Способи управління імміграційними потоками окремими країнами ЄС.

Європейський Союз є потужним центром, що притягує міграційні потоки. Імміграційна політика ЄС базується переважно на обмежувальних та контрольних заходах. Здійснення цих заходів є доволі серйозною політичною, економічною, а також юридичною проблемою. Зазвичай міжнародна міграція виникає при наявності великого контрасту між рівнями економічного розвитку і темпами природного приросту країн-донорів та країн – реципієнтів робочої сили.

Імміграційна політика й правові норми країн ЄС орієнтуються на використання системного підходу. Імміграційний контролю і прийом мігрантів узгоджуються із забезпеченням їхньої облаштованості, адаптації або інтеграції, а також із вживанням зовнішніх заходів по обмеженню та попередженню потоків небажаних мігрантів. Особливості регулювання міграції, ступінь правильності проведеної міграційної політики в цілому й трудової зокрема, залежать від економічних і політичних інтересів країн прийому та країн – постачальників робо- чої сили.

Міграційна політика Європейського Союзу вибудовується в рамках дотримання прав людини на право вільного пересування, що одержала розвиток у багатьох європейських угодах. Поняття внутрішньої безпеки в рамках ЄС було визначено як простір волі, безпеки й права. Простір волі характеризується правом вільного пересуван- ня, включаючи супровідні заходи щодо оформлення віз, одержання документів і здійснення ефективного прикордонного контролю на зовнішніхграницях. Немаловажну роль тут відіграє шенгенська інформаційна система. Для нашої країни в умовах становлення імміграційного законодавства дослідження практики закордонних держав і її досвід удосконалювання міграційної політики в державах Європейського Союзу здобувають особливу актуальність.109 Актуальні проблеми політики. 2015. Вип. 54 Формування міжнародної міграційної політики перед усім здійснюється через діяльність таких міжнародних організацій, як Організація Об’єднаних Націй, Міжнародна організація труда, Міжнародна Організація з міграції. Документи, які вони виробляють містять концептуальні засади міжнародної міграційної політики, основні напрями, механізми її реалізації. Країни ЄС, дотримуючись основних положень Женевської конвенції ООН про статус біженця, а також положень Заключного акту СБСЄ про свободу пересування 1951 та 1975 років відповідно, поряд із цим почали здійснювати політику, спрямовану на жорсткість режиму в’їзду в регіон іноземних громадян. Основою політики приймаючих країн в ЄС є напрямок (принцип) «мультикультуралізму». Цей принцип не вимагає асимілювати переселенців і дозволяє існування закритих комун стороннього населення, життя членів яких переважно будується в рамках або рідної або рів- ноцінної місцевої культур, незалежно від традицій, історії та інших особливостей «нової батьківщини».

Для подальшого детальнішого аналізу проведення міграційної політики певними державами ЄС, варто розглянути рисунки, на яких зображено основні країни-реципієнти біженців.

Рисунок 3.1.1 Рисунок 3.1.2.

Рисунок 3.1.3

деякі країни приймають і розміщують величезна кількість біженців, в той час як інші ледве помічають розгорається криза - і це збільшує той тягар, який несуть інші держави.

За перші три місяці 2013 року Німеччина прийняла 17% всіх біженців, які прибувають до країн ОЕСР, що вже більше, ніж в будь-якій іншій країні. До 2015 року ця цифра значно зросла - до 31% - і буде збільшуватися далі: згідно з офіційними прогнозами, найближчим часом до країни прибуде ще більше мільйона чоловік.

А частка Великобританії в загальній кількості прийнятих біженців, навпаки, впала з 6% в 2013 році до всього лише 3% в перші місяці 2015 року. У 2015 році, стрімко зросла частка Угорщини до 13%. Німеччина набагато випереджає інші країни по числу прийнятих біженців - і цей розрив тільки збільшується.

Незважаючи на те, що Німеччина прийняла найбільше мігрантів в 2015 році, країною з найбільшим числом прохань в пересчате на населення країни залишається Угорщина. У жовтні Угорщина закрила кордон з Хорватією, намагаючись зупинити потік біженців, проте в 2015 році прохання подали близько 1800 чоловік на кожні 100 тис. Громадян країни. Слідом за Угорщиною кордон закрила Швеція, з 1667 проханнями на 100 тис. Чоловік. Для порівняння: Німеччина прийняла 587, а Великобританія - 55 прохань на кожні 100 тис. Населення. Середня цифра по Європі склала 255 осіб на 100 тис.

Напруженість зростає і всередині ЄС, вона пов'язана з непропорційним розподілом мігрантів, з яким зіткнулися країни, куди прибувають біженці - це Греція, Італія та Угорщина.

У вересні країни Євросоюзу проголосували за розподіл 160 тис. Мігрантів в Європі, але поки цей план стосується тільки тих, хто перебуває в Італії і Греції.

Планувалося перевезти 54 тис. Чоловік з Угорщини, однак уряд Угорщини відхилив цей план, і був змушений прийняти план по квотам біженців, які прибудуть в країну з Італії та Греції.

Великобританія відмовилася приймати на себе зобов'язання за квотами, але, згідно з даними МВС Британії, в 2015 році в країні були розміщені більше 1000 біженців з Сирії. Девід Камерон сказав, що в найближчі п'ять років Великобританія прийме ще 20 000 сирійців.

Рисунок 3.1.4 Квоти на мігрантів країн-членів ЄС

Однак політика прийняття рішень не є однорідною. Як свідчать статистичні дані, країни ЄС приймають різні рішення щодо вихідців із тих самих країн. За часткою відносно отриманих і схвалених заявок лідирують Болгарія і Швеція, на останньому місці — Хорватія та Угорщина. А за абсолютною кількістю позитивних рішень серед перших Швеція і Німеччина.

Рисунок 3.1.5 Прийняття рішено щодо надання статусу біженця країнами-членами ЄС.

Додатковий захист — механізм захисту, що лежить поза Женевською конвенцією 1951 року та не передбачений жодним міжнародним документом. Передбачає надання захисту особі, яка не може отримати статус біженця, проте також не може бути повернена в країну походження, оскільки існує велика ймовірність незаконного ув’язнення, застосування смертної кари, тортур, нелюдського поводження чи поводження, що принижує людську гідність.

Гуманітарний захист — форма захисту, яку надають тим, хто, хоч і не є біженцем, при поверненні в країну походження стикається з загрозою серйозної небезпеки життю, не охопленої поняттям додаткового захисту.

За даними рисунку 3.1.5. можна побачити, що країнами, які найчастіше надають статус біженця є Німеччина і Швеція, а тими, хто найбільш відхилив заявки на отримання статусу біженця є Франція та Велика Британія.

Країни ЄС мають право відновлювати прикордонний контроль на період до шести місяців згідно з Розділом ІІ Шенгенського кодексу. Наразі цим правом скористалися 8 країн-членів. Відновлення контролю не дозволяє зупинити потік мігрантів, але полегшує управління цим потоком та обліком мігрантів. Облік тих, хто прибуває, наразі є першочерговою проблемою, яка потребує вирішення. У відсутності належного обліку звинувачують Грецію, і це може стати причиною виключення країни з дії Шенгенської угоди. Після перевірки Греції на предмет дотримання зобов’язань щодо охорони кордону, було зафіксовано численні порушення. Зокрема, брак належної реєстрації й обліку мігрантів та непроведення дактилоскопії (зняття відбитків пальців). В лютому Європейська комісія розглянула результати перевірки і надала грецькому уряду три місяці на усунення порушень – тобто строки закінчаться приблизно у травні. Лобістом швидкого вирішення проблеми належного контролю над південним кордоном ЄС є Німеччина, її мета – перестрахувати себе. Справа в тому, що 12 травня закінчується максимальний термін, на який Німеччина може тимчасово відновлювати контроль на кордонах. Незадовільне виконання зобов’язань з боку Греції легітимізує продовження контролю на внутрішніх кордонах ЄС. Швидше за все, доля Шенгенської угоди на найближчі два роки (максимально можливий термін відновлення контролю) вирішиться саме в травні. Анулювання Шенгенської угоди очікувати не варто, – це занадто складно і невигідно. Наприклад, економічні втрати Франції після виходу із Шенгенської угоди оцінюють в 10 мільярдів євро. Проте дуже ймовірним є відновлення контролю на окремих ділянках кордону протягом двох років.

Одночасно з проведенням пошукових та рятувальних місій ЄС оголосив про початок боротьби з перевізниками мігрантів. Планувався пошук та знищення човнів, які використовують перевізники. 9 жовтня Рада Безпеки ООН надала членам ЄС право провести на узбережжі Лівії військову операцію проти перевізників. Проте після декількох успішних точкових операцій виникли складнощі. По-перше, часто важко відрізнити човен, який використовують для переправи мігрантів, від звичайного човна. По-друге, є значний ризик нещасних випадків або знищення човна разом із мігрантами. В ЄС покладали сподівання на використання дронів або навіть авіації, які, проте, виявилися не здатні вирішити цю проблему. Наразі є потреба у наземній операції, санкціонувати яку може лише ООН. Це складна процедура, яка потребує політичних домовленостей із членами Ради Безпеки ООН, та консолідації всередині Європейського Союзу. Швидше за все, боротьба з перевізниками й надалі залишатиметься малоуспішною.

Розбудова мережі центрів прийому біженців.

Можливість створення мережі центрів прийому біженців вперше була згадана 13 травня 2015 року в Європейській міграційній стратегії (European Agenda of migration). Стратегія розглядає центри як пункти, в яких проходитиме ідентифікація, реєстрація та збір відбитків пальців мігрантів.

Від початку не було згоди щодо функцій призначення цих центрів, а ні серед країн-членів, а ні серед органів ЄС. У франко-німецькій декларації міністрів внутрішніх справ від 1 червня 2015 року центри трактуються як місця очікування для мігрантів, які прибувають у прикордонні країни ЄС. Тоді як Рада юстиції та внутрішніх справ (Justice and Home Affairs Council), відзначила важливість центрів для проведення реадмісії та утримання неврегульованих мігрантів. Європейська Рада розглядає центри як місце роботи European Asylum Support Office, Europol, Eurojust та Frontex, як супроводжують процес ідентифікації, реєстрації та збору відбитків пальців мігрантів (див. Explanatory note on the “Hotspot” approach). У випадку кризи чи непропорційного міграційного тиску на зовнішні кордони ЄС центри дадуть змогу агенціям оперативно втрутитися у ситуацію. Наразі Італія та Греція найближчі до створення таких центрів. Але через брак спільного бачення центри поки що будуть обмежені в людських та технічних ресурсах. Третім потенційним кандидатом на створення центрів є Угорщина.

Залишається актуальною проблема чіткого визначення завдань центрів. Сьогодні вже існує усталений порядок співпраці між різними агенціями ЄС. І перебудова форм співпраці радше призведе до ускладнень, ніж до посилення кооперації. Одні країни лобіюватимуть створення центрів як пунктів утримання біженців. Інші ж блокуватимуть ініціативу як таку, що може призвести до порушень прав людини і усталеного порядку співпраці між агенціями ЄС.

Запровадження легальних можливостей міграції в ЄС

Першопричиною організованої злочинності у сфері міграції є відсутність легальних способів міграції в ЄС. Передусім потрібно реформувати процес об’єднання сімей, покращити схеми трудової мобільності, здешевити і скоротити тривалість адміністративних процедур у посольствах. Неодноразово піднімалось питання відкриття інформаційних центрів в основних країнах походження мігрантів. Там би розповідали про можливості легальної міграції, ризики вибору нелегального шляху, потреби ринку праці в ЄС тощо. Однак відкриття інформаційних центрів відкладене на невизначений час, оскільки спочатку необхідно провести міграційні реформи, впровадження яких гальмується через брак спільного бачення.

Впровадження політики переміщення

Нерівномірний розподіл мігрантів у Європейському союзі і надмірне навантаження на Італію та Грецію дозволило застосувати ч. 3 ст. 78 Лісабонського договору (Treaty of Lisbon). Ця стаття передбачає, що у випадку, якщо один чи більше членів ЄС зіштовхнулися з надзвичайною ситуацією, пов’язаною з напливом громадян третіх країн, Європейська рада за пропозицією Європейської комісії може прийняти запобіжні заходи. ЄС розробив принцип квотного розподілу мігрантів (хоча саме слово «квоти» після його використання в European Agenda on Migration зникло — очевидно, щоб не дратувати виборців) виходячи з таких показників:

· кількість населення країни-члена (40%),

· сукупний розмір ВВП (40%),

· кількість звернень за отриманням статусу біженця протягом 2010-2014 року (10%),

· показник безробіття (10%).

Комісія поставила амбітну мету зробити участь у програмі переміщення обов’язковою для всіх країн-членів, крім Великобританії та Ірландії, які мають право відмовитися від розподілу мігрантів, відповідно до застережень до європейських договорів. Данія згідно з застереженнями до Лісабонського договору взагалі не братиме участь в розподілі

На першому етапі планується розподілити 40 тис. осіб (24 тис. з Італії і 16 тис. із Греції).

Щоб попередити переїзд з бідніших країн ЄС до заможніших, Європейська комісія пропонує здійснювати розселення тільки за умови, що особа (біженець) погодилася з забороною змінювати країну проживання протягом п’яти років, а також позбавити біженців можливості легалізації в інших країнах ЄС та доступу до соціальних прав.

Передбачається, що прийом мігрантів супроводжуватиметься певною сумою коштів. Наразі мова йде про 6 000 євро з Фонду надання притулку, міграції та інтеграції (Asylum, Migration and Integration Fund, AMIF), який наповнюватимуть Європейська комісія (500 млн євро) та держави-члени. Найбільший внесок з яких повинна зробити Німеччина – 534 млн євро. Ця ініціатива мала б спонукати країни-члени бути більш поступливими, але з самого початку наштовхнулася на опір окремих країн. На сьогодні програма переміщення загальмувала, навіть при тому, що Німеччина готова взяти на себе додаткові зобов’язання зі збільшення своєї квоти.

Для тринадцяти країн-членів квотний принцип розподілу біженців означає значне збільшення кількості мігрантів. Тому багато з них наразі відкидають такий механізм, намагаючись додати до чотирьох показників, запропонованих Європейською Радою, свої суб’єктивні. Показовим є приклад Польщі, яка наполягає взяти гуманітарне навантаження на Польщу, що виникло у зв’язку з подіями на сході України. Досить вороже до проекту поставилися Угорщина та Великобританія, які відмовилася приймати мігрантів. Із закликами до додаткових консультацій виступили Франція, Польща, країни Балтії, Чехія та Словаччина.

Уніфікація політики надання притулку

Реформа повинна розпочатися з уніфікації підходу до визнання країни безпечною. Виходячи з Женевської конвенції і права ЄС (Asylum Procedures Directive), безпечні країни – це ті, у яких встановлений демократичний режим правління, немає систематичних переслідувань, катувань, нелюдського поводження чи покарань, які принижують людську гідність, а також немає загрози насильства та військового конфлікту. Визнання країни безпечною не означає автоматичну відмову в статусі біженця, оскільки кожну заявку розглядають індивідуально. Проте заявки з безпечних країн розглядають значно швидше, і прохачі мають дещо обмежене право на апеляцію. Наразі тільки 12 країн-членів ЄС мають спільний перелік безпечних країн. Європейська комісія наполягає на виробленні єдиного переліку для ЄС як одного з елементів спільної політики. Наступними кроками має стати уніфікація адміністративних процедур для отримання статусу біженця, часу розгляду заявок, обсягів та видів соціальної допомоги особам, які отримали такий статус, умов отримання житла, доступу до ринку праці тощо. Кінцевим результатом мусить стати прийняття єдиного Кодексу ЄС про надання притулку (Asylum Code).

Реформа Дублінського механізму

Дублінський механізм передбачає розгляд заявки на отримання статусу біженця в країні першого в’їзду. Але з початком міграційної кризи він неодноразово підтверджував свою недієздатність. Крім того, його постійно оскаржують в судах як на національному, так і на європейському рівнях. Типовими є справи, що стосуються депортації в Грецію. Класичним прикладом є справа M.C.C. проти Бельгії та Греції (CASE OF M.S.S. v. Belgium and Greece, Application no. 30696/09), коли суд вирішив, що Бельгія порушила статті 3 та 13 Європейської конвенції з прав людини («Заборона катування» та «Право на ефективний засіб правового захисту»), депортуючи шукачів притулку до Греції відповідно до Дублінських правил. Про неефективність Дублінського механізму також свідчить різна частка позитивних рішень щодо надання статусу біженця вихідцям із тих самих країн. Намагаючись вирішити цю проблему, ЄС вже протягом п’ятнадцяти років гармонізує міграційне законодавство. Проте її вирішення потребує радикальних рішень та взаємної довіри між країнами-членами.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 101; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!