Етапи реорганізації 2 страница

Слід мати на увазі, що положення п. «б» ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські товариства» визначають, що рішення загальних збо­рів акціонерів про припинення діяльності товариства приймаються більшістю у ³А голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Разом з тим президія Вищого господарського суду України в абз. 2 п. 2.10 рекоменда­цій від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодав-стваурозгляді справ, що виникають з корпоративнихвідносин» роз'яснила, що положення п. «б» ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські това­риства» не підлягають застосуванню як такі, що суперечать ч. 4 ст. 159 ЦК України. Аналогічного висновку про обмеження диспозиції ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-XII приписами ч. 4 ст. 159 ЦК додержувався ВГСУ й до оприлюднення вказаної рекомендації в постановах щодо окремих справ, зазначаючи (без посилань на Закон України «Про господарські товариства»), що відпо­відно до ч. 4 ст. 159 ЦК України рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у % гологів акціонери?, які беруть участь у зборах, щодо внесення змін до статуту товариства та щодо лік­відації товариства (див. постанову ВГСУ від 01.08.2006 р. у справі

212 ^«gg^t-

№ 3/312¹). З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Водночас ДКЦПФР у своєму роз'ясненні від 06.09.2007 р. № 11 «Про порядок застосування частини четвертої статті 159 ЦК України та статті 42 Закону України «Про господарські товариства» при вирішен­ні питання про правомочність рішення загальних зборів акціонерів про реорганізацію акціонерного товариства» (затверджено згідно з рішен­ням ДКЦПФР від 06.09.2007 р. № 1937) дотримується діаметрально протилежного погляду, але з огляду на позиції судової практики погляд ДКЦПФР є практично сумнівним.

• Відповідно до ч. 4 ст. 14 Закону України «Про кредитні спілки» рі­
шення загальних зборів членів кредитної спілки про припинення діяль­
ності кредитної спілки (тобто й про її реорганізацію в усіх формах, крім
виділу) вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як
75 відсотків членів кредитної спілки, присутніх на загальних зборах.

Варте уваги те, що безпосередньо законом визначено порівняно не­велике коло випадків, коли для прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи її уповноваженим колективним органом вимагається кваліфікована більшість голосів членів такого органу. Здебільшого об­меження прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи фіксується в її установчих документах, вивчення змісту яких є в багатьох випадках вирішальним для висновку про належний порядок прийняття повноважним органом відповідної юридичної особи рішення про її реорганізацію.

Зазначене є тим більше актуальним, що досить часто чинне законо­давство України вимагає відображення певних питань щодо реоргані­зації юридичних осіб в їх установчих документах, а саме:

• включення до змісту установчих документів юридичної особи відо­
мостей (інформації) про порядок (або про умови і порядок) її реорга­
нізації вимагають:

- ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»;

- ч. 2 ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»;

- ч. З ст. 5 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

¹ База даних «Ліга: Закон», файл SD061972.LHT.

- п. 7 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність»;

- ч. 4 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту»;

- ч. Зет.57ГКУкраїни;

- ч. 2 ст. 4 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»;

. зазначення в установчих документах юридичної особи відомостей про умови її реорганізації вимагають:

- ч. 2 ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію»;

- ч. 1 ст. 7 Закону Україїш «Про сільськогосподарську кооперацію»;

- частини 2 та 4 ст. 57 ГК України;

• зазначення в установчих документах юридичної особи відомостей
про порядок її припинення (тобто в тому числі й реорганізації у всіх
формах, крім виділу) і вирішення пов'язаних з цим припиненням (а та­
кож з виділом) майнових питань вимагають:

- п. 11 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 р. № 2436-Ш;

- ч. 2 ст. 7 та ч. 4 ст. 24 Закону України «Про кредитні спілки»;

- ч. 2 ст. 8 тач. 2 ст. 33 Закону України «Про кооперацію» (ці по­ложення цивільного законодавства приписують включати в уста­новчі документи відомості про порядок здійснення всіх форм реорганізації відповідної юридичної особи та вирішення пов'язаних із цим майнових питань);

• нарешті, положення ч. 1 ст. 7 та ч. 2 ст. 8 Закону України «Про
об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» приписують
включати до статутів об'єднання та асоціації об'єднань відомості про
підстави та порядок реорганізації (злиття, поділу) цих юридичних осіб
і вирішення майнових питань, пов'язаних з цим.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням суду. Це означає примусову реорганізацію юри­дичної особи.

Примусова реорганізація (у тому числі і за рішенням суду) за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допускається лише у випадках, передбачених законом. Причомутермш «закон» вживається в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».

Для правильного тлумачення положень ч. 1 ст. 106 ЦК щодо допус­тимості примусової реорганізації юридичної особи за рішенням суду істотне значення має усвідомлення тієї обставини, що суд за чинним процесуальним законодавством України позбавлений права ініціювати судовий процес - це можуть зробити лише інші уповноважені на це про­цесуальним законом особи, які набувають при цьому статусу певної особи, яка бере участь у справі. Такий висновок однозначно випливає з прямих приписів ст. 2 ГПК, ст. З ЦПК, ч. 2 ст. 11 КАС. Тому приписи ч. 1 ст. 106 ЦК щодо реорганізації юридичної особи за рішенням суду слід розуміти в тому сенсі, що суд, якщо обов'язковість реорганізації юридичної особи прямо передбачена законом, може задовольнити звер­нення (позов, заяву, подання тощо) уповноваженої на це особи чи органу про примусову реорганізацію юридичної особи.

При цьому рішення суду для примусової реорганізації юридичної особи може мати одне з таких значень:

а) рішення суду може виступати владним актом, який є необхідною
й достатньою первинною підставою для реорганізації юридичної особи.
В цьому випадку рішення суду ініціює процес такої реорганізації, отже,
має місце реорганізація за рішенням суду у вузькому розумінні;

б) в іншому випадку рішення суду є владним актом, який приймаєть­
ся стосовно рішення іншого повноважного органу державної влади про
примусову реорганізацію юридичної особи, яке саме по собі ініціює
процес реорганізації юридичної особи, будучи необхідною та достатньою
підставою для здійснення такої реорганізації. Необхідність у рішенні
суду в цьому разі виникає тоді, коли особи, зобов'язані виконати відпо­
відне рішення такого іншого повноважного органу державної влади,
від його виконання ухиляються. Така потреба в судовому втручанні
обумовлена тим, що чинне законодавство України про виконавче про­
вадження (зокрема, ст. З Закону України «Про виконавче провадження»
від 21.04.1999 p. № 606-XIV) не передбачає можливості примусового
виконання рішень інших, крім суду, органів державної влади про реор­
ганізацію юридичної особи.

У вузькому розумінні юридична особа можу бути примусово реор­ганізована за рішенням суду в таких випадках:

• відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦК при перевищенні встановленої законом максимальної кількості ТОВ підлягає перетворенню на AT протягом

одного року¹. Примітно, що в цій нормі законодавцем використано конструкцію позитивного обов'язку (на відміну, наприклад, від одно­рідних ситуацій у ч. 1 ст. 132 та ч. 1 ст. 139 ЦК). Тому зацікавлена особа (учасник ТОВ чи, за певних умов, прокурор) має право звернутися до суду з позовом про примусове перетворення такого ТОВ на AT;

• відповідно до п. З розділу 11 «Прикінцеві положення» Закону Украї­ни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвес­тиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-Ш закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності вказаним законом, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвес­тиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президен­та України від 19.02.1994 р. № 55/94 «Про інвестиційні фонди та інвес­тиційні компанії», протягом строку, на який вони були створені. У разі закінчення строку діяльності таких інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній вони повинні ліквідуватися або прийняти рішення про реорганізацію в пайовий² або корпоративний інвестиційний фонд шляхом приведення своїх установчих документів та діяльності у від­повідність до вимог зазначеного Закону. Вказана реорганізація здійсню­ється відповідно до Положення про порядок реорганізації іїівестиційних фондів та іїівестицшних компанії*, створених відповідно до Указу Пре­зидента України від 19.02.1994 р. № 55 «Про швестиційні фонди та інвес­тиційні компанії», В інститути спільного інвестування, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 304.

Звернутися до суду з відповідним позовом може будь-яка заінтересо­вана особа, у тому числі (але не виключно): засновники чи учасники інвестиційного фонду, що підлягає за законом реорганізації, прокурор (за умови обґрунтування інтересів держави у відповідному позові). Особливо слід наголосити, що позивачем за відповідним позовом може

¹ Максимальну кількість учасників ТОВ - 10 юридичних та/або фізичних осіб - визна­
чено новою частиною другою ст. 50 Закону України «Про господарські товариства»
від 19.09.1991 р. № 1S76-XII, якою вказаний Закон доповнено Законом України від
27.04.2007 p. № 997-V.

² Відповідь на питання, як можна реорганізувати закриті інвестиційні фонди в пайові
інвестиційні фонди, що не є юридичними особами (ч. З ст. 22 Закону України «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від
15.03.2001 р. № 2299-Ш), залишимо на совісті розробників указаного Закону, адже
зв'язну відповідь на це питання дати досить важко.

виступити ДКЦПФР, яка відповідно до ст. 6 Закону України «Про ін­ститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-ІП уповноважена здійснювати дер­жавне регулювання у сфері спільного інвестування;

• відповідно до п. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про не­державне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 p. № 1057-IV підпри­ємства, установи та організації, які займаються недержавним пенсійним забезпеченням або в назвах яких використовуються слова «недержавний пенсійний фонд» чи «пенсійний фонд» (крім Пенсійного фонду України та його органів, а також підприємств, установ і організацій, що перебува­ють в управлінні Пенсійного фонду України), можуть здійснити реорга­нізацію в пенсійні фонди, створені відповідно до вимог указаного Закону, у строки та в порядку, установлені ДКРРФП або ліквідуватися. Якщо такі особи не прийняли рішення про реорганізацію або ліквідацію, вони повинні виключити зі своїх найменувань слова «пенсійний фонд» та здійснити реорганізацію в один з видів небанківських фінансових установ відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг». ДКРРФП встановлює індивідуаль­ний порядок реорганізації таких осіб.

Відповідно ДКРРФП (а також прокурор, за наявності для цього за­конних підстав), учасники або інші особи з вирішальним впливом таких юридичних осіб вправі звернутися до суду з позовом про примусову реорганізацію цієї юридичної особи або до пенсійного фонду, або до небанківської фінансової установи.

Варто зауважити, що положення абз. 4 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податкш перед бюдже­тами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ПІ не є підставою для примусової реорганізації юридичної особи - податково­го боржника за рішенням суду. Указане положення Закону лише дозволяє податковому органу звернутися до органу державної влади чи місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить податковий борж­ник, з пропозицією щодо реорганізації такого платника податків. Якщо ж згоди на таку пропозицію отримано не буде, то за змістом абз. 7 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» по­датковий орган зобов'язаний звернутися до суду із заявою про визнання

такого платника податків банкрутом. Права ж звертатися до суду з по­зовом про примусову реорганізацію вказаний закон податковому орга­ну не надає. Немає в органів ДПС відповідного права й за змістом статей 10 та 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. № S09-XII.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням відповідного органу державної влади. З урахуван­ням поширювального тлумачення вказаного положення закону анало­гічне рішення може бути прийняте також органом місцевого самовря­дування, але тільки в межах добровільної реорганізації; примусова ж реорганізація можлива лише за рішенням органу державної влади. При­мусова реорганізація (у тому числі і за рішенням відповідного органу державної влади) за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допускається лише у ви­падках, передбачених законом. Причому термін «закон» також вжива­ється в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».

Примусова реорганізація за рішенням інших, ніж суд, органів дер­жавної влади передбачається законами України в таких випадках:

• Примусова реорганізація юридичних осіб передбачається нормами антимонопольного законодавства України, а саме:

- відповідно до ч. З ст. 40 ГК у разі якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонополь-ний комітет України має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень;

- відповідно до ч. 2 ст. 56 ГК суб'єкти господарювання можуть утво­рюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів;

- відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські това­риства» реорганізація товариства, що зловживає своїм моно­польним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним за­конодавством;

- відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-ПІ, якщо суб'єкт господа­рювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на

ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарюван­ня, що займає монопольне (домінуюче) становище.

Із сукупності наведених норм випливає, що органами Антимонополь­ного комітету України може бути прийнято рішення як про поділ юри­дичної особи - монополіста, так і про виділ з неї іншої юридичної особи за умови усунення відповідного монопольного становища.

Сутність рішення органів Антимонопольного комітету України полягає саме у встановленні обов'язку юридичної особи - монополіс­та здійснити реорганізацію у формі поділу чи виділу. Конкретизувати далі вимогу про реорганізацію органи Антимонопольного комітету України не вправі, адже згідно з ч. 4 ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умо­ви усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку. Органи Антимонопольного комітету Укра­їни можуть лише оцінювати, чи досягнуто усунення монопольного становища, а також встановлювати строк реорганізації, що не може бути меншим за шість місяців (ч. З ст. S3 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

• Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську ді­яльність» банк може бути реорганізований примусово за рішенням НБУ

• Відповідно до ч. 2-3 ст. 43 Закону України «Про страхування» ре­організація страховика є одним з можливих елементів примусової санації страховика, що здійснюється за рішенням уповноваженого органу¹.

Реорганізація страховика за рішенням уповноваженого органу перед­бачає один з таких варіантів:

- реорганізацію у страхового посередника відповідно до норматив­них актів, що регулюють діяльність страхових посередників;

- об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників стра­ховиків;

¹ За змістом абз. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-Ш та абз. 2 п. 1 Положен­ня про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердже­ного Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003, таким органом є ДКРРФП.

- залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у то­му числі іноземних страховиків) за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав.

Останній варіант, власне, не є реорганізацією в цивільно-правовому значенні взагалі.

У цілому процедура реорганізації страховиків відрізняється склад­ністю (див. вище).

Змістом ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) в частині можливості реорганізації за рішенням відповідного органу державної влади (місцевого самоврядування) охоплюються й випадки добровільної реорганізації юридичних осіб, що є юридичними особами пуб­лічного права або хоча й юридичними особами приватного права, але заснованими на державній (комунальній) власності. До вказаних ви­падків належать такі:

• Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве само­врядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 2210-ІП питання про реор­ганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності вирішуються виключно на пленарних засіданнях відповідної сільської, селищної, міської ради.

• Відповідно до п. 1 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні ад­міністрації» місцева державна адміністрація приймає рішення про реор­ганізацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління. Зазначене кореспондується з положеннями п. 1 ч. 1 ст. 6 За­кону України «Про управління об'єктами державної власності», згідно з якими уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквіда­цію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній влас­ності. Утім, при цьому якщо відповідна юридична особа має стратегічне значення для економіки і безпеки держави рішення про її реорганізацію повинно бути погоджене Кабінетом Міністрів України (п. 22 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).

• Відповідно до п. 8 ст. 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 p. № 586-XIV місцева державна адміні­страція вирішує питання про реорганізацію спеціальних будинків-інтернатів для осіб похилого віку, осіб, які потребують медичної допо-

220 -®Bg&*^

моги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, та інвалідів першої і другої груп, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбав­лення волі на певний строк.

• Частиною З ст. 22 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 p. № 679-XIV визначено, що НБУ самостійно вирішує пи­тання реорганізації установ Національного банку та його підприємств.

• Відповідно до ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 8 Закону України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР державні професійно-технічні навчальні заклади реорганізуються за рішенням: і) спеціально уповноваженого центрального органувиконавчоївладиусфері професійно-технічної освіти¹; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої вдади, яким підпорядковані такі професійно-технічні навчальні заклади.

• Відповідно до ч. 4 ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ІП рішення про реорганізацію дошкільного навчального закладу (дитячого будинку) інтернатного типу для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного на­вчального закладу (ясел-садка) компенсуючого типу, приймаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за пого­дженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконав­чої влади у галузі освіти і науки.

• Частиною 1 ст.273акону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП установлено, що реорганізація вищих навчальних закладів державної та комунальної форми власності здійснюється: і) реоргані­зація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акре­дитації державної форми власності - Кабінетом Міністрів України; 2) реорганізація вищого навчального закладу першого і другого рівнів акредитації державної форми власності - спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки та інши­ми центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму під­порядкуванні вищі навчальні заклади; 3) реорганізація вищого навчаль­ного закладу, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - органами влади Автономної Республіки Крим; 4) реорганізація

¹ Згідно з п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України (Постанова Кабінету Міністрів України від 19.12.2006 р. № 1757) центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки є Міністерство освіти і науки України.

вищих навчальних закладів комунальної форми власності - органами місцевого самоврядування (щодо цього див. вище).

• Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р. № 273/96-ВР реорганізація залізниць здійснюється рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства тран­спорту України.

• Відповідно до змісту ч. 2 ст. 76 ГК України реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Зазначене кореспондується з п. 7 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управ­ління об'єктами державної власності», згідно з якими рішення про реорганізацію казенних підприємств приймає саме КМУ

• Відповідно до ч. 4 ст. 124 ГК України реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Зазначені при­писи слід застосовувати з урахуванням положень п. 5 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», згідно з якими рішення про створення та реорганізацію господарських структур в процесі управління державною власністю приймає КМУ.

• Пунктом 21 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що КМУ приймає рішення про реор­ганізацію підприємств, які не підлягають приватизації.

• Відповідно до пп. «ґ» п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про управлін­ня об'єктами державної власності» ФДМУ приймає рішення про реор­ганізацію підприємств і організацій, заснованих на державній власнос­ті, що перебувають у його управлінні.

Форма рішення про реорганізацію юридичної особи залежить від особи (осіб) чи органу, які таке рішення прийняли. Це може бути рі­шення вищого органу управління (зокрема, загальних зборів учасників) чи іншого визначеного установчими документами органу юридичної особи, рішення учасників чи інших осіб з вирішальним впливом, по­станова, наказ чи розпорядження органу державної влади, рішення органу місцевого самоврядування, рішення (постанова) суду тощо.

Увага! Законодавство практично не приділяє уваги змісту рішення про реорганізацію юридичної особи. За логікою рішен­ня про реорганізацію має щонайменше містити вказівку на форму реорганізації (злиття, приєднання, поділ, перетворення

чи виділ), на кількість нових юридичних осіб, що мають бутиутворе-ні внаслідок такої реорганізації, та на організаційно-правову форму таких нових юридичних осіб.

Рішення щодо реорганізації юридичної особи має містити відомості про склад комісії з припинення (з виділу) юридичної особи, у тому числі зазначення ідентифікаційних номерів членів цієї комісії. В іншому ви­падку державний реєстратор має право залишити без розгляду докумен­ти, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноважено­го ними органу щодо припинення юридичної особи чи здійснення ви­ділу (абз. 6 ч. 7 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 p. № 75S-IV). Якщо відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК виконання функції комісії з припинення (виділу) покладається на орган управління юридичної осо­би, то за логікою припису абз. 6 ч. 7 ст. 34 Закону України «Про дер­жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у рішенні про реорганізацію повинні бути вказані усі члені такого органу із зазначенням їх ідентифікаційних кодів.

За приписами ч. З ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у разі припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання рішення щодо при­пинення юридичної особи підписується уповноваженими особами юридичної особи або юридичних осіб, що припиняються, та юридичної особи - правонаступника. Зміст цього положення досить загадковий. Але якщо тлумачити його буквально, можна зазначити, що в разі здійс­нення реорганізації у формі злиття чи приєднання рішення про це може бути оформлене або кожною з юридичних осіб, що беруть участь у реорганізації, окремо, або усіма ними спільно як єдиний документ. Звичайно, вимога про підписання рішення про злиття представником юридичної особи - правонаступника була б позбавлена сенсу, тому інше тлумачення, крім наведеного, навряд чи можна встановити.

Нарешті, рішення про реорганізацію має бути викладене державною мовою (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).

Чинне законодавство не містить приписів щодо обов'язковості ви­значення порядку та строків реорганізації юридичної особи (вклю-

чаючи порядок та строки заявления вимог кредиторами) у самому рі­шенні про реорганізацію - орган чи особи, що прийняли рішення про реорганізацію, лише зобов'язані за законом визначити такий порядок та строки (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК). Звичайно, зазначення цього порядку та строків у самому рішенні про реорганізацію є найбільш доцільним, але можна допустити їх визначення окремим рішенням.

Слід також зауважити, що зазначення в рішенні про реорганізацію на найменування юридичних осіб, що мають бути створені внаслідок такої реорганізації, не є обов'язковим. Тому відповідні найменування (одне чи декілька) можуть бути вказані безпосередньо в рішенні про реорганізацію або в окремому рішенні того ж органу чи осіб. Повноваження на визна­чення найменування (в частині назви) може бути навіть делеговано орга­ном чи особами, що прийняли рішення про реорганізацію, іншим органам, включаючи спеціальний орган зі здійснення реорганізаційних заходів.

Етап здійснення реорганізаційних заходів. На цьому етапі створе­ний на попередньому етапі спеціальний орган повністю або частково (відповідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної особи, що реорганізується, виконує ви­значені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов'язки, вирішує претензії кредиторів, учиняє інші дії, необ­хідні для проведення реорганізації юридичної особи відповідно до за­конодавства та рішення про реорганізацію.

Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 532; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!