Концептуальні засади міжнародної міграції

Міграційні процеси, їх активний вплив на життя як країн-донорів, так і реципієнтів робочої сили служать для науковців і дослідників постійним поштовхом до вивчення міграційної проблематики. Це спричинило появу у світовій економічній науці цілої низки теорій, концепцій та теоретико-методологічних підходів до трактування суті, природи міжнародної міграції, пояснення її мотивів, причин і наслідків. Аналітичний огляд найбільш поширених, відомих і вагомих теорій міграції населення послужить методологічною основою для пояснення міграційних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні та розробки рекомендацій щодо удосконалення державної міграційної політики.

Перше теоретичне пояснення причин міграції пов’язане з ім’ям британського вченог

Ернст-Георга Равенштейна. Відштовхуючись від його ідей щодо чинників притягування і виштовхування мігрантів, у другій половині ХХ століття було розроблено неокласичну теорію міжнародної трудової міграції. Представники макроекономічного підходу (Г. Раніс, Дж. Харріс, Дж. Фей) вважають, що міграція зумовлена різницею між попитом на робочу силу та її пропозицією у різних країнах (регіонах). У країнах (регіонах) з надлишковою робочою силою існує низький рівень оплати праці, тоді як у країнах (регіонах) з дефіцитом робочої сили – висока зарплата. Представники мікрорівневої неокласичної теорії (Л. Сьястад, М. Тодаро, Дж. Борджас та ін.) розглядають людей як раціонально діючих індивідів, які приймають рішення про здійснення просторового переміщення (або ж відмову від нього) на основі відповідних підрахунків в системі «витрати-вигоди» від міграції [4, с. 434].

На противагу неокласичній, виникла нова економіка трудової міграції, котра полягає в тому, що рішення про міграцію приймаються не окремими індивідами, а домогосподарством [3, с. 255]. При цьому метою відправки членів сім’ї на роботу за кордон є не тільки максимізація очікуваного прибутку, пов’язаного, зокрема, з грошовими переказами працюючих мігрантів, але й мінімізація ризиків, пов’язаних із недостатнім рівнем розвитку у своїй країні ринків праці, страхування, ф’ючерсів і кредитів.

Тезу вчених-неокласиків щодо важливості індивідуальних характеристик особистості в міграційних процесах було розвинуто і обґрунтовано в концепції людського капіталу. ЇЇ теоретики (Л. С’яастад, Г. Беккер, Т. Шульц, Дж. Мінцер, А. Хансен) вважають, що для реалізації міграційних намірів необхідно володіти певними ресурсами, найважливішим серед яких є людський капітал.

Продовженням теорії людського капіталу стало виникнення теорії міграційних мереж (А. Сіммонс, Ф. Хьюго, Е. Тейлор, Д. Гурак). Ключовим тут виступає поняття «міграційні мережі», під яким розуміють систему міжособистісних родинних чи приятельських зв’язків між мігрантами, особами, що були мігрантами в минулому та потенційними мігрантами у країнах виїзду і в’їзду [1]. З цією теорією пов'язаний розвиток інституційної теорії, яка зосереджується на факторах макрорівня. Її представники (Дж. Госс, Б. Ліндквест) встановили, що з початком міжнародної міграції виникають приватні інституції та волонтерські організації. Вони покликані задовольнити попит, створений дисбалансом між значною кількістю людей, які шукають можливості в’їзду до багатих країн, та обмеженою кількістю імміграційних віз, що пропонуються такими країнами.

Якщо значна кількість теорій ґрунтується на моделях прийняття рішень щодо міграції, то теорія сегментованого (подвійного) ринку праці розвиває міграційну теорію в дещо іншому ключі. Зокрема, представники цієї теорії (П. Дорінгер, М. Піоре, М. Хехтер, С. Ліберзон та ін.) розглядають міжнародну трудову міграцію як результат дії попиту на іноземну робочу силу, притаманного економічній структурі високорозвинутих країн.

Ґрунтуючись на роботах американського соціолога Іммануїла Валерштайна, деякі науковці (Е. Петрас, М. Кастелс, С. Сассен) почали пов’язувати витоки міжнародної міграції зі структурою світового ринку. На основі цього було сформовано теорію світових систем, розробники якої вважають, що проникнення капіталістичних економічних відносин у периферійні, некапіталістичні суспільства створює мобільне населення, схильне до виїзду за кордон [4, с. 444].

Однією з перших спроб формування єдиної теорії міграції стала розробка теорії міграційних систем (Р.E. Білсборроу, M.M. Крітц, Г. Злотнік, Д. ван де Каа, Д. Массей). Вона виступає не окремою самостійною теорією, а як певне узагальнення, що ґрунтується на відомих теоріях міграції і певним чином об’єднує їх. На думку представників цієї концепції, міжнародна міграційна система зазвичай складається з приймаючого ядра (це може бути одна країна чи група країн) і цілої низки країн виїзду, пов’язаних з ним незвично великими потоками мігрантів. При цьому, країни в рамках такої системи не обов’язково повинні бути географічно близькими, оскільки потоки між ними відображають скоріше політичні й економічні відносини, аніж фізичні.

Проаналізувавши різні теоретичні підходи до вивчення міграційних процесів, міжнародна міждисциплінарна група вчених, сформована під керівництвом Дж.Массея розробила основні положення синтетичної теорії міжнародної міграції. Так, науковці дійшли висновку, що міжнародні міграції виникають в процесі соціальної, економічної і політичної трансформації, яка супроводжується розповсюдженням капіталістичних ринкових відносин на доринкові (аграрні) і неринкові (ґрунтуються на централізованому плануванні, з командною економікою) суспільства [2, с. 162].

На основі аналізу найбільш відомих теорій міграції населення ми спробували виокремити (в межах кожної теорії) найголовніші причини міграції населення та основні способи регулювання міграційних процесів (табл. 1). Усе різноманіття наукових теорій вивчення міграції населення здебільшого поділяють на дві великі групи: макро- та мікрорівня. Крім того, можна виокремити третю групу теорій, котрі аналізують міграційні чинники різних рівнів.

Отже, розглянуті вище теорії по-різному підходять до пояснення природи, причин міграції населення, пропонують різні способи державного впливу на міграційні процеси та, попри певні суперечності, певною мірою доповнюють одна одну.

Список використаних джерел:

1. Майданік І.П. Теоретичні підходи мікрорівня до вивчення трудових міграцій [Електронний ресурс] / І.П. Майданік // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2006. –

№ 3. – Режим доступу: http://novyn.kpi.ua/2006-3/05_Maidanik.pdf

2. Массей Д. Синтетическая теория международной миграции (перевод с англ. А.Н.Каменского и И.В.Ивахнюк)./ Мир в зеркале международной миграции. Научная серия: Международная миграция населения: Россия и современный мир. / Гл.ред.В.А.Ионцев. – М.: МАКС-Пресс, 2002. – Вып. 10. – 416 с.

3. Cassarino J.P. Theorising Return Migration: The Conceptual Approach to Return Migrants Revisited / J.P. Cassarino // International Journal on Multicultural Societies. – 2004. – Vol. 6, no. 2. – P. 253-279.

4. Theories of International Migration: a Review and Appraisal / Douglas S. Massey, Joaquin Arango, Graeme Hugo, Ali Kouaouci, Adela Pellegrino, J. Edward Taylor // Population and Development Review. – 1993. – Vol. 19, No. 3. – P. 431-466.

1.2 Передумови та еволюція імміграційних потоків у ЄС

Імміграція в Євросоюз складається з трьох основних видів: економічної (трудової) міграції, вимушеної міграції та міграції по лінії возз'єднання сімей. Переважання того чи іншого типу міграції в конкретній країні Євросоюзу залежить від багатьох факторів, пов'язаних зі ступенем розвитку міграційного законодавства, можливості працевлаштування, історико-культурних зв'язків країни походження та приймаючої країни, міжнародних зобов'язань держав. І хоча за останні роки ЄС зазнав досить серйозні зміни, обумовлені, в тому числі, і розвитком інтеграційного процесу, розглянутим вище, історично сформовані тенденції все ж продовжують здійснювати свій вплив на формування міграції-ційних потоків.

До Другої світової війни Європа була постійним постачальником мігрантів для Америки, Австралії, Нової Зеландії та для освоєння власних колоній. Протягом XIX - початку XX століть континент залишили понад 35 млн. чоловік. У той же час в західноєвропейських країнах існував і набір з колишніх колоній на самі непрестижні, низькооплачувані роботи в метрополіях. Однак відтік населення із Західної Європи був в декілька разів більше, ніж приплив в неї.

Перегляд кордонів в результаті Другої світової війни, повернення біженців, поступове створення залізної завіси між країнами Західної та Центральної Європи привели до того, що традиційні трудові зв'язки в Європі були обірвані або припинені. Для континенту в цілому протягом усіх післявоєнних десятиліть зберігаються тенденції двох основних міграційних потоків: зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ.

В даний час фундаментальні позиції ЄС в сфері Міграції полягають в наступних позиціях: визнання неминучості імміграції та вкладу переселенців в соціально-економічний і культурний розвиток Європи; вимога більш гнучкого підходу до легальної імміграції, наділення іммігрантів тими ж правами, якими користуються громадяни країн ЄС; боротьба з нелегальною міграцією, дискримінацією, расизмом та ксенофобією, партнерство з країнами походження мігрантів та їх інтеграція в приймаюче суспільство.

Адже якщо біженці приймаються в силу міжнародно-правових зобов'язань європейських країн, то економічна міграція переважно регулюється на основі національних пріоритетів і потреб національного ринку праці. У результаті відмінності національного імміграційного законодавства, адміністративних процедур, схем, механізмів регулювання міграційних процесів зумовили певні труднощі для самого ЄС. Особливо якщо взяти до уваги створення їв-ського простору свободи, безпеки та правопорядку, яке дозволяє громадянам третіх країн зловживати свободою переміщення. Тому Євросоюз зацікавлений в забезпеченні своїх громадян, для чого реалізує різні контрольні заходи, включаючи високотехнологічні, по всьому зовнішньому периметру території.

На тлі успіхів європейської інтеграції, значними темпами просувається до об'єднання більшої частини континента практично у всіх основних сферах життя, результати зусиль щодо формування єдиного міграційного законодавства виглядають поки дуже скромно. В останні роки країни Євросоюза все більш і більш посилюють процедуру отримання статуса тимчасового притулку. Крім того, постійне посилення прикордонного контролю країн ЄС привело до зниження прийняття аплікацій на статус.

У формуванні міграційної політики західноєвропейських країн можна виділити кілька етапів. При цьому кожна з європейських країн має свої особливості і періоди розвитку Міграційної політики.

Основною особливістю етапу 1945-1960 рр. був бурхливий післявоєнний процес відновлення і подальшого розвитку економіки західноєвропейських країн, який потребував залучення великої кількості робітників ззовні. Це здійснюватись, в основному, через міждержавні угоди на контрактній основі. На основі спеціальних наборів створювалися цілі галузі промисловості, такі як, наприклад, автомобілебудування у Франції.

Під час повоєнного економічного зростання (1950- 1960-е рр.), Коли власних трудових ресурсів не вистачало, країни Західної Європи організовано завозили робочу силу. Тому, сучасні потоки з Півдня на Північ в ЄС - це наслідки найму робочої сили спочатку на південній периферії ЄС (в Італії, Іспанії, Португалії, Туреччини та Югославії), а потім в Півічній Африці. До Німеччини їхали турки і іспанці, до Швеції - греки і югослави.

Постачальником робочої сили до Франції була Північна Африка (країни Магрибу): до 1960 році у Франції налічувалося 600 тис. Алжирців, 140 тис. Марокканців. Близько 90 тис. Мігрантів з країн Центральної Африки прибули за цей же час в Великобританію. Причому, серед мігрантів переважали чоловіки. Держава забезпечувала мігрантів необхідними документами, житлом, роботою, а в разі її втрати - соціальними гарантіями.

Велика кількість робочих залучувалось з ослаблених війною, менш індустріальних південних європейських країн: Іспанії, Португалії, Італії, Греції - в більш розвинені Францію, Великобританію, Німеччину, Данію і країни Північної Європи. Політика країн прийому щодо залучення робочих була досить дискримінаційною і обмеженою до початку 1960-х рр. Трудовим мігрантам надавалися короткострокові візи (на рік з подальшим відновленням). Вони не мали можливості отримання віз на проживання своїх родин. Також організовано приймалися гостьові робітники з колишніх колоній, які зберігали традиційні економічні та культурні зв'язки з метрополіями. Політика щодо робітників з даних країн була ще жорсткішою: необмежений робочий день, важкі, самі малопрестижні і нізкокваліфіковані роботи, розміщення лише в спеціально відведених місцях. Особливо жорсткої дана політика щодо таких трудових мігрантів була в Німеччині і Франції.

На другому етапі - з 1960 р до початку 1970-х рр., Після того, як багато робітників пропрацювали в країнах прийому десятиліття, економічна ситуація в південних європейських країнах суттєво покращилася. Під тиском урядів цих країн візовий режим на європейському просторі був спрощений; були введені довгострокові п'ятирічні візи і, найголовніше, - стало можливим перебування членів сімей трудових мігрантів на території країн прийому. Цим був запущений механізм створення особливого прошарку населення, так званих «нових меншин». Значна кількість трудових мігрантів прибувало з Югославії, так як серед соціалістичних країн тільки югославський уряд дозволяв своїм громадянам їздити на сезонні роботи в Західну Європу. Югославські трудові мігранти були вихідцями з соцтабору і користувалися свободою пересування і можливостями інтеграції в його рамках. Але в той же час, вони охоче допускалися на західні ринки праці і користувалися відносною свободою переміщення нарівні з італійцями, греками, іспанцями. Протягом усіх повоєнних років югославські мігранти становили значну частку трудових мігрантів в Австрії, Німеччині та утворювали там свої діаспори.

Після нафтової кризи 1973 р уряду західноєвропейских держав різко скоротили набір трудових мігрантів з сусідніх, а, тим більше, з віддалених країн, і постаралися повернути їх на батьківщину, припиняючи видачу робочих віз. Однак тільки частина мігрантів повернулася додому, інші вже переселили сім*ї в країни Західної Європи. Таким чином, сформувалися канали зв'язків через родичів, і було покладено початок ступінчатої ​​міграції. В результаті до середини 1980-х рр. в багатьох країнах прошарок іноземців становила значну частину робочої сили (в тому числі, і нелегальної). У Німеччині з метою обмеження доступу іноземців на її ринок праці були введені спеціальні заходи. Вони полягали в пріоритетному праві німецького громадянина на робоче місце, тимчасовий ліміті найму іноземців, обмеження мобільності іноземців регіоном пошуку роботи, а також додаткових обмеженнях накористування іноземної жіночої робочої сили в Німеччині. Інші західноєвропейські країни також проводили подібну політику. Тобто, для іноземних робітників створювалися умови маргінального статусу з відповідним рівнем оплати праці.

У 1990-х рр., Коли демографічні процеси і вимоги ринку праці увійшли в протиріччя з заборонною міграційною політикою західноєвропейських урядів, остання стала переглядатися в сторону більш диференційованого, вибраного підходу до різних категорій країн і видам спеціальностей. Тому в кінці 1990-х рр. починається новий етап міграціної політики західноєвропейських країн - відхід від етнічної моделі державного устрою до іммігрантської моделі. Різке падіння народжуваності, криза пенсійної системи і брак робочих місць в певних сферах зайнятості, висока частка так званих «нових меншин», які вже не можна не помічати, як і зростання нелегальної міграції зробили необхідними зміни в законодавчій політиці західноєвропейських країн в сфері міграції. Це виразилося в зміні їх законодавства у бік відходу від моноетнічної моделі державного устрою і прийняття елементів іммігрантської моделі держави, яка включає розробку інтеграційних програм залучення мігрантів в соціальне життя суспільства країн прийому.

Основою західноєвропейської міграційної системи є «країни старого ядра» (Франція, Великобританія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Бельгія і Скандинавські держави). Вони почали формування економічного і політичного єдиного простору з вільним пересуванням, ринком праці та громадянством Євросоюзу особливо після Маастріхтского договору. Потрібно відзначити, що всередині «ядра» також існують свої власні міграційні зв'язки.

Сусідні країни характеризуються також інтенсивним міграційним обміном. Зона «периферії країн старого ядра» (південь Західної Європи - країни середземноморського узбережжя - Італія, Іспанія, Португалія, Греція) приєдналася до ЄС пізніше і тривалий час самі були джерелом гастарбайтерів для країн «ядра». Ця традиція зберігається до цих пір, хоча і в меншій мірі, оскільки з вирівнюванням економічного розвитку країн ЄС «периферійна зона» сама в даний час переживає імміграційний бум. В останні два-три роки в них спостерігається найбільший міграційний приріст. Дані країни являються також транзитними країнами для мігрантів, які бажають потрапити в країни «старого ядра ЄС».

Третя зона - «приєдналися» до Євросоюзу в 2004 р і пізніше країни. У 1990-х рр. вони в основному втрачали населення, як за рахунок природного убутку, так і за рахунок міграційного відтоку. В даний час, починаючи з кінця 1990-х рр., Половина з них характеризується невеликим позитивним міграційним сальдо (за винятком країн Балтії та Польщі). Ці країни є транзитними для мігрантів, і не випадково рівень нелегальних міграції в них за останні 5 років зріс в кілька разів і складає близько 80% від усіх перетинів їх кордонів. По відношенню до країн самого Євросоюзу «приєднані» країни є транзитними, особливо для мігрантів з країн СНД і далекого периферії ЄС. Як країни прийому вони цікаві для своїх східних сусідів (наприклад, України) або для своїх діаспор, що проживають в сусідніх країнах, що не входять в ЄС (в країнах колишньої Югославії). З формуванням буферної зони з нових «країн-кандидатів», «вступили» країни все більше перетворюються в приймаючі країни по відношенню до зовнішніх країнам і будуть виконувати роль периферії центрального ядра (країни ЄС).

«Країни-кандидати» (країни колишньої Югославії - крім Словенії, Туреччина) - країни з великим міграційним потенціалом. Особливо він високий на Балканах. Так, наприклад, ще 1998 р 53% молоді з Сербії і Чорногорії, 57% з Хорватії, хотіли б виїхати зі своїх країн на Захід на постійне місце проживання. Однак нормалізація економічного життя в цих країнах призводить до того, що орієнтація на переселення на постійне проживання змінюється орієнтацією на тимчасову міграцію. Проте, ці країни ще не одне десятиліття будуть залишатися донорами для Західної Європи, вони також виконують роль країн транзиту, особливо з точки зору трафіку людей через Боснію та Герцеговину, Албанію, Косово.

Периферія країн ЄС по відношенню до Євросоюзу виступає донором і постачальником не тільки трудових мігрантів, але також біженців та шукачів притулку. Це країни діляться на «безпечні» - з яких не приймають біженців та шукачів притулку, і інші. Таким чином, навколо ЄС існує кілька типів країн з точки зору міграційних перспектив.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 114; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!