Рух і розвиток 2 страница

Якими ми зустрінем час?
Якими нас той час застане?

Карл Маркс свого часу здійснив надзвичайну спробу знайти єдиний спосіб для опанування часу в його і еко­номічному, і соціальному, і особистісному вимірах. Пере­творити робочий час із засобу визиску й гноблення на засіб досягнення загального добробуту, зробити історичний процес свідомо регульованим, а життя особистості сповненим сенсу - для цього, на думку Маркса, достатньо скасування приватної власності як коріння всіх форм відчуження людини від людини та людини від світу. Відомо, що соціальний проект Маркса не справдився. Щодо того було багато причин. Для нашої ж теми важлива одна, яку можна було б назвати революційним нетерпінням, або ж прагненням нав'язати історії штучний, прискорений ритм. Пригадайте Маяковського: "Клячу-историю загоним!". Історія ж має свій ритм і свою логіку розвитку. Коли її підганяють, вона реагує на це страшними вибриками. Так само непередбачувано може вона повестися й тоді, коли намагаються загальмувати її ходу. Чимало свідчень цього ми маємо перед очима.
Спроба Маркса дати людям єдиний і універсальний спосіб опанування часу в усіх його виявах і вимірах виявилася невдалою. Невдалою, незважаючи на те, що була здійснена у формі соціально-політичної програми, яка спиралася на ґрун­товне наукове дослідження тодішньої суспільної системи. Й то не було просто ретельним вивченням фактів. Соціально-економічна теорія Маркса стала певним підсумком класичної європейської науки й відкрила нові обрії в кількох галузях соціально-гуманітарного знання. Але сама ідея знайти єдиний універсальний засіб розв'язання всіх проблем - ідея, успад­кована Марксом від європейського Просвітництва, - ви­явилася неспроможною. Історичний досвід і сучасна наука вчать нас тому, що умовою повноти й широти розвитку є багатоманітність; що багатофункціональність є запорукою ефективності засобу; й що багатоплановість і смислове багат­ство діяльності певною мірою гарантують від абсолютної невдачі.
Отож, у сучасному світі прагнуть відшукувати різні й несуперечливі один одному засоби опанування часу. Особ­ливий інтерес становить вільний час. Його ефективне вико­ристання дедалі більше розглядають як важливий ресурс опанування економічного й соціального часу. Сучасне вироб­ництво й сучасне демократичне життя вимагають від людини постійного культурного зростання, набуття й розвитку нових здібностей і вдосконалення набутих раніше. Й тут доречно згадати ідею Маркса про те, що вільний час має стати простором для вільного розвитку людської особистості. Здійснення цієї ідеї - а це певною мірою до снаги кожному (бо в наш час кожен має хоч якийсь вільний час) - означає сполучення в межах безпосередньої людської життєдіяльності часу й простору. 118 '
Отже: не будемо марнувати час - і це розширить наші матеріальні й духовні можливості, зробить наше буття просторнішим і відкритішим!
Так, простір людського буття може бути більш або менш просторим. Залежно від наявності різних меж та обмежень ми почуваємося в своєму житті просторо або утіснено. Не випад­ково в українській народній творчості степ оспівується як дивний, майже нереальний простір, як зона здійснення сво­боди, як символ волі й щастя взагалі. А небо здебільшого подається у нас як простір, призначений для польоту. Й головне прагнення пісенного героя - чи не с то прагнення "полинути"?
Ще більшою мірою пов'язаний із свободою час. Від того, наскільки запліднений він свободою, залежить те, чи сприй­мається час як ознака достотного людського буття. Повна зарегульованість життя, відсутність можливостей для само­вияву, для змін перебігу подій - такий стан буття сприй­мається нами як неприродний, немовби виключений із плину чacy. В російській мові для цього є навіть окреме слово: "безвременье". (Такий позбавлений подій, збіднілий смис­лами час спричиняє "ерозію буття". Він вириває яруги, через які до нашого життя просичується небуття. Плин спустоше­ного або напівзаповненого смислами часу змінює у напрямку до небуття наші життєві орієнтири, дрібнішають інтереси, "висихають" позбавлені живлення особистим здійснюванням наші цінності. Наближається той стан людського існування, який називають смертю за життя. Згадаймо "Людину в фут­лярі" Чехова або деяких героїв Миколи Хвильового.
Але до такого самого стану речей може призвести й вільний час, невдало поєднаний із свободою. Кожен з нас хоча б раз відчув на собі тягар того вільного часу, який ніяк уже не регулюється ззовні й який не знаєш на що витратити, чим його заповнити. Ще нещодавно такий бажаний та омрія­ний вільний час (наприклад, вакації) несподівано стає галь­мом життя. Він загрожує нам нудотою, тугою, вчинками знічев'я, яких ми, можливо, за інших обставин ніколи б не вчинили. Колись Максим Горький, узагальнюючи свої вра­ження від поневірянь по дореволюційній Росії, висловив думку, що здебільшого люди бувають порочними саме від нудьги.
Й справді, коли людина не вміє наповнити подіями й сенсом свій вільний час, вони стають ворогами. Сучасна людина дедалі більше турбується про те, аби "провести час", винаходить для цього дедалі нові й нові способи, з які далеко не всі збагачують її буття. У німців є вираз "прогнати час". Ми ж нерідко дбаємо про те, аби якось "вбити час", на ці наші ворожі дії час відповідає належним чином. Спустошений, безподієвий час налягає на нас тягарем марноти, позбавляє наше буття вертикалі, тобто власне людського виміру. Він не тільки позбавляє нас можливостей зростання, а й узагалі ладен розчавити нас, наше людське єство, зрівняти з поверхнею, вичавити з буття в суще.
Отже, й зовсім не поєднаний із свободою час, і час, поєднаний з нею безладно, мають результатом одне й те саме: руйнацію людського буття, певну форму знелюднення людини. Те, що споріднює їх, - це безподієвість. Подія, як це ми вже знаємо, означає взаємоприлученість буття й часу. В події вони здійснюються одне через одного. Коли ж події немає, тоді час стає доступним небуттю. Тому час людського буття - саме як загальна форма буття - стверджується заподіюванням, тобто внесенням в буття з часом і перене­сенням у часі значущих для людини смислів. А це вимагає від людини здатності орієнтуватися в часі, але й надає мож­ливості для цього.
Орієнтація у часі, так само й у просторі, уможливлюється такою їхньою спільною властивістю, як структурність. І час, і простір не є якимось цілком однорідними протилежностями. Вони певним чином зорганізовані, структуровані. Звичайно під структурою розуміють певний спосіб поєднання елементів цілого. Але є й більш широке значення поняття "структура". Тоді воно означає будь-яке упорядкування, узгодженість ознак будь-якої багатоманітності. Відтак і саме буття є струк­турним, бо саме упорядкованість покладає межу між буттям та хаосом. І цієї структурності буття набуває через структурність простору й часу.
Найзагальнішою формою вияву структурованості прос­тору й часу є ритм. Це стійке, повторюване чергування якихось ознак багатоманітності, елементів будь-якої структури.)Всім знайомий ритм у музиці чи танці. Але й у живопису або архітектурі також маємо справу з ритмом. Тут він вияв­ляється як певне чергування кольорів, ліній, інших форм організації просторових відношень. Наше мовлення при­родним чином підлягає ритму: звуки чергуються з паузами, голосні з приголосними. У випадках небуденного мовлення, 'коли люди намагаються за допомоги слова сягнути глибин буття, вони одверто вдаються до використання ритму: заклинання, обрядова пісня, поетичне слово. Відомо ж, що література виникла й упродовж тривалого часу існувала саме як співана поезія. Згадаємо, наприклад, наші думи. Формою вияву ритму в часі є періодичність останнього. Це немовби повернення відрізків часу, що сплинули. Завдяки періодичності приборкується зажерлива необоротність часу, яка ладна все існуюче обернути на минуще. Періодичність (тобто закономірна повторюваність) процесів буття є грунтом для відтворення будь-яких тіл, організмів, духовних утворень. Завдяки цьому в буття ввіходить сталість.
Саме періодичність, або, як ще кажуть, циклічність часу й дає нам змогу орієнтуватися в часі, з певною точністю вимірювати його. При цьому за точку відліку беруть періо­дичність якогось об'єктивного процесу - обертання Землі, обертання стрілки годинника й таке інше. Можна орієнту­ватися в часі, визначати міру його перебігу й за допомоги нашого власного "біологічного годинника" - спираючися на відчуття ритмів життєдіяльності нашого організму. Та для загального орієнтування в самому нашому існуванні всього цього замало. Щоб розрізняти різні інтервали нашого жит­тєвого часу за їхньою якістю (інтенсивністю, смисловою сповненістю тощо), ми повинні мати "при собі" внутрішнє відчуття смислового ритму. Це відчуття нам дає праця з її універсальним ритмом: задум - здійснення - результат. Саме тому діти, а також і дорослі,.не звиклі до тривалої напруженої праці, погано орієнтуються в часі, неточно визна­чають для себе величину часу, що сплинув. А головну роз­мірність нашого життєвого часу визначає чергування праці та відпочинку. Де воно порушується - де життя вщент заповнюється виключно працею або виключно відпочинком, - час стає загрозливим для нас, а простір життя деформується. Отож, цінуємо й свідомо упорядковуємо наш час - і він стане дійсним простором нашого розвитку!
Перший християнський мислитель світового масштабу Аврелій Августин (354 - 430), котрий здійснив справжню революцію в осмисленні часу, виявивши його властивості саме як форми людського буття, закінчував свої розмір­ковування щодо природи часу звертанням до Бога: "Покаюсь тобі, Господи, що я все ж не знаю, що таке час". Відтоді люди багато що збагнули стосовно простору й часу, їхньої природи та їхніх властивостей. Дещо з того ми з вами розглянули. Але й у подальшому викладі ми будемо змушені раз по раз повертатися до просторово-часових характеристик буття, бо на те вони й є його загальні форми, щоб позначатися на всіх його виявах. Ще й досі з простором і часом пов'язані чи не найважчі й чи не найтривожніші питання, які постають перед людиною, коли вона звертається думкою до глибин буття. Чи має час початок і кінець? Якщо час і простір перебувають в єдності, то чи не можна практично зміною просторових структур змінювати структури часу, й навпаки? Чи не можна шляхом суб'єктивних змін часу (уповільнюючи або приско­рюючи плин часу в собі) викликати зміни у світі? Що таке вічність? Чи це спин плину часу, ачи ж набуття часом нових якостей? Яким має бути простір і стан буття взагалі за умов вічності? Яку роль відіграють простір і час на рівні фундамен­тальних взаємодій у Всесвіті? Чи не є просторрво-часова структура Всесвіту такою, що перевищує межі дії відомих нам фізичних законів?
Будемо пам'ятати про ці інші, споріднені з ними питання. Будемо повертатися думкою до них. Але матимемо на увазі й те, що чимало мислителів вважають, ніби подібні питання взагалі не мають свого остаточного розв'язання.

Одна із суттєвих ознак часу, до якої слід придивитися пильніше, - це та, що він безпосередньо являє плинність буття. При тому, що буття було, є й буде, окремі його ланки з'являються та зникають. Все виникле неодмінно підлягає знищенню, все окреме, конкретне, індивідуальне спливає з часом. Час немовби виносить його із буття в небуття. Через це в тих культурах, де було особливо розвинене індивідуальне начало, час сприймався навіть як щось за­грозливе. У стародавніх греків був міф про бога Кроноса (або Хроноса), котрий поглинав своїх дітей. Він вдавався до цього, аби запобігти долі свого батька Урана, якого він сам скинув з небесного престолу. Та якось дружина підсунула йому замість сина камінь. Врятований у такий спосіб син Кроноса Зевс згодом жорстоко помстився батькові, звільнив братів і сестер і започаткував на землі новий вік.
Сенс міфа полягає в тому, що він передає не тільки страх людини перед невблаганністю й пожерливістю часу, але й відчуття того, що час не є голе поглинання. Тоді він був би витвором небуття й тільки. А у міфі Зевс скидає Кроноса (тобто схиблений час) у тартар - за межі дійсного буття.
Справжній час - це не тільки поява та зникнення, виникнення та знищення, а насамперед їх послідовність, а отже, ствердження "проміжку" між ними - якоїсь певної ланки буття. За словами Гете,
І все до небуття прямує,
Щоб прилучитись до буття.
Поєднання у часі буття й небуття передається поняттям "зміна". Ним охоплюється виникнення й зникнення, чергу­вання речей або окремих їхніх ознак, будь-які метаморфози буття взагалі. Якби не його постійна мінливість, буття було б нездатним розгортатися в світи, кожен з яких ладен жити своїм особливим життям. Отже, є потреба пильніше при­дивитися до мінливості буття, до змін у ньому. А для цього потрібно помислити їх у певній відстані від буття, тобто в абстракції, абстрактно. Абстрактним виразом усіх змін уза­галі, безвідносно до їхнього носія, способу й напрямку їх здійснення є поняття "рух". Співвідносним з ним (коре­лятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття "спокій".
Здавалося б, що може бути простішим, ніж рух і спокій? Досить лишень уважно дослухатись повсякденного життєвого досвіду. Та прислухаємося до застережень поета:

Движенья нет, сказал мудрец брадатый.
Другой смолчал и стал пред ним ходить.
Сильнее бы не мог он возразить.
Хвалили все ответ замысловатый.
Но, господа, забавный случай сей
Другой пример на память мне приводит:
Ведь каждый день пред нами солнце ходит,
Однако ж прав упрямый Галилей.

(О.С.Пушкін)

І справді, рух і спокій - це не такі вже самоочевидності. Скажімо, що в бутті переважає - рух чи спокій? Ми добре знаємо: щоб розпочати й підтримувати рух, потрібно докласти зусилля, аби подолати спокій. А щоб здійснити ці зусилля, треба витрачати певні ресурси, скажімо, енергетичні. Отже, виходить, рух є похідним, а спокій - первинним? Але тоді звідки береться мінливість буття, що обіймає кас звідусюди? Ми не тільки оточені нею - ми в ній, вона в нас, ми самі є нею. Чи відчували ви тягар мінливості, обтяжливість руху? Так само знаєте вже, мабуть, як нелегко позбутися марнотливих змін, досягти справжнього спокою. О ні, це не той спокій, коли достатньо, "щоб не турбували". То просто лінощі, небажання напружуватися й прагнення мати задоволення від того ненапруження. Йдеться про внутрішній душевний спокій, який забезпечується свободою від марних поривань, дає впевненість у своїх силах і живить самозростання всіх сил і здатностей людини.
Так склалося, що одним із засадових духовних компо­нентів європейської цивілізації стало цінування й стверджен­ня руху - дії, звершення, подорожування, пошуку, усілякого творення. На Сході ж, навпаки, все, що пов'язане з рухом, мінливістю, минущістю, сприймалося й витлумачувалося як вияв недостотності буття. Всією традицією, повчаннями муд­реців, мистецтвом і релігією людина спрямовується тут до здобуття нею внутрішнього спокою. В межах буддистського світогляду абсолютний спокій - нірвана - стає абсолютною цінністю.
Але як тоді бути з відомою нам ще із школи думкою про те, що рух - абсолютний, а спокій - відносний? Адже ми щойно пересвідчилися в тому, що в смисловому плані рух і спокій багато в чому рівноправні, й тільки в межах якоїсь однієї культурної традиції або життєвої позиції переважає той чи той з них. Не будемо поспішати з висновками. Спробуємо спочатку ознайомитися з "біографією" ідеї про абсолютність руху й відносність спокою. Ідея ця сформувалася й ствердилася в європейській філо­софії за згодою й підтримкою європейської науки, але насамперед під впливом авторитету практики. Досить згадати, до якої революції у поглядах на світ призвело відкриття оберто­вого руху, спричинене широким застосуванням колеса. Рух колеса зробив очевидним для всіх принцип раціонального руху, й люди поквапилися перенести його на небо.
Від самого виникнення античної філософії рух і спокій були предметом її постійної уваги. Згадаємо, саме твердження про те, що рух не можна істинно помислити, було головним аргументом Парменіда та його послідовників на користь ідеї про абсолютність буття. Але славнозвісні апорії Зенона не тільки продемонстрували труднощі, з якими неминуче сти­скається людський розум у спробі осягнути рух в його сутності. Вони тим самим виявили, що рух не можна належним чином осмислити, не пов'язуючи його з іншими загальними харак­теристиками буття, такими, як простір і час, конечність і безконечність, єдність і множинність, кількість і якість тощо. На додаток до вже відомих нам апорій "Стріла" та "Купа" ознайомимося ще з однією, мабуть, найвідомішою апорією Зенона, яка дістала назву "Черепаха". Вона формулюється так: "Прудконогий Ахілл не зможе наздогнати черепаху". Логіка міркування тут така. Щоб найпрудкіший з усіх героїв грецької міфології Ахілл наздогнав черепаху, йому спочатку треба подолати принаймні половину відстані до неї. Але за цей час черепаха хоч якось посунеться вперед. І знову, щоб подолати відстань між собою та черепахою, Ахілл мусить спочатку подолати половину цієї відстані, а черепаха за цей час знов-таки теж пройде якусь відстань. І так все знову й знову. Чи піддається спростуванню ця логіка, що так явно суперечить реальним фактам? Поміркуйте над цим. За по­треби зверніться до фрагмента з праці Х.Рейхенбаха "Напря­мок часу", вміщеного в першій частині книги "Мир философии".
Справді, логіка елеатів несподівана й парадоксальна. Але вона була необхідною ланкою розвитку філософського мис­лення. Вона переконливо засвідчила, що повсякденного досвіду недостатньо, щоб осягнути сутнісний рівень буття.
Вже Платон (діалог "Софіст" та інші) показав, що на сутнісному рівні, як загальну характеристику буття рух необ­хідно розглядати в нерозривній єдності із спокоєм. Згодом у Арістотеля й особливо в часи пізньої античності ця ідея набула докладної аргументації. Що таке, власне, спокій? Це не просто відсутність руху. Його можна витлумачити й як рух з нульовою швидкістю. Понад те, спокій - це також рух з безконечно великою швидкістю. Адже тіло, яке рухається з безконечно великою швидкістю, вмить заповнить собою всі точки простору, буде знаходитися скрізь і не матиме куди рухатися. Отже, воно перебуватиме в спокої. Таким чином, абсолютний рух є абсолютний спокій. Звідси у Арістотеля ідея "першодвигуна". Те, що рухає ввесь світ (тобто є абсолютною рушійною причиною), саме має перебувати у спокої.
Пізніше, в середньовічній філософії такий підхід до ос­мислення сутності руху було використано як один із способів доведення буття Божого. В межах новоєвропейського мате­ріалізму (XVII - XVIII сторіччя) рух тлумачиться як атрибут (всезагальна й необхідна характеристика) матерії. Ця ідея прийшлася до ладу всьому спрямуванню європейської науки, ввійшла до її світоглядного базису і з певними корективами живить її ще досьогодні. Відкриті свого часу античними філософами парадокси ідеї абсолютності руху (рух з безконечно великою швидкістю є спокій, рухома точка за безконечно великої швидкості набуває безконечно великих розмірів тощо) впродовж тривалого часу залишалися "прихованими" в глибинах філософської та наукової свідомості. Про них знали, але їм не надавали значення. Вся їхня руйнівна сила виявилася лише годі, коли остаточно всталилася наукова картина світу, сперта на кла­сичну механіку. Упорядкований згідно з Ньютоновими зако­нами Всесвіт ніяк не узгоджувався з парадоксами руху,.а класична наука нічим не могла допомогти при їх розв'язанні. Це стало можливим лише в контексті ідей наукової революції першої третини XX сторіччя. Найперше, це ідея Ейнштейна про скінченний характер швидкості руху в нашому Всесвіті. Гранично великою, як тепер усім нам відомо, є швидкість кванта світла. Це та абсолютна "точка відліку", та незмінна величина принципового значення - константа, без якої сучасна наука не може дати лад усім здобутим значенням про процеси у мега- й мікросвіті.
XX сторіччя напрочуд багате на наукові відкриття. Але, можливо, найбільше з них - це відкриття констант та їхнього принципового значення в побудові Всесвіту. Особливу увагу привертають до себе константи мікросвіту. Скажімо, якби баріонний заряд був за величиною іншим, протони не могли б утворювати ядра атомів; якби константа електромагнітної взаємодії мала іншу величину, не могли б утворюватися електронні оболонки атомів. І таких постійних, що скерову­ють дію законів природи, відкривають дедалі більше. Отож, | виходить, не таке це просте питання: що панує в бутті, що є абсолютним - мінливість чи сталість, рух чи спокій?
Для того, щоб повністю усвідомити парадокси руху, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість на­ших знань про світ, про форми його існування, потрібно було мислити рух як вільне, нічим не перешкоджуване пере­міщення у просторі, а сам світ уявляти як такий, що дозволяє такий рух, отже, сам є нескінченним за своїми просторовими характеристиками. А в античні часи і в середні віки люди уявляли собі світ зовсім інакше. Хоча античні мислителі й виробили абстрактне поняття руху з безконечно великою швидкістю, вони все-таки не припускали можливість його реального здійснювання. Космос (усе упорядковане буття) уявлявся їм гармонійно улаштованим, довершеним, отже, просторово обмеженим. І було витворено чимало філігранних мислених побудов, щоб довести необхідність для космосу бути саме обмеженим. Середньовіччя переймає від античності цю модель світу в головних її рисах. При цьому додається ще 126 ідея ієрархічності світобудови, наявності у світі певних щаблів буття. Тому можливості для вільного переміщення у просторі тут ще менші, ніж в античній моделі світу.
Відповідно й сам рух сприймався й мислився в античності та середньовіччі як багатоманітний за своїм змістом і формою свого здійснення. Так, Арістотель визначав такі головні різно­види руху: рух щодо місця, рух щодо якості, рух щодо кіль­кості. Потрібні були масштабні соціальні перетворення, ви­никнення океанського мореплавства, снігового ринку, швид­ке поширення на всі ланки суспільного життя товарних відносин, щоб сформувалася й зміцніла ідея однорідності простору й часу, а відповідно - ідея однорідності, універ­сальності руху. В науці це пов'язане з іменем Галілсо Галілея (1564 - 1642), а у філософії - з іменем Томаса Гоббса (1588 - 1679), котрий визначив рух як неперервне пе­реміщення. Саме таке розуміння руху найбільшою мірою відповідало потребам і можливостям тодішньої науки, ліде­ром якої стала механіка. Отож, і розбудовану на грунті таких уявлень картину світу називають механістичною.
Світоглядним грунтом механістичної картини світу став матеріалізм XVII - XVIII сторіч. Щоправда, тут не обхо­дилося без протиріч. Визнаючи рух за спосіб існування матерії (матеріальної субстанції, яка є абсолютною підвалиною всьо­го існуючого), матеріалізм як певний тип філософського мислення не міг не продумувати цю ідею до кінця. А це означало порушувати питання про конечну причину здійс­нення самого руху, про його джерело. Дехто знаходив відпо­відь у визнанні за джерело руху творіння матерії й руху деякою абсолютною духовною субстанцією без будь-якого її подаль­шого впливу на матеріальний світ. Цей варіант матеріалізму стали називати деїзм (від лат. deus - Бог). Таких поглядів дотримувалося чимало просвітників XVIII сторіччя, зокрема, найвідоміший вільнодумець і антиклерикал того часу Вольтер (1694 - 1788).
Послідовне ж дотримування матеріалістичної позиції призводило до тієї думки, що джерело руху міститься в самій матерії. Отже, матерії притаманний саморух. Першим на цьому наголосив англійській філософ Джон Толанд (1670 - 1722). Тим самим остаточно було стверджено ідею про те, що рух є сутністю матерії. Згодом один із фундаторів діалектичного матеріалізму - філософського базису марксизму - Фрідріх Енгельс (1820 - 1895) скаже, що в світі немає нічого, крім матерії, яка рухається. Але, визнаючи рух за сутність матерії, ми неминуче повин­ні дійти питання: що є сутністю руху? Що визначає спосіб здійснення руху, надає йому сенсу? Відповіддю, знайденою на шляхах важких, суперечливих філософських шукань, буде слово "розвиток".
Ідея розвитку передбачає уявлення про певну просторово-часову відкритість та упорядкованість світу в певному напрямку. Розвиток сприймається нами як деяке "річище" здійснюваних змін, які відбуваються згідно з якимось зако­ном. Якщо виходити з цього звичного уявлення, то ідея розвитку ще досить "молода". В межах міфологічного світо­гляду перебіг подій приймається як такий, що здійснюється колобіжно, згідно з принципом вічного повернення. За уні­версальну модель осмислення будь-яких змін тут править життєвий цикл: народження - життя - смерть - народжен­ня... Утвердження світових релігій змінило смислову структу­ру буття, а отже, змінило й спосіб сприйняття й переживання та осмислення буттєвих змін. Спрямованість буття стає тепер безперечно визнаваною, неминучою й бажаною. Згідно з настановами буддизму, людина - від втілення до втілення - має послідовно поліпшувати свою карму (закон інди­відуального буття) з тим, щоб, йдучи щаблями сходження, в результаті прилучитися до абсолютного спокою - нірвани. В християнстві перебіг подій у світі розглядається як такий, що має два напрямки. Спочатку - внаслідок гріхопадіння - буттєві зміни йдуть в напрямку від досконалості (райський стан) до недосконалості (перебування в гріховності). По­тім - завдяки спокутній жертві Христа - відбувається пово­рот до смислового сходження: відкривається шлях до спа­сіння. В загальну картину світу ідея розвитку проникає у другій половині XVIII сторіччя разом з космологічною модел­лю Всесвіту Канта-Лапласа. У XIX сторіччі завдяки успіхам геології та біології ця ідея набуває широкого значення, стає майже аксіоматичною. Питання тепер полягає не в тому, чи існує розвиток, а в тому, що є розвиток за своєю сутністю, якими є найістотніші форми його здійснення. Найперше, з чим пов'язаний розвиток, - це те, що здійснювані зміни вибудовуються в певну послідовність, і цей "ланцюг" змін виступає як деяка загальна зміна стану сис­теми. Отже, розвиток складають зміни: а) необоротні, б) здатні нагромаджуватися й набувати більшого масштабу, в) які внаслідок цього викликають появу нових властивостей та якостей. Але не всі зміни є саме такими. Скажімо, зміна місця у просторі (просте переміщення) безпосередньо ніяк не пов'язана з розвитком. Не спричиняють розвитку й так звані функціональні зміни - ті, що складають процеси само­відтворення, завдяки яким забезпечується стабільність будь-якої системи. Наприклад, у нашому організмі в процесі його функціювання безперервно відбувається процес зміни або оновлення всіх його елементів. Здорова людина щодня втра­чає із своєї зачіски 60 - 100 волосин, а склад крові повністю оновлюється приблизно за три місяці.
Таким чином, розвиток являє собою здійснення послі­довних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необо­ротними, то вони визначають функціювання системи, якій вони притаманні, як таке, що має певне спрямування. Спря­мованість - неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спря­мованість. Говорячи "розвиток", ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення. Але ж і старін­ня - це також розвиток, принаймні необхідний його етап. Бо інакше позбавлялися б сенсу молодість і зрілість. Проте кожному зрозуміло, що старість - це не молодість, а моло­дість - це не старість. Зміни, які складають зміст цих життєвих процесів, - зовсім різного характеру. Якщо це етапи одного процесу розвитку, то принаймні різних його гілок, які мають різне спрямування.
Саме внаслідок своєї необоротності розвиток не є одно­рідним. Стани існування будь-якої системи відрізняються за масштабом і характером можливостей, що відкриваються для зміни стану. Коли переважають можливості формотворення, появи нового, тоді зміни системи відбуваються у напрямку зміцнення й удосконалення системи, по лінії ствердження багатоманітності її функціональних виявів. Можливості збо­чень і втрат немовби відкидаються вбік і минаються рухом згідно з принципом "вперед і вгору". Такий тип розвитку звичайно називають прогресивним, або прогресом (від лат. progressus - "рух уперед, розвиток"). Співвідносний з ним тип розвитку, який демонструє переважання, навпаки, руй­нівних тенденцій, який здійснює спрощення й збіднення форм, дезінтеграцію цілісності тощо, називають регресивним, або регресом. Коли ж тенденції сходження та деградації відносно врівноважені, то такий тип розвитку визначають як одноплощинний. Граничною формою його здійснення є колообіг. Змалку ми звикли до думки, що прогрес - це щось безперечно добре, потрібне й бажане. От тільки б знати сьогодні напевне, який шлях у майбутнє - справжній про­грес і хто є носієм справжнього прогресу! Втім, докладніше про це йтиметься в розділі сьомому. А зараз треба усвідомити, що ніякий прогрес не є безумовно сходженням, абсолютним покращенням і вдосконаленням. Згадаймо лишень про нега­тивні наслідки технічного прогресу. Прогресивний характер будь-якої системи не є безумовним, не є "прогресивним назавжди" хоча б тому, що здійснюється він у середовищі, яке не тільки живить його, але й чинить йому опір, викли­каючи тим самим непомітні до часу негативні зміни. Отже, прогрес завжди несе в собі "прихований" регрес, який згодом, коли ослабне притаманний системі порух до формотворення й удосконалення, "виходить на поверхню" й стає визначаль­ною лінією розвитку. Таким чином, розвиток завжди е взаємодією прогресивних і регресивних змін, певним типом їх поєднання. Останнім часом для означення поняття "прогрес" у нас починають вживати слово "поступ". На мою думку, це веде до неточностей і навіть хиб змістовного характеру. Якщо надати терміну "поступ" загальнофілософського значення, це може призвести до плутанини. Справа в тому, що розвиток має ще одну свою рису - поступальність. І вона є більш загальною, ніж його спрямованість.
Саме тому, що розвиток як такий не можна ототожнювати з прогресом, і виявляється необхідним відшукати таку рису розвитку, яка б указувала на його необоротний характер і разом з тим не пов'язувала необоротність цього процесу з тим чи тим його спрямуванням. Інакше думка йтиме згідно з відомою нам схемою: після, отже, прогресивніше. Й тоді: соціалізм, раз він йде на зміну капіталізму, є більш про­гресивним ладом; а те, що йде на зміну соціалізму, також є більш прогресивним, і так далі. Ідея поступальності розвитку (як "зміни-по-щаблях") характеризує необоротність цього процесу понад будь-яку можливу його спрямованість. Ідея поступальності процесу розвитку застерігає від спрощеного його тлумачення й разом з тим забезпечує відкритість мислен­ня, можливість розглядати світ у перспективі його масш­табних змін. Вказані вище суттєві ознаки розвитку були віднайдені й досліджені насамперед у філософії XIX - XX сторіч (Гегель, Маркс, Енгельс, Бергсон, Тейяр де Шарден та інші). Наука ж упродовж тривалого часу сприймала ідею розвитку як деяку загальну світоглядну схему й не мала засобів до застосування її в межах конкретних наукових досліджень. Винятком стала біологія. Еволюційна модель Чарльза Дарвіна (1809- 1882) навіть була сприйнята як загальна модель будь-якого роз­витку. Це тому, що об'єкт наукового дослідження в біології - життя - це така ланка буття, яка, можливо, найбільшою мірою виявляє здатність змінюватися способом розвитку. Видатний російський філософ Володимир Соловйов, котрий відзначився переконливою критикою механіцизму й пози­тивізму, а водночас і звеличенням людського духу, стверджу­вав: розвиватися можуть тільки оргнннми. Й донедавна стан фундаментальних наук, передусім фізики, нічим суттєво не суперечив цьому твердженню. Науки про неорганічний світ давали лише непрямі дані на користь ідеї розпитку (транс­формація хімічних елементів, взаємоперетворення мікрочас­тинок і таке інше). За слушним висловом Нобелівського лаурета з Бельгії Іллі Пригожина, наука все ще залишалася наукою про буття й тільки в два останні десятиріччя почала набувати рис науки про становлення. Що ж дало підстави для такого висновку?
20 - 25 років тому в світовій науці почалися суттєві зрушення, які дедалі частіше називають сучасною науковою революцією. Фізики відкрили, що на фундаментальному рівні організації матерії відбувається спонтанне (не викликане ззовні) порушення симетрії. Вчені почали маніпулювати по­няттями "вихідний вакуум", "великий вибух", "старіння про­тона" й таке інше. Виникли нові науки комплексного харак­теру - нерівноважна динаміка, синергетика, фізика живого тощо. Особливого значення набуває синергетика - теорія самоорганізації. В межах цих нових наук і наукових теорій здобуто знання, що вже суттєво вплинули на вибудовувану сучасну наукову картину світу й на сам спосіб її сприйняття та розуміння. На наших очах сучасна наука народжує новий стиль мислення - нелінійне мислення. Дуже важливо, щоб ці світоглядні новації сучасної науки зустрілися з тими пере­думовами та окремими зразками нелінійного мислення, які можна віднайти в світовій філософії. Ми конче потребуємо цього саме сьогодні. Бо сьогодні нам як ніколи потрібен неупереджений погляд і здатність до нелінійних рішень щодо перспектив розвитку людства.
Прикладом ефективного нелінійного мислення може бути картина світу, яка вибудовується сьогодні в синергетиці. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не установлений, а установлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що ввіходить до його складу, являє собою систему - певне поєднання елементів у функціюючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв'язках між собою, а кожна з них зна­ходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тискові з боку середовища, й здат­ність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона струкгурована, тим меншою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багато­манітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.
Одна із засадових ідей синергетики полягає в тому, що саме у процесі перетворення, у формоутворенні нового здійс­нюється відповідна реакція на ентропійний тиск середовища. Внаслідок цього збільшується структурованість світу, зростає й збагачується його багатоманітність. Такий процес не є прямим, лінійним. Він з необхідністю включає точки пово­роту в процесі змін - так звані точки біфуркації. Це стани найбільшої нестійкості системи, коли відкриваються різні можливості для подальшого розвитку. Це моменти "вибору" подальшого шляху самоорганізації, й тут надзвичайно велику роль відіграє випадковість, бо в стані максимальної нестій­кості на характер процесу самоорганізації може справити вплив такий чинник, який за інших умов, в іншому стані системи залишився б непомітним. Це означає, що процес і розвитку не є запрограмованим раз і назавжди. Він включає цілий спектр можливих напрямків необоротних змін і мож­ливостей несподіваної зміни їх спрямувань. Справді, розви­ток - це зміна змін. Це закон і спосіб здійснювання буття. Розвиток - це постійне самозростання буття, набуття ним дедалі нових смислових ознак.
Не все ще сказано тут про рух і розвиток, їхню засадову роль щодо буття людини у світі. В чомусь ми ще будемо повертатися до цих понять, насамперед у наступному параг­рафі. Але й те, що було викладено, мусимо якось підсумувати. Що ж із сказаного гідне бути переведеним у форму припису, стати імперативом? На мою думку, це сучасне, нелінійне розуміння розвитку.
Імператив сприяння розвитку:
Цінуймо багатоманітність, запобігаймо спрощен­ню - й ми посприяємо розвитку природи, культури, людини!

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 53; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!