Виклад основного матеріалу

Аналіз основних досліджень і публікацій

У сучасній психологіїсамосвідомість визначають так: це усвідомлення людиною себе як особистості, тобто власних рис характеру, потенційних можливостей, дій та вчинків, їх мотивів і наслідків, своїх фізичних, інтелектуальних та моральних якостей, ставлення до навколишньої дійсності, інших людей, своєї діяльності та її значення для себе і всього суспільства8. Проблему самосвідомості досліджували як соціально детерміноване явище у тісному зв’язку зі свідомістю (Б.Ананьєв, В.Бєхтєрев, Л.Виготский, С.Рубінштейн, К.Платонов, О.Спіркін, П.Чамата, І.Чеснокова тощо). Значний внесок у психологію самосвідомості здійснив видатний український психолог М.Боришевський3.

За О.Леонтьєвим, структура самосвідомості включає два компоненти, які ми умовно називаємо змістовим (знання про себе) і процесуальним (усвідомлення себе)⁸. Ця двокомпонентна модель самосвідомості є загальноприйнятою в українській психологічній науці внаслідок домінування діяльнісного підходу ще з радянських часів. Наприклад, П.Чамата умовно розрізняв пізнавальну, емоційну та вольову форми прояву самосвідомості, які досліджували переважно за зовнішніми показниками – результатами діяльності³. Однак, якщо об’єктом усвідомлення є особистість з її якісними характеристиками в умовах діяльності, то хто є суб’єктом цього процесу? Який компонент особистості володіє знаннями про себе та ініціює їх усвідомлення? Чи можливо пізнати самосвідомість як феноменальний процес, тобто безвідносно до його змісту, який зазвичай констатують через самооцінку, самопізнання, самопочуття та саморегуляцію?

Тривале панування діяльнісного підходу в психології мимоволі залишило поза увагою більшості вітчизняних дослідників той процесуальний компонент самосвідомості, який пов’язаний з явищами несвідомого. На нашу думку, психосинтез може вирішити цю проблему, пропонуючи власну модель розвитку самосвідомості дорослого засобами індивідуальної психотерапії.

За теорією італійського психіатра Р.Ассаджіолі, яку він розробив на початку минулого століття і назвав психосинтезом, процес усвідомлення здійснюється свідомим (особистісним) «Я». На нашу думку, це поняття відповідає терміну «суб’єктність», який, за С.Рубінштейном, означає здатність бути самодетермінованим суб’єктом, тобто свідомо управляти своєю поведінкою і діяльністю, а також усіма психічними процесами, що мають свідому чи несвідому природу (уява, бажання, мислення, емоційні стани, увага тощо). Саме тому провідне завдання у практиці психосинтезу полягає в тому, щоб навчити клієнта свідомо впливати на несвідомі явища особистості. Тобто свідоме «Я» – це ядро, центр особистості, який, на думку, Р.Ассаджіолі, володіє волею, а тому може об’єднати навколо себе цілісну особистість, надаючи їй гармонії, що й забезпечує самодетермінацію як передумову самореалізації в житті1. Однак, ми допускаємо, що пізнання свідомого «Я» в процесі психотерапії є лише першим рівнем самосвідомості клієнта у її процесуальному плані.

Засновник психосинтезу стверджував, що під час сну, запаморочення, у комі, в стані сомнамбулізму та під дією наркотичних речовин свідоме «Я» «зникає». Водночас, коли людина прокидається, виходить з глибокого трансу, тверезіє, повертається до тями, її свідоме «Я» одразу «включається». У зв’язку з цими очевидними явищами Р.Ассаджіолі висловив ідею про існування істинного, надсвідомого (вищого, трансперсонального, духовного) «Я»¹. Воно сконцентроване у несвідомому і може виявлятись через свідоме «Я» або перебувати поза свідомим проявом. При цьому треба зрозуміти, що не існує двох «Я», оскільки психічний центр особистості єдиний і його дуальність передбачає лише два рівні самосвідомості: особистісний (свідомий) та позаособистісний (трансперсональний, надсвідомий). На цій основі психосинтез поділяється на особистісний та трансперсональний (духовний).

Практика особистіного психосинтезу починається з пізнання клієнтом свого «поля свідомості» – того актуального змісту психіки, який усвідомлюється суб’єктно, тобто свідомим «Я» (У.Джеймс називав це явище потоком свідомості)1. Це відбувається за принципом «тут і тепер». Згодом відбувається посилення свідомого «Я» завдяки технікам деідентифікації (розототожнення) та самоідентифікації (самоототожнення), коли клієнт визначається у тому, що «Я» – це не його тіло, плинні бажання, емоції, думки чи відчуття, а «Я – це Я», мовою Р.Ассаджіолі «точка чистої самосвідомості»¹, вершина самосвідомості, яка здатна до усвідомлення своєї індивідуальності¹. При цьому розототожнення передбачає усвідомлення субособистостей – хибних образів свого «Я», про що йтиметься далі.

Осягнення надсвідомого «Я» – це мета духовного психосинтезу, який дозволяє клієнту вийти на другий (вищий) рівень самосвідомості. Однак, за словами, Р.Ассаджіолі, нічого конкретного та науково обґрунтованого про надсвідоме «Я» сказати не можна¹. В методології психосинтезу воно розглядається досить метафорично як і більшість понять психотерапії: як дух, як центр духовної енергії, прояв Божественного начала, онтологічна реальність, центр життя, почуття Універсальності, як людська свобода чи моральна самосвідомість. Це пов’язано з тим, що Р.Ассаджіолі сповідував ідеї теософії та пантеїзму і у власному світогляді схилявся до древніх учень, зокрема до кабалли10. При цьому він наголошував, що духовний психосинтез не зводиться виключно до пізнання надсвідомого «Я», оскільки така самоактуалізація є найвищим ідеалом у розвитку духовності, але не являє собою його еталонний результат (наслідками духовного психосинтезу може бути усвідомлення свого життєвого покликання та надособистісних цінностей, передусім, відповідальності, любові, спокою, мудрості та свободи).

На щастя, сучасний психосинтез позбавлений релігійно-містичного чи езотеричного підґрунтя, оскільки поєднує психоаналітичні, гуманістичні та когнітивно-біхевіоральні підходи до методичної реалізації завдань психосинтезу – як особистісного, так і духовного. Саме так працюють Л.Гімштед (Швеція), Т.Йоуменс (США), М.Пеллерен (Франція), П.Феруччі (Італія). Проте існують прихильники суміжного розуміння психосинтезу – як напряму психотерапії та практики езотеричного філософування (М.Кремптон, У.Парфіт). Зокрема, Б.Хубер як учень Р.Ассаджіолі розробив так званий астропсихосинтез – поєднання астрології з психосинтезом.

Духовний психосинтез дозволяє клієнту як суб’єкту самосвідомості процесуально пережити свідоме «Я» на рівні надсвідомого «Я», що сприяє гармонізації його особистості завдяки істинному, позаособистісному, самоусвідомленню. При цьому Р.Ассаджіолі підкреслював, що ідею об’єднання особистості навколо надсвідомого «Я» помилково сприймають як центральну в психосинтезі. Існування вищого «Я» – це лише гіпотетичне припущення, так само як існування Ід та Его в теорії психоаналізу. Ідентифікація себе з надсвідомим «Я», яке не має особистісних, соціально обумовлених обмежень, дозволяє клієнту усвідомити власну суб’єктність поза просторово-часовими межами, в яких він володіє індивідуальним досвідом. Це відбувається після етапів свідомого самопізнання як цілісне переживання індивідуальної екзистенції («Я – це Я») в стані легкого трансу.

М.Кремптон (Канада) вважає, що надсвідоме «Я» – це вольове начало особистості, що має здатність до цілепокладання, під яким психологиня розуміє інтеграцію за «законами творчого синтезу». Цей «закон» діє в органічних системах як загальний принцип існування Всесвіту2. При цьому М.Кремптон стверджує, що вище «Я» має ознаки внутрішнього регулятора, з яким свідоме «Я» здійснює зворотний зв’язок, наслідком чого є виникнення емоційних реакцій різної модальності. Свідоме «Я» «застосовує» конкретно-логічне мислення, а надсвідоме «Я» – абстрактне, «споглядальне», бо воно має «правопівкульну» природу і виявляється в інтуїції, «спілкуючись» символіко-архетиповою «мовою»2. Тут простежується не тільки зв’язок психосинтезу з холізмом, але й його тяжіння до еріксоновського гіпнозу, в якому типовим є розмежування «свідомого» та «несвідомого», яке називають дисоціацією. В такому випадку, найбільш прийнятною назвою для позначення надсвідомого «Я» у практиці психотерапії можна вважати еріксонівські метафори типу «внутрішній світ», «внутрішня реальність», «внутрішній спостерігач», «логіка трансу» тощо. Саме такий варіант практичного психосинтезу ми розвиваємо на теренах України, ґрунтуючись виключно на наукових позиціях5.

Отже, в практиці психосинтезу клієнт може усвідомити себе, починаючи від конкретних проявів свідомого «Я» (наприклад, довільна зміна кінестетичних відчуттів чи емоційного стану) та закінчуючи недиференційованими мислеформами, що мають чуттєво-симультанну природу (переживання духовної радості, мудрого гумору, природного спокою тощо). Саме ірраціональна природа надсвідомого «Я» дозволяє клієнту відкрити для себе інтуїтивне пізнання та духовну волю(внутрішню свободу) як практичні «інструменти» здійснення самостійного та відповідального вибору в реальному житті. У цьому психосинтез тяжіє до гуманістичної та екзистенційної психотерапії.

Отже, психосинтетики лише умовно розмежовують свідоме (емпіричне) «Я» (в англомовних джерелах «І») та надсвідоме (ноуменальне) «Я» (в англомовних джерелах «Self»). При цьому фактичне існування «Я» («self», самості, суб’єктності) передбачається як у теоретичних (філософських), так і в емпіричних моделях свідомості9. Зважаючи на схильність представників психосинтезу звертатись не тільки до клінічного досвіду, але й до результатів наукових досліджень, розглянемо сучасні уявлення про заявлені нами рівні самосвідомості – свідоме та надсвідоме «Я».

Фінський психолог А.Ревонсуо вважає, що самосвідомість – це особлива форма так званої рефлексивної свідомості. Вчений розрізняє феноменальну та рефлексивну свідомість. Перша полягає у переживанні суб’єктивного досвіду, який суб’єкт може констатувати виключно за якісними характеристиками самого процесу переживання (для цього застосовують термін «кваліа» – найпростіша якість чуттєвого переживання, що не має рефлексії). Завдяки феноменальній свідомості суб’єкт може бути суб’єктом, оскільки він «здійснює усвідомлення чогось». Тобто кваліа – це сенсорно-перцептивні, продовжені в часі якісні переживання, що визначають зміст свідомості, наприклад, зображення, звуки тощо. Якщо існує суб’єктивна психологічна реальність, яку переживає суб’єкт (кваліа), то значить існує і сам суб’єкт. Але це ще не самосвідомість людини, оскільки феноменальна свідомість властива тваринам, що здатні до відчуттів та сприймання (так розрізняють зорову свідомість, слухову тощо).

Рефлексивна свідомість полягає у вибірковій фіксації, називанні та осмисленні змісту феноменальної свідомості. Тобто механізми рефлексивної свідомості мають когнітивну природу: це селективна увага, що визначає центр та переферію (тло) феноменальної свідомості, внутрішнє мовлення та мислення, що оперує поняттями та умовиводами9.

А.Ревонсуо наголошує, що сутність самосвідомості полягає у рефлексивному усвідомленні, в якому відбувається співвідношення уявлень про себе з попереднього досвіду (знання про себе) та сприймання себе «тут і тепер» (ситуативне усвідомлення свого тіла, відчуттів, думок, емоцій та особистості загалом). Отже, в рефлексивній свідомості обидва компоненти взаємодіють і породжують самосвідомість як результат поєднання актуальної самопрезентації («я існую тут і тепер») та автобіографічної пам’яті («я існував колись і десь»). Можна стверджувати, що самосвідомість забезпечує для суб’єкта ідею його існування як суб’єктивне продовження свого буття у часі та просторі. Якщо немає хоча б одного з компонентів самосвідомості, жодного усвідомлення себе в процесуальному плані у суб’єкта не відбудеться («я існую тоді, коли порівнюю себе протягом певного часу»)9. Можливо, саме тому С.Рубінштейн говорив, що суб’єкт – це «спосіб існування», який має дорефлексивний та рефлексивний рівні.

А.Ревонсуо є представником емерджентного матеріалізму і вважає, що ніякого «self» не існує: є лише вищі рівні біологічної організації мозку, тобто ієрархія феноменальних (ментальних) рівнів, в якій феномен вищого рівня виникає з феноменів нижчого рівня⁹. При цьому вчений наголошує, що сучасна наука майже нічого не знає про вищі рівні, а тому «self» можна зрозуміти лише гіпотетично: як феноменальне утворення, як «внутрішню присутність», що включає образ свого тіла (самість) і знаходиться в центрі іншого утворення – віртуальної моделі світу, у «світі для мене». При цьому А.Ревонсуо, порівняно з Р.Ассаджіолі, вважає, що усвідомлене «Я» як «внутрішня присутність» існує в сновидіннях. На прикладі явища люцидних сновидінь та за результатами емпіричних досліджень (А.Ревонсуо, К.Валлі) було допущено, що свідоме «Я» існує само по собі, тобто поза станом бадьорості, без зовнішніх чинників, у так званому «мозку, що бачить сновидіння». Можливо, ця гіпотеза у термінах психосинтезу стосується більше поняття надсвідомого, ніж свідомого «Я». Аналогічну думку про постійність «Я», незалежно від актуальних психічних станів, підтримують також М.Пелеррен та М.Брес6.

Спробу дослідити фактичне існування надсвідомого «Я» було здійснено Е.Хільгардом у 70-х роках минулого століття в експериментах із навіяною глухотою. Здоровим людям навіювали в гіпнотичному стані, що вони глухі і постекспериментальні інтерв’ю засвідчували, що в трансі вони нічого не чули. Якось під час експерименту один із дослідників наважився запитати піддослідних, чи існує в їхній психіці така «інстанція», яка все ж таки може сприймати на слух звукові стимули, не зважаючи на те, що в цей час вони не здатні чути. Досліджувані дали ствердну відповідь за допомогою мимовільних рухів пальцями (на правій руці – відповідь «так», на лівій – «ні»). Згодом вчені повторили експеремент, замінивши навіяну глухоту на больову анестезію (Г.Остер). При цьому свідоме «Я» за допомогою автоматичного письма «відповідало», що больового відчуття немає, а надсвідоме «Я» «фіксувало» біль5. Саме так Е.Хільгард на основі ідей П.Жане довів, що у кожної людини є «внутрішній спостерігач», який постійно все фіксує у будь-який станах – під час сну, в стані бадьорості, під наркозом, в непритомному стані. Це явище було названо неодисоціацією за Е.Хільгардом. Однак критики вважали, що існування «внутрішнього спостерігача», тобто надсвідомого «Я», є лише результатом навіювання внаслідок застосування гіпнозу. Так само гіпнотерапевтам закидають формалізм у трактуванні ними несвідомого як частини психіки, пояснюючи, що це наслідок сугестії. Тобто як тільки клієнт приймає навіювання про те, що його несвідоме існує, воно «з’являється», а фактично такого явища немає. Подібна критика суперечить очевидним фактам про те, що більша частина психічного функціонування особистості здійснюється поза участю свідомого контролю, тобто несвідомо, автоматично4.

Е. Хільгард відповідав на критику просто: він вважав, що в трансовому стані свідома та несвідомі підсистеми психіки діють ізольовано. Ось чому під час сеансів психосинтезу можливо досягти дисоціації, коли свідоме «Я» лише фіксує прояви надсвідомого «Я», тобто «внутрішнього спостерігача» особистості клієнта. Наприклад, дисоціація має місце під час спонтанної візуалізації за Ле Кроном з метою виявлення причин негативного емоційно-поведінкового симптому: свідоме «Я» подумки «формулює» закриті запитання, а надсвідоме «Я» «відповідає» за допомогою ідеодинамічних рухів пальців, які свідомого не контролюються (це явище називається ідеомоторним феноменом)4.

Іноді самосвідомість ототожнюють з «Я-концепцією», що є помилковим, оскільки потенційно можна усвідомити лише певний образ «Я», тобто конкретний зміст «Я-концепції». Знання про себе, які О. Леонтьєв включав у структуру самосвідомості, можуть бути усвідомлені саме в образах «Я» (реального, ідеального, динамічного, дзеркального, фантастичного)8.Оскільки ці образи різні, тонайважче дослідити власне процес їх усвідомлення (що означає «усвідомити образ свого «Я»?).

Очевидно, що «Я-концепція» – це образне уявлення про свою особистість, що має оцінно-афективний зміст, який в процесі самоусвідомлення постійно змінюється в залежності від актуальних (ситуативних) змін у рефлексивній свідомості, на чому наголошував А. Ревонсуо. Зазначимо, що в образах «Я-концепції» відображається суб’єктивне уявлення про себе як особистість, а не суб’єктність, адже особистість – це результат соціальної активності, соціалізований суб’єкт, а суб’єктність – це здатність бути суб’єктом безвідного до особистісних утворень. Основна ознака особистості – це її соціально детермінована природа (ролі, маскування), в той час як суб’єктність має здатність до самодетермінації, відповідником якої в психосинтезі виступає воля. При цьому суб’єктність є центральною саморегульованою підсистемою особистості, її самістю, її «Я»7.

Розглянемо, як у психосинтезі вирішується проблема співвідношення самосвідомості та «Я-концепції».

У теорії психосинтезу ідентифікація «Я» з мало усвідомлюваними образами «Я» (субособистостями) розглядається як хибна. Її можна подолати завдяки практиці розототожнення, коли клієнт переживає стан роз’єднання свідомого «Я» з образами хибних ідентифікацій (суб’єкт і об’єкт самосвідомості в дисоційованому стані суб’єктивно переживаються як різні феноменальні явища). Іншими словами, розототожнення – це рефлексивний акт, який структурується завдяки інтроспективному аналізу своїх субособистостей. Головними чинниками досягнення такого рівня самоусвідомлення є уява, навіюваність та світоглядні установки клієнта. В такому випадку свідоме «Я» – це активний внутрішній спостерігач, що не тільки фіксує, але й може змінювати мало усвідомлювані елементи особистості. Так виникає автотрансформація клієнта, коли суб’єктом терапії виступає його свідоме «Я», а об’єкт терапії (субособистість) знаходиться в «полі свідомості» і згодом стає ресурсним утворенням для самореалізації, хоча спочатку його «кваліфікують» негативно – як несвідоме явище, що обмежує розвиток особистості. Тобто психосинтез спрямований на научіння клієнта навичкам автотрансформації як передумови самореалізації (іноді це називають аутопсихосинтез).

У роботі над досягненням бажаної мети (ідеальної моделі самореалізації), клієнт так само може керуватись свідомим «Я», а не субособистісними установками, оскільки це дає можливість усвідомити себе безвідносно до психологічного часу і простору, в межах яких формується будь-який образ «Я», зокрема ідеальний. Переживання «Я» дозволяє здійснити вольовий вибір стратегії самореалізації, яка позбавлена особистісних стереотипів, представлених в образах «Я».

Отже, в психосинтезі аналогами до поняття «Я-концепції» виступають терміни «субособистості» та «ідеальні моделі». Можна стверджувати, що перший рівень самосвідомості пов’язаний з пізнанням усвідомлених і мало усвідомлених образів особистості, а другий – з пізнанням суб’єктності через досвід переживання індивідуального буття. Це дозволяє здійснити психосинтез як самоінтеграцію особистості навкого «Я» у його особистісному та суб’єктному вимірах.

Висновки

Узагальнюючи вище зазначене, ми вважаємо, що свідоме та надсвідоме «Я» є феноменальними рівнями самосвідомості особистості, які найважче дослідити емпірично, а тому про них можна стверджувати гіпотетично – з метою реалізації психотерапевтичних завдань у практиці психосинтезу. Водночас, пропоновані рівні дають можливість емпірично дослідити якісні зміни у процесуальному компоненті самосвідомості внаслідок поетапного застосування особистісного та духовного психосинтезу. Цей компонент є процесом самоусвідомлення, в основі якого лежить переживання себе як суб’єктності, як свідомого «Я». За допомогою цього переживання у дисоційованих трансових станах клієнт може осягнути надсвідоме, позаособистісне «Я», що має симультанно-чуттєвий вияв в пізнавальній, емоційній та вольовій формах. Мова йде про інтуїцію, дивергентне мислення, емоційний інтелект, творче натхнення та особистісну саморегуляцію, що здійснюється на основі ціннісно-орієнтованої спрямованості на духовно-практичну самореалізацію. Саме за такими критеріями можливо дослідити досягнення клієнтом вищого рівня самосвідомості внаслідок психосинтезу.

Явище свідомого «Я» включає подвійне буття, яким володіє та частиною якого є людська особистість. Тобто «бути суб’єктом» означає феноменально володіти моделлю світу, а бути частиною світу означає феноменально переживати присутність себе як «self», як самості, як «Я у світі». Таке переживання може відбуватись безвідносно до сформованих образів «Я» в «Я-концепції» особистості, тобто розототожнено. Психосинтетики це пояснюють тим, що свідоме «Я» – це лише «інструмент», за допомогою якого надсвідоме «Я» виявляє себе як постійно присутній «внутрішній спостерігач» у сфері несвідомого. Ця «внутрішня присутність» гіпотетично має місце, незалежно від того, який рівень психічної активності переживає суб’єкт – стан бадьорості, трансу чи сну. Це означає, що вищий рівень самосвідомості дозволяє особистості пізнати та феноменально відчути свою суб’єктність безвідного до часу і простору, які структурують свідомість як «внутрішню присутність тільки тут і тільки тепер».

Отже, перший рівень самосвідомості (свідоме «Я») полягає в логіко-аналітичному усвідомленні своєї суб’єктності за допомогою просторово-часових меж, в яких формуються образи «Я» як образи особистості. Другий рівень самосвідомості (надсвідоме «Я») характеризується чуттєво-симультанним переживанням свого існування безвідносно до змісту образів «Я» та рівня психічної активності суб’єкта.

Дата добавления: 2017-01-14; Просмотров: 176; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!