другорядних цілей. На феноменологічному рівні історія

демонструє трансформацію мети в засіб, породжуючи

відповідну аберацію (лат. аЬеггайо — відхилення)

Суть історії людства як відображення сутності людини 19 3

буденної свідомості. Наприклад, здається, не влада

існує для людини, а людина для влади; не виробництво

для людей, а люди для забезпечення виробництва. Ця

видимість у буденній свідомості видається дійсністю.

Іноді й дослідники стають заручниками «очевидності»,

намагаючись виявити в історичному процесі як мету все

що завгодно, тільки не людину в її самоцінності. Однак

саме життєдіяльність людини як спосіб її буття є передумовою

діяльності соціуму у формі суспільного виробництва.

Через сфери матеріального і духовного виробництва,

відтворення суспільних відносин і формування певного

типу особистості здійснюється спосіб буття суспільства. У

свою чергу він виявляється через соціокультурний простір

і реалізується у межах історичного часу. Так формується

історія людства, виявляючи свою суть через діяльність

людей, у процесі якої вони творять себе і своє буття.

Люди творять свою історію, тому історичний процес має

творчий характер. Людство формує нові закони свого

буття, його нові форми, штучні об’єкти. Історична закономірність

не народжується з випадкових зіткнень безлічі

індивідуальних дій, а виявляється в них. При цьому

закони розвитку суспільства визначають тільки загальний

напрям розвитку, допускаючи в його межах безліч

варіантів, вибір і здійснення яких залежать від дії людей.

Історичний виклик як прояв історичної закономірності

вимагає адекватної відповіді у формі певної діяльності,

яку обумовлює єдність конкретних об’єктивних

умов і суб’єктного (людського) чинника. Інакше кажучи,

форма прояву історичної закономірності залежить

від характеру і змісту діяльності людей. Тому

дія законів не визначає історичного процесу із абсолютною

і фатальною необхідністю.

Цілі, які ставлять перед собою люди, продиктовані

об’єктивними умовами їх життя і переживанням цих

умов у формі психологічної настанови — у діапазоні від

готовності цілком погодитися на умови до прагнення їх

перетворити. Ці цілі корегують узгоджена воля великого

або малого соціального утворення, його місце і роль у

системі суспільного виробництва. Вони стають орієнтирами

життєдіяльності людей. Діяльність суспільства

загалом визначає воля його панівної верхівки.

Основною суперечністю історичного процесу є суперечність

між суттю людини і її історичними модифіка1

9 4 Сутність і сенс історії

ціями. У кожну історичну епоху людська суть знаходить

певну форму свого прояву, демонструючи фази становлення,

розвитку і подолання обмеженості власної

форми. Тому суть історії як об’ єктивного процесу

розвитку людства полягає в постійному подоланні своєї

історичної обмеженості й подальшому вдосконаленні

сутнісних сил людини.

Історія людства постає не як проста зміна поколінь,

а як процес розвитку сутнісних сил людини, про що

свідчить порівняльний аналіз історичних епох і практика

конкретних суспільств. Кожен наступний крок історії

стає ефективнішим, що й спричиняє прискорений

розвиток людства.

Темпи історії зумовлює акумулятивний розвиток

сутнісних сил людини, які втілюються у формах науки

і техніки, технології і культури загалом.

Продуктивні сили суспільства залежать від витрат

фізичної та інтелектуальної енергії людини, її подальшого

відчуження на користь суспільства, що обумовлює

відтворення традиційного протистояння особи і суспільства.

Феномен відчуження, як правило, пов’язаний

із персоніфікацією суспільних відносин і деперсоніфі-

кацією людини. Суспільне сприймається як нав’язане

ззовні. Однак історія зберігає і нарощує свій потенціал.

Історична роль і місце кожного покоління, сенс і

спосіб життя кожного індивіда обумовлені ступенем

освоєння і реалізації людської суті. Чим багатші творчі

можливості людей, чим змістовніше їх буття, тим ґрунтовніший

історичний процес. Тому, маючи на увазі історичну

роль окремого індивіда, можна стверджувати, що

справді маленькі люди — це ті, які не беруть ніякої участі

у створенні історії.

4.3. Проблема сенсу,

і призначення історії

Пошуки сенсу історії є однією із стрижневих проблем

у філософії історії. Дати єдине самодостатнє визначення

сенсу історії практично неможливо. Адже сенс

історії — це зовсім не те саме, що розуміють під сенсом

у контексті загальної проблематики, наприклад коли

Проблема сенсу і призначення історії 19 5

йдеться про смисл і значення якогось терміна чи поняття.

Питання про сенс історії традиційно пов’язують

насамперед із сенсом її існування, а не із сенсом висловів

про неї. При цьому цілком доречні аналогії між сенсом

історії і сенсом особистого життя людини. Вона

схильна вважати власне життя позбавленим сенсу саме

в тих ситуаціях, коли виявляється, що її мета, призначення

(у її власному розумінні або на думку когось

іншого) не здійснені чи були відсутні або що цінність її

життя (у власних очах, чужих або «об’єктивно») є нікчемною.

Питання про сенс історії є також більшою мірою

проблемою сенсу історичного існування людини та людства,

ніж сенсу того, що відбувалося в історії. Тобто, по-

перше, якщо сенс життя людини полягає в самому

житті (наприклад, у тому щоб мати цікаву професію,

основану на любові сім’ю, добре ім’я та чисту совість

або, максимально реалізувати свої таланти, зробити

користь людям тощо), а не десь зовні, поза межами

життя, то і сенс історії має полягати у здійсненні саме

тих цілей, що забезпечують досягнення вказаного сенсу

життя окремої людини або народу. По-друге, якщо

сенс життя людини полягає у якомусь вищому призначенні,

зорієнтованому на зовнішню ціль, то, відповідно,

сенс і ціль історії теж мають вище призначення і перебувають

поза межами історії, є раціонально неосяжними.

Сприйняття людиною першої або другої версії сенсу та

цілей історії (а отже, і свого життя) залежить від її особистих

світоглядних уподобань. Однак людина в принципі

не в змозі відмовитися від розв’язання проблеми

сенсу свого існування.

Питання про сенс історії тісно пов’язане з проблемою

єдності людства в контексті його розвитку — від хаосу до

космосу. Сенс історії має онтологічну підставу, оскільки

зберігає єдність людства, духовно його «цементує».

Якщо уявити, що з життя людини можна видалити

совість, честь і обов’язок як складові людяності, то від

неї, напевно, залишиться лише тварина, що буде прагнути

задовольнити тільки вітальні (життєві) потреби.

Тому вилучення з історії питання про сенс припинить її

існування як зв’язку часів і організатора соціального

простору, вона розпадеться на фрагменти у формі регіо196

Сутність і сенс історії

нальних історій. Отже, пошук сенсу засобами філософії

історії актуальний і необхідний.

У традиційній європейській культурі питання про

сенс історії було здебільшого питанням про витоки зла,

його вивчали переважно з позиції теології. В античній

філософії поширеною була точка зору про те, що суспільство

з розвитком цивілізації деградує. Воно йде від

золотого віку до срібного і до залізного. У біблейській

традиції цей погляд виявився в трактуванні всесвітнього

потопу як Божого покарання за неналежну поведінку,

тобто порушення моральних основ ’ існування. У

буденно-практичній свідомості також поширена подібна

позиція щодо минулого, яке видається набагато

кращим, ніж насправді. Проте середньовічний світогляд

як рефлексія, що існувала на основні суперечності

між духовним і світським життям суспільства, передбачав

зруйнування ідей Ренесансу, Реформації і Просвітництва.

Звільнене від релігії XIX ст. зберегло традиційну

увагу до проблеми сенсу історії як вчення про причини

зла і людських страждань, але перемістило це

питання зі сфери теологічної в антропологічну, а пізніше

— у соціальну. Зокрема, Гегель був автором лекційного

курсу із філософії історії, в якому на початку

XIX ст. вперше поєднав філософію й історію та розробив

концепцію розумності всесвітньо-історичного процесу

— історично першу оцінку ходу історії. Він стверджував,

що «єдиною думкою, яку привносить із собою

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 50; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!