Суть робочого часу. Норми тривалості робочого часу

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ

Універсальною мірою кількості праці є робочий час. Робочий час — встановлена в законодавчому порядку тривалість робочого дня, протягом якого персонал зобов'язаний виконувати свої виробничі чи службові обов'язки. Тривалість робочого дня, тижня в різних країнах неоднакова і відрізняється за галузями, умовами роботи, віком працівників та регулюється національним законодавством, яке визначає його граничну величину.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Правове регулювання робочого часу здійснюється на рівні законів, підзаконних актів, колективно-договірного регулювання умов праці та угодою сторін трудового договору.

Слід врахувати, що у деяких випадках робочим часом вважаються періоди, коли працівник фактично не виконує трудових обов'язків, але підпорядковується роботодавцеві. Наприклад, у разі тимчасового переведення працівника на іншу роботу через простій (ст. 34 КЗпП) або надання жінкам, що мають дітей віком до півтора року, перерви для годування дитини (ст. 183 КЗпП) та в інших випадках.

Отже, робочим вважається час, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку організації, графіка роботи й умов трудового договору повинен виконувати трудові обов'язки, а також інші періоди часу, що відповідно до законів та інших нормативно-правових актів належать до робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Робочий день — це тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — це тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Звичайно застосовуються два види робочого тижня: 5-д енний з двома вихідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узгодженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робочого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочому тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робочого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП), а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

У сфері правового регулювання робочого часу для працівників встановлено певні гарантії:

• Відповідно до ст. 45 Конституції України максимальна тривалість робочого часу визначається тільки законом.

• Конкретна тривалість робочого часу встановлюється на рівні організації — через локальні нормативно-правові акти та за угодою сторін трудового договору.

• Тривалість робочого часу може встановлюватися з розрахунку на різні календарні періоди: добу, тиждень, місяць, рік.

Тривалість робочого часу для конкретного працівника (чи групи працівників) у годинах і хвилинах протягом доби називається робочим днем.

Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Рис.1.1. Види робочого часу

Робочий час поділяється на види: нормальний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поширюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. З КЗпП України).

У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені положення про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на підприємстві, в установі, організації.

Скорочений робочий час встановлений для працівників, праця яких відбувається на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу — від 24 до 36 годин на тиждень. Перелік таких робіт і тривалість робочого часу при їх виконанні передбачені списком виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день.

Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких пов'язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники та ін.) або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, які працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень (див. постанову Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2000 p. №223 "Про доплати і компенсації особам, які працюють у зоні відчуження і зоні безумовного обов'язкового відселення після повного відселення жителів").

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для неповнолітніх працівників з метою охорони їх здоров'я.

Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, яка виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, який встановлюється Генеральною, галузевою, регіональною угодами і колективним договором, але не повинен бути менше за 20% тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час (ст. 108 КЗпП).

Неповний робочий час — відповідно до ст. 56 КЗпП встановлюється угодою сторін як при вступі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді:

а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на зумовлену кількість годин);

б) неповного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень);

в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях на тиждень).

При неповному робочому часі (на відміну від скороченого) оплата праці проводиться пропорційно відпрацьованому часу, а при відрядній оплаті праці — в залежності від виробітку.

Неповний робочий час може бути встановлений угодою роботодавця і працівника на певний термін і без зазначення терміну. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку (ст. 56 КЗпП).

Аналіз використання робочого часу проводиться за даними статистичної звітності — форма №3-ПВ "Звіт про використання робочого часу" (піврічна). В додатку до статистичної звітності для більш поглибленого дослідження використання робочого часу залучають матеріали фотографії і самофотографії робочого дня, хронометражу, вибіркових спостережень тощо.

У сучасних умовах, коли погіршилося фінансове становище підприємств, має місце спад виробництва, встановлення неповного робочого часу можливе не тільки з ініціативи працівника, а й з ініціативи власника підприємства, установи, організації. Але в такій ситуації перехід на неповний робочий час може здійснюватися роботодавцем при дотриманні правил ст. 32 КЗпП. Встановлення неповного робочого часу в цьому випадку є для працівників зміною істотних умов праці, оскільки, як правило, знижується розмір оплати праці. Тому про встановлення неповного робочого часу роботодавець повинен попередити працівників не пізніше ніж за 2 місяці. Протягом цих 2 місяців зберігаються попередні умови праці. Якщо працівник не згодний працювати в режимі неповного робочого часу, трудовий договір з ним припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП.

Норма робочого часу — це встановлена законом, колективним або трудовим договором для даного працівника тривалість його робочого часу за певний календарний період — день, тиждень, місяць.

Нормування праці - це встановлення міри витрат праці на виконання визначеного обсягу робіт у даних організаційно-технічних умовах.

Задачею нормування праці є визначення трудомісткості робіт і необхідної для їхнього виконання чисельності працівників.

Без обґрунтованих норм неможлива раціоналізація процесів розподілу і кооперації праці, розробка прогресивних технологій, удосконалення методів роботи апарату управління.

Відсутність твердих нормативів на виконання окремих видів робіт веде до того, що одні виконавці не мають нормального навантаження протягом робочого дня, а інші, навпаки, перевантажені. Це породжує конфліктні ситуації, веде до нераціонального використання знань і досвіду працівників апарату управління.

Для нормування управлінської праці застосовують наступні методи:

 розрахункові (аналітичні). За їх допомогою аналізується використання робочого часу висококваліфікованими фахівцями. Зміст їхньої праці можна прийняти як еталонний, а структуру їхнього робочого дня вважати нормативом;

 дослідницькі.

Вони допомагають визначити трудомісткість конкретних видів робіт з урахуванням спеціалізації організації і змісту праці. За допомогою фотографії і хронометражу вивчаються усі види робіт, їх структура і витрати робочого часу. Після цього визначаються усереднені показники, які є нормативами.

1.2 Планування часу керівників і спеціалістів

Планування – це те, з чого повинен починати керівник. Це раціо-

нальне визначення того, куди ви хочете йти і як ви збираєтесь до-

сягти цього. Поки ви цього не зробите, ви не можете бути впевне-

ним у тому, що ваші зусилля використовуються в правильному

напрямку. Римський політичний діяч, філософ і письменник Л. Се-

нека радив: «Коли людина не знає, в яку гавань вона прямує, жоден

вітер не буде дути в потрібному напрямку».

Планування часу, як і планування взагалі, є першим обов'язком всякого керівника, але, на жаль, як показують дослідження, наші менеджери
приділяють цьому небагато часу — в 3,5 раза менше, ніж їхні американські колеги. Проте на оперативну роботу, за всіма мірками менш важливу, витрачають третину часу.

Процес планування часу починається з постановки завдань, для чого складається перелік справ і можливих перешкод, на подолання яких піде певний час. Потім цей перелік регулярно доповнюється, поновлюється, коригується шляхом виключення із нього того, що здається несуттєвим.

Один із великих західних спеціалістів у галузі менеджменту Пітер Дру-кер вважає, що менеджер повинен планувати свій час великими блоками, тому що, коли мова йде про роботу з людьми, а також про виконання чисто інтелектуальних функцій, дробіння не приводить до позитивних результатів.

Планування часу дозволяє керівникам і спеціалістам насамперед критично обдумати власні цілі і знайти більш ефективні способи їх реалізації, що дозволяють не тільки своєчасно з ними справитися, а й створити необхідні резерви для вирішення непередбачених проблем. Далі,планування дає можливість керівнику сконцентруватися на найважливіших питаннях з урахуванням строків і часу їх вирішення, а решту розподілити серед підлеглих. В основі цього лежить оцінка кожної роботи з точки зору її необхідності, наслідків у випадку відмови від виконання, виправданості зусиль, які необхідні для її виконання, можливості їх зниження, реальної віддачі.

Планування часу, відведеного на рішення тих або інших проблем, здійснюється з урахуванням їхньої раціональної черговості. Тобто спочатку плануються справи з фіксованим терміном виконання або потребуючі значних витрат часу, а також неприємні задачі, відкладання яких на потім небажано; далі випливає рутинна робота і виконання повсякденних обов'язків; нарешті, третє місце приділяється другорядним і епізодичним справам, що не віднімають багато часу, наприклад, читанню поточної кореспонденції, обходові робочих місць. Але в будь-якому випадку при плануванні встановлюється точний термін завершення роботи.

Передумовою планування часу є його ретельне документування і контроль за його використанням, що дозволяють мати точні уявлення про нього, краще розподіляти здійснення тих або інших робіт, а також погоджувати свої дії в області планування часу з підлеглими і колегами.

Час роботи на виконання управлінських завдань складається з

підготовчо-заключного часу, оперативного та часу на обслугову-

вання робочого місця.

Підготовчо-заключний час (ПЗ) витрачається на підготовку

до заданої роботи (збір інформації, читання потрібної літерату-

ри, розгляд звітів, проведення аналітичної роботи тощо) та ви-

конання дій, пов’язаних із закінченням роботи (доведення ви-

робничих завдань, планів, програм, управлінських рішень до

підлеглих).

Допоміжний час (ДЧ) витрачається на певні дії, які потрібні

для виконання основної роботи. Це – час на консультування із

спеціалістами, на проведення нарад і засідань. Час перерви — це час, протягом якого працівник не займається трудовою діяльністю; час перерви включає час регламентованих і час нерегламентованих перерв.

Допоміжний час, що затрачений виконавцями для забезпечення основної роботи разом з основним, складає оперативний час. Характерною особливістю оперативного часу є циклічне повторення його елементів у певній послідовності з кожною одиницею продукції або обсягу роботи.

Оперативний час – це час на виконання заданого управлінсь-

кого завдання. Він складається із основного і допоміжного часу.

Основний час (ОЧ) витрачається на безпосереднє виконання

управлінських функцій, прийняття рішень тощо.

Отже, планування часу дає можливість керівнику сформувати оптимальну структуру робочого дня і скласти його розпорядок.

Планування часу, який відводиться для вирішення тих чи інших проблем, здійснюється з урахуванням їх раціональної черговості.

Планом повинно бути охоплено не більше 60 % робочого часу, а останній складають резерви на вирішення непередбачених проблем, творчу діяльність, підвищення кваліфікації. Непередбачені проблеми виникають в зв'язку з непередбаченими відвідувачами, телефонними дзвінками, необхідністю поправити раніше допущені помилки. Створення резерву часу значно підвищує гнучкість планів і полегшує користування.

На практиці існує декілька типів планів використання часу. Насамперед — це довгострокові, за допомогою яких розподіляється час на реалізацію еєликих життєвих цілей, які вимагають багато років, а інколи і десятиліть: одержання освіти, просування до певної посади по службі тощо.
До короткострокових планів можна віднести річні, які фіксують розподіл часу для вирішення великих, але більш конкретних завдань, насамперед виробничого характеру.

Для короткострокових планів використання робочого часу, які конкретизують середньострокові, відносяться квартальні, місячні, декадні (тижневі), щоденні, кожен з яких деталізує попередній. Для їх складання необхідно визначити центральне, найбільш трудомістке завдання періоду, яке повинно бути вирішене в його рамках.

Найважливіший план - шоденний. Він вміщує не більше десятка проблем, в т. ч. не більше трьох першочергових, робота над якими здійснюється в першу чергу. Вони, а також самі неприємні справи плануються на ранкові часи з тим, щоб до вечора їх вдалося завершити.
Однорідні завдання групуються в щоденному плані роботи блоками, що дозволяє не "перескакувати" з однієї проблеми на іншу і економити таким чином час.

Всі плани витрачання часу регулярно контролюються щодо передбачення в них дійсно важливих та необхідних завдань; чи відповідає фактично затрачений час тому, що було заплановано; чи раціональні навантаження на виконавців; через що був втрачений час; чи можна було зробити більше.

Планування може проходити в три етапи:

1. Розміщення пріоритетів за строками та важливістю.

2. Планування справ за часом доби і днями тижня з урахуван-

ням індивідуальної продуктивності й таких факторів, як складність

3. Підбір запасних варіантів справ і можливого резерву часу.

У кожному новому питанні спочатку потрібно сформувати про-

блему, потім обрати стратегію та конкретний план дій.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 75; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!