Ораторское искусство и риторика 1 страница

Модуль ІІ

Модуль І

НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЕКТ

Індивідуальне навчально-дослідне завдання (ІНДЗ) – це один з видів позааудиторної роботи студента навчального чи навчально-дослідницького характеру, яка виконується в процесі вивчення програмного матеріалу з риторики і завершується до підсумкового контролю із цієї навчальної дисципліни.

Мета ІНДЗ – самостійне вивчення на основі джерел, монографій, наукової, науково-популярної, довідкової літератури частини програмного матеріалу, його систематизація, аналіз та узагальнення, закріплення та практичне застосування знань студента з навчального курсу і розвиток навичок самостійної роботи.

Зміст ІНДЗ – це завершена теоретична і практична робота в межах навчальної програми з риторики, яка виконується на основі знань, умінь, навичок, одержаних у процесі лекційних, практичних, самостійних занять.

Тематика ІНДЗ пропонується в межах загальної теми «Сучасні проблеми риторики». Студентам пропонується:

1. Опрацювати додаткову актуальну тему на власний вибір.

2. Виконати риторичний аналіз парламентських промов народних депутатів України (за вибором із матеріалів преси). Зразок риторичного аналізу див.: Мацько Л. І. Риторика: навч. посіб. / Л. І. Мацько, О. М. Мацько. – К.: Вища школа, 2003. – С. 238–243.

3. Підготувати публічний виступ на будь-яку обрану тему.

ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Риторика − це наука про:

а) звуки мови;

б) ораторське мистецтво, красномовство;

в) частини мови.

2.Оратор − це людина, яка вміє:

а) виголошувати промови;

б) танцювати;

в) робити компліменти;

г) підтримувати духовно-емоційний контакт з аудиторією.

3.Мистецтво переконувати не реалізується через поняття:

а) логос;

б) пафос;

в) етос;

г) топос;

ґ) інвенція.

4. До загальновідомих п’яти видів красномовства не належить:

а) юридичне (судове);

б) академічне;

в) політичне;

г) церковне;

ґ) промислове;

д) суспільно-побутове.

5. П. Сопер уважав, що існує лише два види красномовства:

а) інформаційне;

б) лекційне;

в) агітаційне.

6. Судове (юридичне) красномовство − це:

а) ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки;

б) ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства;

в) проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій.

7. Ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки, − це:

а) юридичне (судове) красномовство;

б) академічне красномовство;

в) політичне красномовство.

8. Проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій − це красномовство:

а) суспільно-побутове;

б) політичне;

в) церковне.

9. Влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації − це красномовство:

а) суспільно-побутове;

б) агітаційне;

в) інформаційне.

10. Виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію, − це красномовство:

а) академічне;

б) юридичне;

в) політичне.

11. Промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кримінальної, цивільної чи адміністративної справи, що містить висновки відносно тієї чи іншої справи, − це промова:

а) судова;

б) лекційна;

в) політична.

12. У суді з промовами не виступають:

а) прокурор;

б) адвокат;

в) підсудний.

13. Висвітлити громадську точку зору щодо вчиненого злочину та особи підсудного − це призначення:

а) академічної промови;

б) судової промови;

в) суспільно-побутового виступу.

14. При розгляді справи привертають увагу до невідповідностей і викривлень реальності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів:

а) репліки;

б) суперечки;

в) промови.

15. До головних рис академічного красномовства не належить:

а) доказовість;

б) бездоганна логічність;

в) млявість;

г) чітка термінологія;

ґ) точність мислення.

16. До жанрів академічного красномовства не належить:

а) наукова доповідь;

б) наукове повідомлення;

в) наукова лекція (вузівська чи шкільна);

г) виступ на ювілеї;

ґ) реферат, виступ на семінарському занятті;

д) науково-популярна лекція, бесіда.

17. Колоквіум, дискусія, диспут, усна рецензія, обговорення − це:

а) форми діалогу викладачів зі студентами;

б) слідчого і підсудного;

в) батька і сина.

18. Політичне красномовство формується на ґрунті:

а) дорадчої риторики;

б) епідектичної (урочистої) риторики;

в) судової риторики.

19. Виголошена на партійному з’їзді доповідь, що окреслює політичну діяльність цієї партії, є:

а) церковною доповіддю;

б) академічною доповіддю;

в) політичною доповіддю.

20. У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз донька Зевса і богині пам’яті Мнемосіни богиня:

а) Кліо;

б) Євтерпа;

в) Талія;

г) Калліопа;

ґ) Мельпомена;

д) Терпсіхора;

е) Ерато;

є) Полігімнія;

ж) Уранія.

21. У римській культурі риторика зображувалася в образі:

а) двох богинь Ериди;

б) богині переконання Пейто;

в) вченої жінки − богині мистецтв.

22. Давні греки мали особливу форму покарання − це:

а) остракізм;

б) ареопаг (за законами аристократичної ради);

в) віче.

23. Першим з великих ораторів Афін був:

а) Корак;

б) Лісій;

в) Перікл.

24. Утвердив принцип «риторика − майстер переконання» і розробив ряд засобів, якими оратор може, насолоджуючи душу слухача і приспавши трошки розум, вести його за собою:

а) Арістотель;

б) Горгій;

в) Сократ.

25. Уважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою − жвавість, третьою − жвавість:

а) Демосфен;

б) Клеон;

в) Молон.

26. Риторичне вчення виклав у трактатах: «Риторика» («Про мистецтво риторики») і «Поетика»:

а) Катон;

б) Гай Веррес;

в) Аристотель.

27. Родоський стиль риторики відзначається:

а) діловитістю змісту;

б) емоційністю;

в) красою форми.

28. Для давньоримської риторики характерними є ознаки:

а) складність конструкцій речень;

б) інвективність (розвінчуваність);

в) афористичність.

29. «Про оратора», «Брут», «Оратор», філософські «Тулусканські бесіди» − це твори:

а) Цицерона;

б) Цезаря;

в) Квінтіліана.

30. Найвидатнішим ритором і найкращим українським оратором кін. XVII − поч. XVIII ст. вважають:

а) Стефана Яворського;

б) Антонія Радивиловського;

в) Феофана Прокоповича.

31. У нашому суспільстві цікавість до риторики прокинулася знову в:

а) XVII ст.;

б) XIX ст.;

в) з 80-90-х років XX ст.

32. Те, що нова риторика «має мало спільного з класичною риторикою, ґрунтується на понятті тексту і пов’язана здебільшого з аналізом тексту», стверджує:

а) Д. Карнегі;

б) К. Варга;

в) Ж. Дюбуа.

33. До видатних судових ораторів XIX ст. не належить:

а) Ф. Прокопович;

б) Н. Карабчевський;

в) Ф. Плєвако;

г) П. Александров;

ґ) О. Коні.

34. «Програма» і «Десять заповідей» − це твори відомого судового оратора на політичних процесах XIX − XX ст.:

а) С. Єфремова;

б) Є. Чикаленка;

в) М. Міхновського.

35. Ф. Прокопович стверджував, що про теми звичайні, про людське життя можна говорити:

а) високим стилем;

б) середнім (поміркованим) стилем;

в) низьким стилем.

36. Співзвучність слів і співмірність справ (за Ф. Прокоповичем) − це:

а) паронімія;

б) афоризм;

в) аналепсис.

37. Хто є автором першого друкованого підручника з риторики в Києво-Могилянській академії:

а) Стефан Яворський;

б) Іоаникій Галятовський;

в) Лазар Баранович;

г) Анастасій Братьковський.

38.Оцініть стан української риторики у 19 столітті:

а) занепад;

б) уповільнення розвитку;

в) відродження;

г) бурхливий розвиток.

39. Хто є першим видавцем Євангелія українською мовою:

а) Іларіон;

б) Парфеній Левицький;

в) Феофан Прокопович.

40. Кому належать слова: «І від добрих учителів не всі добре вчаться»:

а) Михайлу Ломоносову;

б) Феофану Прокоповичу;

в) Лазарю Барановичу.

1. До основних розділів риторики на належить:

а) інвенція;

б) комунікація;

в) диспозиція;

г) елокація і елоквенція;

ґ) меморія;

д) акція;

е) релаксація.

2. Система знань про предмет, виражена у стислій короткій формі, − це:

а) концепція;

б) наука;

в) закон.

3. Який вид суперечки зайвий:

а) суперечка заради істини;

б) суперечка заради грошей;

в) суперечка заради перемоги над співбесідником;

г) суперечка заради слухачів;

ґ) суперечка заради власне суперечки.

4. Стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість, належність до соціальних верств − це такі ознаки закону моделювання аудиторії:

а) суспільно-психологічні;

б) соціально-демографічні;

в) індивідуально-особисті.

5. Визначення цільової настанови, виділення основних питань предмета мовлення і формування тез − це:

а) стратегія виступу;

б) тактика виступу.

6. До основних ознак комунікативного якісного мовлення не належить:

а) правильність;

б) логічність;

в) неточність;

г) доцільність;

ґ) виразність;

д) ясність тощо.

7. Виклад предмета (теми) розмови й аргументації його − це основна частина:

а) диспозиції;

б) елокуції;

в) акції.

8. Положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези, − це:

а) виклад;

б) підтвердження;

в) аргумент.

9. До чотирьох основних законів логіки не належить:

а) закон тотожності;

б) закон суперечності;

в) закон виключення третього;

г) закон ступеневої послідовності;

ґ) закон достатньої підстави.

10. Елокуція − це:

а) винайдення задуму, ідеї, мети;

б) втілення змісту у мовні форми вираження;

в) добір і розташування відповідного матеріалу.

11. Завершальний етап ораторської дії − виголошення промови − це:

а) акція;

б) елокуція;

в) диспозиція.

12. Варіант індуктивного методу, що «веде» слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального висновку − це метод:

а) стадійний;

б) аналогічний;

в) концентричний.

13. Метод, що полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напрямку − від конкретного до загального, називається:

а) аналогічний;

б) дедуктивним;

в) індуктивним.

14. Метод тренування, навчання, вироблення вправності − це:

а) ітерація;

б) аналогія;

в) елокуція.

15. Орація − це те саме, що:

а) позиція;

б) ораторія;

в) промова.

16. Швидкий буквальний запис усного мовлення за допомогою системи спеціальних умовних знаків − це:

а) стенографія;

б) копіювання;

в) ксерокс.

17. Мовний зворот, своєрідне сполучення слів і синтаксична побудова фрази, відмінна від порядку слів, узвичаєного даною мовою, що є засобом підсилення емоційної вмотивованості художньої або ораторської мови, − це:

а) фігури повторення;

в) фігура думок;

в) риторична фігура.

18. Учитель чи учень класу риторики, теоретик ораторського мистецтва − це:

а) ритор;

б) оратор;

в) доповідач.

19. Ряд ораторських творів, які зближує єдність тематики і, звичайно, аудиторії − це:

а) збірна;

б) цикл;

в) група.

20. Ораторський твір образливого або наклепницького характеру, часто анонімний, з нападками на якусь особу, суспільний рух − це:

а) патерик;

б) похвала;

в) пасквіль.

21. Риторична фігура, що ґрунтується на поєднанні протилежних за змістом понять, які разом дають нове уявлення − це:

а) оксиморон;

б) гротеск;

в) анафора.

22. Процес підготовки промови не включає:

а) вибір теми;

б) складання плану;

в) її проспівування;

г) збирання матеріалу;

ґ) запис промови;

д) розмітку тексту знаками партитури;

е) тренування.

23. Те, про що йдеться у промові, називається:

а) ідеєю;

б) темою;

в) проблемою.

24. План промови не може бути:

а) простий;

б) складний;

в) цитатний;

г) художній.

25. До знаків партитури за місцем їх розташування в тексті не належать:

а) рядкові;

б) надрядкові;

в) абзацові;

г) підрядкові.

26. Фразові паузи, ромбічні дужки, дужки квадратні, лапки − це знаки:

а) рядкові;

б) надрядкові;

в) підрядкові.

27. До надрядкових знаків не належать:

а) знак наголосу;

б) квадратні дужки;

в) підвищення тону;

г) пониження тону;

ґ) злам інтонації.

28. Хід думки від часткового до загального − це:

а) індукція;

б) дедукція;

в) аксіологія.

29. Висновок, що базується на схожості суттєвих ознак явища, − це:

а) інформація;

б) аналогія;

в) композиція.

30. За рамки літературної мови виходять слова:

а) синоніми;

б) жаргонізми;

в) варваризми;

г) тропи.

31. Неочікуване судження, висновок, що різко розходиться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту, − це:

а) парадокс;

б) каламбур;

в) антитеза.

32. Використання з метою створення образу груп приголосних називається:

а) тавтологією;

б) каламбур;

в) алітерацією.

33. Використання з метою створення образу груп голосних називається:

а) алітерацією;

б) асонансом;

в) анафорою.

34. Основним матеріалом оратора є:

а) слово;

б) звук;

в) фонема.

35. Повторення однокорінних слів у промові − це:

а) канцеляризм;

б) тавтологія;

в) плеоназм.

36. Сполучення уламків стійких словосполучень у новий неправильний зворот (наприклад: справив великий вплив) − це:

а) какологія;

б) неологізм;

в) вульгаризми.

37. Свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу − це:

а) жаргонізми;

б) архаїзми;

в) солецизми.

38. Зіставлення одного предмета з іншим у промові на основі їхньої спільної ознаки − це:

а) епітет;

б) порівняння;

в) метафора.

39. Неочікуване судження, висновок, що різко розходяться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту, − це:

а) парадокс;

б) каламбур;

в) анафора.

40. Риторична фігура, що складається з повторення одного і того ж слова чи звороту − це:

а) епістрофа;

б) діафора;

в) інверсія.

41. До трьох основних типів композиційної побудови тексту промови не належить:

а) лінійний;

б) спіральний;

в) прямокутний;

г) кільцевий.

42. До трьох способів інтеграції тексту промови не належить:

а) композиція;

б) когезія;

в) ретроспекція;

г) проспекція.

43. До типів промов не належить:

а) промови, що читаються за конспектом;

б) промови, які готуються заздалегідь, але не вчать напам’ять;

в) промови, які готуються заздалегідь і вчать напам’ять;

г) офіційні промови;

ґ) імпровізовані промови.

44. Найоптимальнішим для сприйняття є темп:

а) від 100 до 120 слів;

б) від 120 до 150 слів;

в) від 150 до 200 слів на хвилину.

45. Якого закону логіки не існує:

а) закон тотожності;

б) закон протиріччя;

в) закон достатньої підстави;

г) закон виключення третього;

ґ) закон тяжіння.

46. Як інакше називають вступ у класичній риториці?

а) переконання;

б) опис;

в) зацікавлення;

г) оповідь;

ґ) міркування.

47. Третій закон риторики – це:

а) концептуальний;

б) закон моделювання аудиторії;

в) тактичний;

г) мовленнєвий;

ґ) інший варіант (назвати, який).

48. Як інакше називають висновки в класичній риториці?

а) переконання;

б) зацікавлення;

в) міркування;

г) оповідь;

ґ) опис.

49. Стилістична фігура: відбиток відомої теми чи події в ораторській промові − це:

а) антитеза;

б) анафора;

в) ремінісценція.

50. Модель побудови виступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки, − це:

а) зміст промови;

б) структура ораторського твору;

в) стиль промови.

Родиной ораторского искусства, возникшего на базе судебных выступлений, является Древняя Греция. Отцом науки о красноречии считается древнегреческий поэт, философ и врач Эмпедокл (ок. 490-430 гг. до н.э.). Выходцы из греческих поселений в Сицилии риторы Коракс и Тисий составили первые систематические руководства по красноречию. Позже, вслед за красноречием судебным, в котором главную роль играло знание законов и обычаев, в Древней Греции разрабатываются приемы политического и художественного красноречия. А именно: умение убедительно излагать свою речь, остроумно отвечать на вопросы, говорить без подготовки (используя пункты выступления предыдущего оппонента), спорить против очевидности, сбивать и путать противника в споре и т.п. Усложнение социально-политической обстановки в городах-государствах (полисах) Эллады - вооруженные конфликты между греческими полисами, нападения внешних врагов, ожесточенная борьба аристократов и демократов, противоречия между этническими группами, интриги в конкурентной борьбе торговых кланов - привело к нарастанию напряженности в общественных отношениях. Кроме этого, формирующаяся греческая нация испытывала гигантский рост пассионарности. В аудиториях и на площадях закипели жаркие дискуссии по самым различным вопросам. Эмоции переполняли спорящих, даже если предметом обсуждения являлись проблемы естествознания или философии.

Быть значимым и уважаемым среди граждан Древней Греции, особенно в Афинах - культурном, экономическом и политическом центре Эллады, не имея хороших навыков публичных выступлений, стало невозможно. Поэтому возник острый спрос на толковых преподавателей ораторского искусства и риторики. И одна за другой начали возникать школы красноречия. Самой знаменитой школой (точнее, направлением) в искусстве убеждать стала - софистическая. Ее представители, софисты, избрали своим главным оружием диалектику ситуационных коллизий и парадоксы, образующиеся в силу многозначности всех, даже самых обыденных понятий. Наиболее известными софистами были: Протагор из Абдер (ок. 481-411 гг. до н.э.) и Горгий из Леонтин (ок. 483-375 гг. до н.э.).

Протагор выдвинул следующую философскую концепцию: "Человек - мера всех вещей: существования существующих и не существования несуществующих". Основываясь на ней, он отверг доктрину существовавших до него риторических школ о том, что дискуссия - это средство для поиска истины и отстаивания нравственных принципов. Протагор считал: в споре необходимо ставить перед собой только одну единственную цель - убеждение аудитории в правоте оратора, и для воплощения этой цели следует использовать любые средства. Этот древнегреческий мыслитель, когда его обвиняли в безыдейности и аморализме, парировал эти обвинения ссылкой на: 1) относительность и временность любого знания; 2)зависимость человеческих убеждений от конкретной ситуации; 3) от эмоционального и физиологического состояния людей "в разное время воспринимающих разное".

Горгий развил идею Протагора о том, что не может быть абсолютного ("истинного") знания о предмете, а могут быть от этого предмета лишь польза либо вред для конкретного человека, "меры всех вещей". Однако Горгий был не согласен с мнением Протагора о том, что в Природе вообще нет никаких реальных объектов, а те, которые мы наблюдаем, существуют лишь благодаря "нашему мнению о них". Горгий считал, что реальность все-таки существует, просто "наше мнение" не совпадает с ней. И именно поэтому выражающие реальность понятия - какой бы силой убедительности они не обладали - всегда можно опровергнуть, доказав его отдаленность от действительности. Достижения софистов развил афинец Сократ (469-399 гг. до н.э.), несмотря на свое публично выражаемое негодование по поводу их безыдейности и аморальности. Сократ составил первую систему дискуссионной аргументации, назвав ее "диалектика". Ее главный принцип - заставить противника опровергнуть самого себя и встать на ту точку зрения, которая выгодна его оппоненту.

Диалектика Сократа по форме состоит из "иронии" и "майевтики", а по содержанию - из "индукции" и "определения". Ирония раскрывает внутреннюю противоречивость аргументов противника, доводя их до абсурда. Ирония сопровождает индукцию, то есть последовательное рассмотрение мнений противника и вычленение из них элементов, опровергающих саму суть этих мнений. На основе этих элементов формируется майевтика (буквально: помощь при родах) - стадия, на которой у противника должна родится мысль, нужная его оппоненту. Это и есть - определение, то есть та идея, против которой в начале дискуссии боролся противник. Главным вкладом Сократа в искусство ведения полемики было изменение им содержания дискуссии. Если до этого спорящие стороны не обращали особого внимания на суть выступлений соперников, сосредотачивая внимание на силе и убедительности собственной речи, то теперь в риторическом арсенале появились наводящие вопросы, сами по себе являющимися и аргументами, и контраргументами. Соперники стали прислушиваться к доводам противной стороны. Споры превратились из горячих перепалок в изящные и остроумные представления. Вот, например, юмористический диалог с участием представителя одной из сократических школ (мегарской):

- Ты уверен, что не рогат?

- Вполне!

- А как насчет того, чего ты не терял?

- То, что я не терял, остается при мне.

- Рога не терял?

- Нет!

- Значит, они у тебя остались...

Большой методологический вклад в искусство красноречия внес великий мыслитель Эллады Аристотель (род. в Стагире, 384-322 гг. до н.э.). Он считал, что при отстаивании своих взглядов необходимо опираться не на дешевые приемы давления на психику слушателей (чрезмерная патетика, высмеивание противника, введение в заблуждение и др.), а на научный метод. Аристотель искал универсальное полемическое оружие, механизм действия которого должен был основан на законах рационального (непротиворечивого) мышления. Именно такое оружие и было изобретено Аристотелем - это была его формальная логика.

Главное в аристотелеевой логике - учение о силлогизме. Силлогизм - это блок взаимосвязанных умозаключений, представляющих из себя в совокупности доказательство того или иного тезиса. Силлогизм состоит из трех частей: большей посылки, меньшей посылки и заключения. Виды силлогизма - модусы - многообразны. Самым известным является модус, имеющий даже собственное имя - "Barbara":

«Все люди смертны (большая посылка).

Сократ - человек (меньшая посылка).

Следовательно, Сократ тоже смертен.»

Самым великим оратором Древней Греции по праву считается афинянин Демосфен, родившийся и умерший год в год с Аристотелем. Первые годы своих занятий по ораторскому искусству Демосфен провел, тренируясь либо в полном одиночестве, либо под надзором одного лишь учителя. Поэтому, чувствуя свою уязвимость перед уловками более опытных в публичном красноречии оппонентов, Демосфен выработал у себя такую манеру выступления, при которой практически не оставалось места для импровизации, а выкрики и замечания противников игнорировались или парировались заранее подготовленным текстом.

В своих речах Демосфен, в отличие от Аристотеля, делал ставку на воздействие публичного выступления на психику людей, на их волю и эмоции. Такому воздействию способствовали отлично поставленный голос Демосфена и тщательно проработанный им текст речи с опорными и кодовыми фразами. Каждая такая фраза, в сочетании с превосходно отработанной мимикой и жестикуляцией, поэтапно трансформировала психику масс в нужном оратору направлении так, что люди сами не замечали момента, когда под воздействием речи Демосфена переходили на его сторону, даже будучи изначально настроенными против идей выступающего...На вопрос: что составляет самое существенное достоинство оратора, - Демосфен неизменно отвечал: "Во-первых, произношение, во-вторых, произношение и, в-третьих, опять-таки произношение".

Следующий шаг в развитии искусства красноречия сделали специалисты Древнего Рима. Они обобщили опыт мастеров Эллады, дополнив их результатами собственных изысканий. Дискуссии не получили в Римской империи столь широкого распространения, как это было в греческих полисах. Для римлян было главным публичное выступление в режиме монолога. В римской школе слились воедино риторика и ораторское искусство. От греческой риторики к римлянам пришли юмор, логика и приемы полемики. А от ораторского искусства - изящество компоновки текста речи, подгонка и шлифовка фраз, отточенная интонация, оригинальность речевых оборотов, позы, жесты и многое другое.

Римская школа красноречия подразделяется на два стиля: аттицизм и азианизм. Азианизм господствовал в Риме до 50-х годов I-го века до н.э. Представители этого стиля превращали свои выступления в яркое и темпераментное театральное представление, с помощью которого весьма эффектно преподносили свои идеи толпе. Из ораторов этого стиля наиболее известным является Марк Туллий Цицерон (106-43 гг. до н.э.).

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 81; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!